Війна за незалежність США

Населення тринадцяти колоній було далеко не однорідним, проте з початком революційних подій серед англомовних колоністів відбувається розкол на прихильників незалежності («революціонери», «патріоти», «віги», «прихильники Конгресу», «американці») і їхніх супротивників («лоялісти», «торі», «прихильники короля»). Деякі групи, разом із тим, заявляють про свій нейтралітет; однією з найвідоміших подібних громад стали квакери штату Пенсильванія, які й після революції зберегли зв'язки з метрополією.

Основним ґрунтом для лоялізму стали, перш за все, міцні зв'язки тієї чи іншої людини з метрополією. Найчастіше лоялістами ставали, зокрема, великі торговці в основних портах, таких, як Нью-Йорк, Бостон і Чарльстон, торговці хутром із північного фронтира, або ж чиновники колоніальної адміністрації. У деяких випадках лоялісти також могли мати родичів у метрополії, або в інших колоніях Британської імперії.

З іншого боку, за незалежність найчастіше виступали фермери, ковалі й дрібні торговці фронтиру штату Нью-Йорк, глибинки Пенсильванії та Вірджинії, поселенці уздовж Аппалачів. Багато плантаторів Вірджинії та Південної Кароліни також підтримували цей рух.

І серед «патріотів», і серед «лоялістів» були і бідні, і багаті. Лідери обох сторін належали до освічених класів. До лоялістів також могли приєднуватися недавні іммігранти, які ще не встигли перейнятися революційними ідеями.

Із закінченням війни в Тринадцяти колоніях залишилося 450—500 тисяч лоялістів. Водночас, близько 62 тис. противників незалежності втекли до Канади, близько 7 тис. до Британії, до 9 тис. у Флориду або Британську Вест-Індію. Втікачі-лоялісти з Півдня також захопили з собою кілька тисяч чорних рабів.

Більшість індіанських племен не бачили особливого сенсу вплутуватися в конфлікт одних європейців з іншими, і намагалися не брати участь у війні, зберігаючи нейтралітет. Водночас, індіанці загалом підтримували Британську Корону. Основною причиною цього був той факт, що метрополія забороняла колоністам, задля уникнення конфліктів з індіанцями, селитися на захід від Аппалачів — одна із заборон, що найсильніше дратувала самих колоністів.

Британці організували серію індіанських рейдів на поселення фронтира від Кароліни до Нью-Йорка, забезпечуючи індіанців зброєю і підтримкою лоялістів. В ході подібних рейдів було вбито багато поселенців, особливо в Пенсильванії, а в 1776 році Черокі атакували американських колоністів уздовж усього південного фронтира. Найвизначнішим індіанським вождем під час цих нападів став мохавк Джозеф Брант, в 1778 і 1780 роках він атакував ряд дрібніших поселень силами загону в 300 ірокезів і 100 білих лоялістів. Племена ірокезької конфедерації сенека, онондага і каюга уклали союз із британцями проти американців.

У 1779 році частини Континентальної армії під командуванням Джона Саллівана здійснили у відповідь каральний рейд, спустошивши 40 ірокезьких сіл у центральній і західній частинах штату Нью-Йорк. Сили Саллівана систематично спалювали села і знищили до 160 тис. бушелів зерна, залишивши ірокезів без запасів на зиму. Зіткнувшись із загрозою голодної смерті, ірокези втекли в район водоспаду Ніагара, і в Канаду, переважно — в район майбутнього Онтаріо, де британці надали їм земельні наділи як компенсації.

Після закінченням війни британці, не проконсультувавшись зі своїми індіанськими союзниками, передали контроль над усіма землями американцям. Водночас до 1796 року Корона відмовлялася залишити свої форти на західному фронтирі, плануючи організувати там незалежну індіанську державу («Індіанська нейтральна зона»).

Вільні негри билися по обидва боки, однак частіше вони все ж підтримували повстанців. Обидві сторони намагалися залучити чорношкіре населення на свою сторону, щедро обіцяючи свободу і земельні наділи тим, хто буде воювати на їхньому боці. Особливо відзначалися при цьому раби, що належали протилежній стороні.

