Корабель 4 рангу (вітрильний)

У ролі крейсерського дні 44-гарматного корабля були полічені ще в 1793 році. По всьому виходило, що він повинен був повністю зникнути. Дійсно, вже в 1750-ті всі завдання цього класу взяли на себе 32 — і 36-гарматні фрегати. Але особливості війни з американськими колоністами відродили його в 1776. Пізні зразки 44-гарматного корабля мали 18-фунтові гармати на нижній палубі і значить, формально перевершували фрегати (в той час збройні 9 — і 12-фунтовими гарматами). А двухдечна конструкція давала моральну перевагу «лінійного корабля в мініатюрі» і теоретично, перевага зосередженого вогню двох палуб.

Як і у всіх малих двухдечних, їх ходові якості не могли змагатися з фрегатами, і як тільки Франція в 1778 році вступила у війну, отримали розвиток 18-фунтові фрегати у 36- та 38-гарматному варіанті. І хоча вони перевершували старі 44-гарматні кораблі практично у всьому, вони були дорогі. Старий тип зберіг на флоті могутніх прихильників. В результаті під час Американської революційної війни були замовлені двадцять сім 44-гарматних, і до 1793 року флот виявився при великій кількості відносно нових кораблів.

Але за цей час офіційна думка звернулася проти використання 44-гарматних для крейсерства. Впливовий контролер флоту,[2] сер Чарльз Мідлтон знайшов їм вигідішне застосування як транспорту. Він вважав, що стратегія морських десантів, прийнята в Англії, підривається повільною практикою найму та збору кораблів під транспорт, через що конвої з військами запізнюються і втрачається стратегічна раптовість. Рішення він бачив у групі обшитих міддю — і тому швидкохідних кораблів, що належать флоту і доступних за першою вимогою. Ідеальним для цієї ролі був 44-гарматний корабель. Застарілий як крейсер, він був все ж швидше більшості купців; два дека означали багато місця для військ та вантажів, але дозволяли і часткове озброєння, так що конвой не вимагав ескорту; він міг розміщувати в палубах плоскодонні десантні баркаси, і найголовніше, вже було досить значне число нових корпусів. На ділі в 1780-ті роки більшість з замовлених кораблів були ще на стапелях, і добудовувались вже як військові або вантажні транспорти під час так званого «Голландського озброєння».[3]

Більшість з них служило в цій ролі, коли у 1793 почалася війна з Францією. Рідко коли колоніальна експедиція обходилася без колишнього 44-гарматного: Woolwich був транспортом у поході на Мартиніку у 1794; Ulysses і Argo при захопленні Менорки у 1798; Regulus перевозив війська у Вест-індських експедиціях 1790-1797 років, і під час вторгнення в Єгипет 1801 року; Serapis ходив в Суринам у 1804; і Ulysses на Мартиніку у 1808.

З тих же причин вони чудово підходили для ролі госпітальних. Так, Dolphin послідовно був госпітальним судном (1781), військовим (1800) і вантажним транспортом (1804).

Для подібних ролей вони озброювалися фр. en flûte — французький термін, що означає що встановлено неповне озброєння. Зазвичай це були двадцять довгоствольних 9-фунтових гармат на верхній палубі і чотири 6-фунтових на баку і шканцях, так що транспорти не були зовсім беззахисні. Наприклад, в 1799 транспорт Camel зі шлюпом HMS Rattlesnake біля мису Доброї надії відбили атаку французького 12-фунтового фрегата Preneuse. Більше того, оскільки переробки мало стосувалися корпусу, корабель легко можна було повернути до ролі бойового. Так, Regulus в 1798—1800 рр. використовувався для крейсерства в проміжках між перевезеннями військ.

Мало хто залишився в активній бойовій службі (див. таблицю), і зазвичай на віддалених і незначних станціях. HMS Diomede і HMS Resistance брали участь в інтенсивних сутичках в Індійському океані в початковий період Революційної війни, але в той час брак фрегатів змушував вводити в дію навіть старі 44-гарматні. Найактивнішим, ближче до батьківщини, виявився HMS Argo: за ним числиться взяття іспанського фрегата Santa Teresa в 1799 при Майорці. Він же був обраний для доставки в Англію хворого Сент-Вінсента після його відставки від командування Середземноморським флотом.