Десятки тисяч чорних рабів скористалися революційним хаосом і втекли від своїх господарів, що призвело плантації Південної Кароліни і Джорджії мало не в напівзруйнований стан. Південна Кароліна втратила до однієї третини (25 тис. осіб) від усіх своїх рабів внаслідок втечі або загибелі[6]. У 1770—1790 роках чорне населення Південної Кароліни (переважно раби) скоротилося з 60,5 % до 43,8 %, Джорджії — з 45,2 % до 36,1 %.

Багато рабів також сподівалися, що Корона дасть їм свободу. Метрополія дійсно планувала створити проти повстанців масову армію рабів взамін на їхнє звільнення, однак, водночас, британці побоювалися, що такий крок може спровокувати масові повстання рабів і в інших колоніях. Одночасно вони опинилися під тиском багатьох плантаторів — лоялістів американського Півдня, а також карибських плантаторів і работорговців, яким зовсім не сподобалась перспектива бунтів.

У Вірджинії королівський губернатор лорд Данмор почав масово рекрутувати рабів, пообіцявши їм свободу, захист сім'ям, і земельні наділи. При відступі з Савани і Чарльстона британці евакуювали до 10 тис. чорних рабів[7], з яких близько 3 тис. «чорних лоялістів» були поселені в Канаді. Решта були переселені в метрополію, або вест-індські колонії Карибського моря. Близько 1200 «чорних лоялістів» були пізніше переселені з Нової Шотландії (Канада) до Сьєрра-Леоне, де вони стали лідерами етнічної групи Кріо.

З іншого боку, боротьба за незалежність під гаслами захисту свободи ставала досить двозначною; багато революційних лідерів, виступаючи за свободу, самі були багатими плантаторами і володіли сотнями чорних рабів. Низка північних штатів від 1777 року почали скасування рабства. Першим із них став штат Вермонт, який закріпив скасування рабства у своїй конституції. За ним пішли Массачусетс, Нью-Йорк, Нью-Джерсі і Коннектикут. Форми скасування рабства в різних штатах різнилися; передбачалося або негайне звільнення рабів, або поступове, без жодних компенсацій. Низка штатів утворили школи для дітей колишніх рабів, в яких вони зобов'язані були вчитися до свого повноліття.

У перші двадцять років після війни законодавчі збори штатів Вірджинія, Меріленд і Делавер полегшили умови для звільнення рабів. До 1810 року частка вільних негрів зросла у Вірджинії з менш ніж 1 % в 1782 до 4,2 % в 1790, і 13,5 % в 1810. У Делавері до 1810 було звільнено три чверті негрів, в цілому на верхньому Півдні частка вільних негрів зросла з менш ніж 1 % до 10 %. Після 1810 хвиля звільнень на Півдні практично припинилася, в першу чергу — у зв'язку з початком бавовняного буму.

У лютому 1775 року парламент оголосив Массачусетс територією заколоту. Генерал-лейтенант Томас Ґейдж, головнокомандувач британської Північної Америки, командував чотирма полками британської залоги (близько 4000 осіб) зі своєї штаб-квартири в Бостоні, але сільська місцевість була в руках революціонерів. 14 квітня він отримав наказ роззброїти повстанців та заарештувати їх лідерів.

У ніч на 19 квітня 1775 року генерал Ґейдж відправив 700 осіб, щоб захопити боєприпаси, які зберігалися в колоніальній міліції в Конкорді (штат Массачусетс). Вершники, в тому числі Пол Ревір, попередили людей у сільській місцевості, і, коли британські війська зранку 19 квітня увійшли в Лексінгтон вони виявили, що 77 ополченців (мінітменів) вишикувались на сільській площі. Після обміну пострілами було вбито кілька ополченців. Британські війська продовжили наступ до Конкорду, де 500 повстанців атакували і відкинули на північний міст загін із трьох підрозділів. Коли британські війська відступали назад у Бостон, тисячі мінітменів нападали на них по дорозі, завдаючи великих втрат, перш ніж британські підкріплення якраз своєчасно прибули, щоб запобігли повному розгрому. Ця битва, відома як битва біля Лексінгтона та Конкорда, дала початок війні за незалежність[8].

Загони ополченців підійшли до Бостона, взявши в осаду британців у місті. Британське командування перекинуло по морю 4500 солдатів, які висадились на півострові Чарлзтаун і 17 червня 1775 року відбулась Битва біля Банкер-Хілла. Британці кинулись у фронтальну атаку, яка коштувала їм дорого[9]. Американці відступили, але британські втрати перевищили 1000 осіб. Облогу не вдалося зняти і Хоу невдовзі замінив Ґейджа як британський Верховний головнокомандувач.

У липні 1775 року призначений незадовго до цього генерал Вашингтон прибув у околиці Бостона, щоб взяти на себе відповідальність за колоніальні сили і організувати Континентальну армію. Усвідомивши нестачу у військах пороху, Вашингтон попросив нових джерел. У арсеналах було проведено обшуки, а також здійснено спроби його виробництва; 90 % поставок (2000000 фунтів) було ввезено наприкінці 1776 року, переважно з Франції. Патріоти в Нью-Гемпширі добули порох, мушкети і гармати після захоплення Форту Вільяма і Мері в Портсмутській гавані наприкінці 1774 року. Деякі з боєприпасів були використані в бостонській кампанії.

Протистояння тривало протягом осені та зими. За цей час Вашингтон був здивований нездатністю Хоу напасти на його погано озброєну армію[10]. На початку березня 1776 року повстанцям вдалося захопити форт Тікондероґа. Звідти вони забрали важкі гармати і їх перевезла до Бостона експедиція полковника Генрі Нокса. Їх вирішили розмістити на Дорчестерських висотах. Оскільки артилерія тепер обстрілювала британські позиції, положення Хоу виявилося нестерпним, і британське військо було змушене тікати 17 березня 1776 морем до військово-морської бази в Галіфаксі (Нова Шотландія). Нині ці події святкують у Массачусетсі як «День Евакуації». Вашингтон потім вирушив із більшою частиною Континентальної армії, щоб зміцнити Нью-Йорк[11].

Британські солдати і провінційна міліція відбивають американський напад у битві при Квебеку, грудень 1775

Через три тижні після початку облоги Бостона, загін добровольців міліції на чолі з Ітаном Алленом і Бенедиктом Арнольдом захопили форт Тікондероґа, стратегічно важливу точку на озері Шамплейн між Нью-Йорком і провінцією Квебек. Після цієї дії вони зробили набіг на форт Сент-Джон, неподалік від Монреаля, який стривожив населення і владу там. У відповідь губернатор Квебеку Гай Карлтон почав зміцнювати Сент-Джонс і розпочав переговори з ірокезами та іншими індіанськими племенами про підтримку. Ці дії, в поєднанні з тиском із боку Аллена та Арнольда і страхом британського нападу з півночі, зрештою переконали Конгрес санкціонувати вторгнення до Квебеку, з метою вигнати британські війська з цієї провінції. (Квебек тоді часто називали Канадою, оскільки більша частина її території охоплювала колишню французьку провінцію Канаду[12].)

Відбулися дві Квебекські експедиції. 28 вересня 1775 року бригадний генерал Річард Монтґомері вирушив на північ з форту Тікондерога з близько 1700 ополченцями, обложивши і захопивши форт Святого Іоанна 2 листопада, а потім Монреаль 13 листопада. Генерал Карлтон втік до Квебек-Сіті і розпочав підготовку цього міста до захисту. Друга експедиція, яку очолював полковник Арнольд, була по пустелі, де зараз розташований північний Мен. Логістика була складною, приблизно 300 осіб повернулися, і ще 200 загинуло через суворі умови. Арнольд досяг Квебеку на початку листопада, але він мав лише 600 із 1100 бійців початкового складу. Сили Арнольда приєдналися до сил Монтгомері і вони напали на Квебек 31 грудня, але були переможені Карлтоном у битві, яка закінчилася смертю Монтгомері та пораненням Арнольда, і більше як 400 американців взято у полон. Решта американців залишилася за межами Квебеку продовжуючи облогу до весни 1776 року, страждаючи від поганих умов у таборах і віспи, потім відступили, коли ескадра британських кораблів під командуванням капітана Чарльза Дугласа прибула для зняття облоги[13].