Модель 50-гарматного корабля

50-гарматний лінійний корабель[4] був популярним типом всю першу половину XVIII століття. Він широко використовувався в Семирічній, а потім в Американській революційній війні. Цей тип вважався самим малим з кораблів, який можна поставити в лінію баталії. Згодом на нього почали дивитися як на непридатний до эскадренного бою.

Десь з 1760 року Франція виключила його зі свого лінійного флоту, але в менших морських державах, таких як Голландія та балтійські країни, він зберіг позиції.

Королівський флот, заклопотаний як завжди чисельністю своїх кораблів, вважав за необхідне продовжувати його будувати, хай і в малих кількостях. До 1793 більшість моряків вважали цей тип застарілим, і справді, багато з побудованих раніше перебудовувалися під допоміжні ролі, як військових або вантажних транспортів, де були корисні їх відносно просторі палуби. Тим не менш, три нових корабля були в будівлі до початку війни, а в 1810 був навіть замовлено новий проект.

Адміралтейство тримало 50-гарматний корабель в ладу, за такі привабливі властивості як дешевизна, відносно мала команда, і при всьому цьому 24-фунтова головна батарея. Крім того, це був самий малий корабель, що мав кормові каюти на двох деках. Це вважалося абсолютним мінімумом, прийнятним для флагманського офіцера. Тому 50-гарматний зберігав скромну, але постійну роль: флагмана мирного часу на віддалених і маловажних станціях.

Найважливішим недоліком 50-гарматного типу була його застарілість: в 1780-ті він не міг без підтримки протистояти новітнім лінійним кораблям.

HMS Centurion (60) проти Cabadonza, 20 червня 1741

У 1792 році флагманами в Середземному морі, Північній Америці, на Ньюфаундленді, Підвітряних островах і Ямайці були 50-гарматні кораблі. Ще один був старшим біля африканського узбережжя. З початком війни вони залишилися флагманами на тих станціях, що були в стороні від бойових дій.

Навіть не маючи на борту флагмана, вони зазвичай виявлялися де-небудь подалі, наприклад на мисі Доброї надії або в Ост-Індії. Там вони представляли морську міць, але частіше їх повсякденною роботою була одноманітна охорона конвоїв. Для цього оборонного завдання їх 24-фунтові гармати і слабкі ходові якості не були перешкодою.

Однак, вони не були ідеальні в цій ролі: розташовані близько до води порти нижньої батареї означали, що їх не можна відкривати в свіжу погоду; це ставило їх у невигідні умови при зустрічі з агресивним фрегатом. У 1799 HMS Jupiter в районі Мису не зміг використовувати нижні гармати проти 12-фунтового фрегата Pomone, і той пішов з мінімальними пошкодженнями. А 18-фунтовий фрегат Cybele взяв верх над HMS Centurion у Маврикія в 1794. З іншого боку, в 1804 HMS Centurion уміло використовував свою малу осадку і тим тримав дистанцію в бою з 74-гарматних Marengo, уникнувши таким чином знищення.

Єдиний театр війни близько до батьківщини, на якому 50-гарматний корабель брав активну участь у боях, був у Північному морі. Голландський флот складався з кораблів в цілому менше і слабкіше, ніж ті, що протистояли йому: французький, іспанський або британський. За ним стежила британська Ескадра Північного моря, яка була попелюшкою серед інших, і складалася з малих та застарілих кораблів. HMS Leopard, HMS Isis і HMS Adamant входили в ескадру Дункана, і два останніх билися при Кампердауне, де голландці поставили в лінію чотири 50-гарматних кораблі. HMS Isis пізніше був і при Копенгагені.

Головною причиною, по якій вони особливо підходили для Північного моря, була мала осадка — середня близько 17 футів порівняно з 22 фт у «звичайних» 74-гарматних. Це було особливо важливо серед голландських банок і мілин. Маломірні судна десанту мали за спиною безпосередню підтримку лінійного корабля — куди ближче ніж зазвичай. Не дивно, що віце-адмірал Мітчелл обрав 50-гарматний HMS Isis своїм флагманом у 1799 для висадки в Голландії, незважаючи на присутність в ескадрі більш потужних кораблів.