Ще одну спробу наступу американці зробили в сторону Квебека, але вони програли під Труа-Рів'єр 8 червня 1776 року. Потім Карлтон пішов у свій власний наступ і переміг Арнольда в бою біля острова Валькур в жовтні. Арнольд повернувся назад у Форт Тікондерога, де розпочалася облога. Попри те, що облога закінчилася катастрофою для американців, зусиллями Арнольда в 1776 році вдалося затримати повномасштабний наступ британців аж до Саратогської кампанії 1777 року.

Облога коштувала американцям британської громадської підтримки, «Таким чином більшість людей всіх звань, професій, чи занять, в нашій країні відкрито приймають і схвалюють насильницькі заходи щодо Америки»[14]. Це дало американцям у кращому разі обмежену підтримку серед населення Квебеку, яке на початку вторгнення хоча б якось підтримувало американців, але під час окупації з часом підтримка зменшилась, коли американська політика стала жорсткішою проти підозрюваних лоялістів, і тверда валюта армії скінчилася. Були залучені два невеликих полки франко-канадців під час операції, і вони відступили разом з армією назад до Тікондероги[15]. Навіть після свого відступу патріоти продовжували розглядати Квебек як зону своїх інтересів і прописали спеціальні положення у Статтях конфедерації 1777 року, щоб приєднати його до США.

Американські солдати в битві біля Лонг-Айленда, 1776 р.

Вивівши свою армію з Бостона, генерал Хоу зосередився на захопленні Нью-Йорка, розмір якого тоді був обмежений південним краєм острова Манхеттен. Сили Хоу прибули від Стейтен-Айленд 30 червня 1776 і його армія захопила Мангеттен без опору. Для захисту міста генерал Вашингтон розподілив свої сили уздовж берегів гавані Нью-Йорка, зосереджені на Лонг-Айленді і Мангеттені[16]. У той час як британські й нещодавно найняті гессенські війська збирались, Вашингтон читав своїм солдатам і жителям міста Декларацію незалежності США, яка нещодавно з'явилась[17].

Позиція Вашингтона було вкрай небезпечною, тому що він розділив свої сили між Манхеттеном і Лонг-Айлендом, і жодна з цих двох половин не могла протистояти силам супротивника. Воєнні аналітики зауважили, що якби Хоу висадився на Манхеттені, то він би захопив і знищив усю армію Вашингтона, але він вирішив кинути всі свої сили в наступ на Лонг-Айленд[18]. Британці висадили 22 000 солдатів на Лонг-Айленді наприкінці серпня і повністю розбили повстанську армію в найбільшій битві війни, взявши більш як 1000 полонених і загнавши їх назад у Бруклін Хайтс. Замість того, щоб продовжувати переслідування, Хоу вирішив осадити висоти, стверджуючи, що хотів зберегти життя своїх вояків які б вони втратили, якщо б атакували укріплення патріотів. Він активно стримував своїх підлеглих від можливо остаточного удару по військах Вашингтона[19]. Вашингтон спочатку зміцнив свої відкриті позиції, але потім особисто керував виведенням всіх залишків своєї армії і всієї провізії через Іст-Ривер у ніч із 29 на 30 серпня без втрат у живій силі і озброєнні. Хоу не вдалося провести адекватну розвідку для виявлення відступу.

11 вересня відбулась конференція на Статен-Айленді, щоб вивчити можливість переговорного рішення. Британці висунули формулу лорда Норта «фіксованої контрибуції» попереднього року, і показали, що інші закони можуть бути переглянуті або скасовані, доки влада Великої Британії буде визнана. Але американська сторона як і раніше наполягала, що не відмовиться від Декларації незалежності[20].

Хоу згодом відновив атаку. 15 вересня Хоу висадив близько 12000 осіб на нижньому Манхеттені, швидко взявши під свій контроль Нью-Йорк. Американці відійшли вверх на північ острова в Гарлем Хайтс, де вони дали бій наступного дня і відбили атаку британців. 21 вересня в місті спалахнула руйнівна пожежа, у якій звинувачували повстанців, хоча переконливих доказів цього не існує. 12 жовтня британці спробували оточити американців, що закінчилось невдачею через рішення Хоу висадитися на острові, який було легко відрізано від материка[21]. Американці евакуювали Манхеттен і 28 жовтня дали битву Білих Рівнин проти британців, які їх переслідували. Під час битви Хоу відмовився атакувати дуже вразливі основні сили Вашингтона, а натомість напав на пагорб, який не має жодного стратегічного значення[22][23].

Вашингтон відступив, і Хоу повернувся на Манхеттен і захопив Форт-Вашингтон в середині листопада, взявши в полон близько 3000 солдатів. Це було початком сумнозвісної системи "тюремних кораблів", яку британці зберігали в Нью-Йорку до кінця війни, в результаті чого більше американських солдатів і матросів померло від недогляду та хвороб, ніж померло у всіх боях цієї війни взятих разом[24].

Хоу потім відіслав Генрі Клінтона з 6000 солдатів, щоб захопити Ньюпорт для британського флоту, що й було зроблено, не зустрівши будь-якого серйозного опору[25]. Клінтон виступав проти цього кроку, вважаючи, що було б краще застосувати силы вверх по річці Делавер, де вони могли б завдати непоправної шкоди відступаючим американцям[26].

Вашингтон переправляється через Делавер, 1851 р.

Генерал Корнуолліс продовжував переслідувати армію Вашингтона через Нью-Джерсі, але Хоу наказав йому припинити і Вашингтон втік через річку Делавер у Пенсильванію 7 грудня. Хоу відмовився продовжувати погоню через річку[27], хоча перспективи Континентальної армії були похмурими. «Ось той випадок, який випробує чоловічі душі», писав Томас Пейн, який був з армією під час відступу[28]. Армія скоротилася до менш ніж 5000 боєздатних солдатів і мала скоротитися до 1400 до кінця року, після закінчення призову. Конгрес відступив углиб і залишив Філадельфію беззахисною, хоча народний опір британській окупації зростав у сільській місцевості[29].

Хоу продовжив розділяти свої сили в Нью-Джерсі на невеликі загони, які були уразливі окремо, при цьому найслабші сили опинилися найближче до армії Вашингтона. Вашингтон вирішив перейти в наступ. У ніч із 25 на 26 грудня крадькома перетнув Делавер і розбив британський загін у битві біля Трентона, захопивши майже 1000 здивованих і неукріплених гессенських найманців. Корнуолліс виступив з армією, щоб відбити Трентон, але його виступ було зупинено, а потім Вашингтон сам напав на нього і 3 січня 1777 року в битві біля Принстона розбив його ар'єргард, захопивши близько 200 полонених. Після цього Хоу втратив більшу частину Нью-Джерсі, попри значну чисельну перевагу своєї армії. Вашингтон розмістив армію на зимових квартирах у Моррістауні. Його наступ підняв бойовий дух повстанців. Всю зиму його ополченці тривожили британську армію на їхніх трьох постах, що залишились, уздовж річки Рарітан. У квітні Вашингтон був сильно здивований, що Хоу не робить спроб атакувати його невелику армію.

Генерал Джон Бургойн

Першою кампанією 1777 року стала експедиція Бургойна з Квебека. Її метою було захопити озеро Шамплейн і коридор річки Гудзон, щоб відрізати Нову Англію від решти американських колоній. Армія наступала двома колонами: одна, чисельністю 8 000 осіб, йшла вздовж озера Шамплейн до Олбані, а друга, чисельністю 2 000 осіб, йшла під командуванням Беррі Сент-Лігера вниз долиною річки Могок і приєдналася до Бургойна в Олбані.

Бургойн виступив у червні і на початку липня відбив форт Тікондерога. Його подальший наступ затримали повстанці, які завалили деревами дороги на його шляху, а також його власний розтягнутий обоз. У серпні один його загін, відправлений на пошук продовольства, був розбитий у битві біля Беннінгтона, через що Бургойн втратив майже 1000 солдатів.

Тим часом загін Сен-Лігера, набраний переважно з індіанців, вождем яких був Саєнкерагта, розпочав облогу форту Стенвікс. Американські повстанці та їх індіанські союзники вирушили знімати облогу форту, але потрапили в засідку й були розбиті в битві біля Оріскані. Коли наблизилась ​​друга експедиція, яку вів Бенедикт Арнольд, індіанці покинули Сен-Лігера, який був змушений зняти облогу форту й повернутися в Квебек.

Після невдачі біля Беннінгтона і виділення сил на гарнізон форту Тікондерога армія Бургойна скоротилася до 6 000 осіб, яким уже не вистачало боєприпасів. Але Бургойн вирішив продовжити наступ на Олбані. Американська армія чисельністю 8 000 осіб під офіційним командуванням Гораціо Гейтса (але під ефективним управлінням його підлеглого Бенедикта Арнольда), звела укріплення за 16 кілометрів на південь від Саратоги. Бургойн вирішив обійти їх із флангу, але цю спробу було припинено під час першої битви під Саратоґою у вересні. Становище Бургойна стало складним, але він сподівався, що армія Хоу вже близько. Але він помилявся — Хоу натомість вирушив на кораблях захоплювати Філадельфію. Армія Гейтса між тим збільшилася за рахунок прибуття підкріплень до 11 000 осіб. Армію Бургойна було розбито в другій битві під Саратоґою, після чого Бургойн здався 17 жовтня. У цей час генерал Клінтон здійснив кілька диверсій із боку Нью-Йорка і зумів захопити два форти, але, дізнавшись про капітуляцію Бургойна, відвів свої війська.

Битва біля Саратоги стала поворотним моментом війни. Повстанці, чий бойовий дух знизився після падіння Філадельфії, тепер знову набули впевненості у своїх силах. Що важливіше, ця перемога вплинула на рішення Франції відкрито укласти союз з американцями, яких раніше вона лише таємно підтримувала. Британські військовополонені, яких за умовами капітуляції американці мали відразу звільнити, проте, утримувалися до кінця війни.

У червні Хоу почав бойові дії і провів кілька операцій в Нью-Джерсі, але не зміг втягнути в бій набагато меншу армію Вашингтона. Тоді він завантажив свої війська на кораблі і відплив у північний кінець Чесапікської затоки. 25 серпня його армія (15 000 осіб) висадилася в гирлі річки Елк. Вашингтон з армією в 11 000 солдатів зустрів його на шляху до Філадельфії, на сильній позиції вздовж річки Brandywine Creek (Christina River), але 11 вересня 1777 року Хоу зумів обійти його з флангу і розбити в битві біля Брендівайна. Французькі спостерігачі відзначили, що Хоу не став переслідувати армію Вашингтона, хоча міг би повністю її знищити.

Континентальний Конгрес знову полишив Філадельфію, а Хоу знову зміг обійти армію Вашингтона і 26 вересня без опору увійшов у Філадельфію. Частину армії Хоу було виділено, щоб захопити кілька фортів, які перекривали комунікацію з річкою Делавер. Сподіваючись розбити сили супротивника по частинах, як це сталося біля Трентона, Вашингтон 4 жовтня зненацька напав на британський загін у Германатауні. Хоу не встиг попередити свій загін, хоча і знав про майбутній напад за день до цього. Під час битви біля Германатауна британський загін ледь не був розгромлений, але через низку помилок атаку Вашингтона було відбито з важкими втратами.

Війська зустрілися на Вайт Марш у грудні, де після деякої перестрілки Хоу вирішив відступити, не звертаючи уваги на уразливості ар'єргарду Вашингтона, де напад міг відрізати Вашингтона від його багажу і боєприпасів. Вашингтон і його армія стали табором у Веллі-Фордж у грудні 1777 року приблизно за 32 км від Філадельфії, де вони залишалися протягом наступних шести місяців. За зиму 2500 чоловіків (з 10 000) померли від хвороб і суворих умов і армія скоротилась до 4000 боєздатних солдатів. За цей час армія Хоу, яка добре себе почувала у Філадельфії, не зробила жодних спроб використати слабкість американської армії. Наступної весни армія вийшла з Веллі-Фордж в хорошому стані, зокрема, завдяки програмі навчання під керівництвом барона фон Штойбена, який запровадив найсучасніші прусські методи організації та тактики.

Історики припускають, що британці «втратили кілька шансів на військову перемогу в 1776—1777…» і «якби генерал Хоу порушив військову традицію і атакував у грудні континентальні війська, розквартировані [у Веллі-Фордж], він, можливо, легко б їх розбив і, можливо, закінчив війну».

Хоу подав у відставку в жовтні 1777 p.; доки її не було прийнято він проводив свій час у Філадельфії готуючи свої аргументи для очікуваного парламентського розслідування. Хоча він мав більше солдатів, ніж Вашингтон, сумні спогади про Банкеp-Гілл зробили його дуже неохочим атакувати американські війська, що окопались. 24 травня 1778 року генерал Клінтон замінив Хоу на посту британського Верховного головнокомандувача.

З прибуттям в Америку французьких військ генерала Рошамбо Вашингтон вирішив захопити Нью-Йорк. Нью-Йорк був важливим торговим і економічним центром Нової Англії та мав чудовий морський порт. Крім того в Нью-Йорку базувалася основні британські сили генерала Клінтона. Тому вже в 1780 році Вашингтон почав будувати неподалік від Нью-Йорка табір для своїх військ та готуватися до облоги міста.

Навесні 1781 року із американцями Вашингтона об'єдналися французькі війська Рошамбо. З цього часу Вашингтон фактично став номінальним командувачем союзних військ, адже французів було більше ніж американців а також вони були краще забезпечені продовольством і боєприпасами[32]. Вашингтон запропонував французькому командуванню план взяття Нью-Йорка, але Рошамбо рішуче його відкинув. Він запропонував Вашингтону повернути на Південь, де через атаки армії Гріна британський корпус Корнуолісса відійшов до Йорктауна, де над ним нависла загроза повного оточення.

На Півдні США британські війська розгорнули активні бойові дії ще в 1778 році. У південних штатах проживало доволі багато лоялістів, тому британське командування очікувало на їхню підтримку і допомогу.

У листопаді 1778 року британці висадилися у Джорджії і вже у грудні взяли Саванну. Незабаром вони також зайняли і Огасту. Однак, допомога лоялістів виявилася мінімальною. Місцеві патріотичні партизанські загони успішно знищили всі загони лоялістів і запобігли їхньому з'єднанню з британцями.

У жовтні 1779 року американська армія генерала Лінкольна за допомоги французів спробувала відбити Саванну. Однак, атака закінчилася провалом. Британський корпус Клінтона перейшов у контрнаступ.

У березні 1780 року Клінтон оточив війська Лінкольна в Чарльстоні. Британці мали підтримку з моря у вигляді ескадри бойових кораблів, мали перевагу в артилерії та кількісну перевагу. Американські війська опинилися у катастрофічному становищі і 12 травня 1780 року капітулювали. Американці втратили південні штати[33].

Незабаром в обох протиборчих арміях змінилося командування. Залишки американських військ очолив генерал Гораціо Гейтс, а британський корпус очолив генерал Чарльз Корнуолісс. Але на хід кампанії це не вплинуло. 16 серпня 1780 року британці розбили Гейтса в битві при Камдені. Після цього британці виступили в Північну Кароліну. Але патріоти завдали поразки лоялістам у битві при Кінгс-Маунтін і Корнуолісс був змушений залишити Північну Кароліну.

Із жовтня 1780 року американські війська на півдні очолював генерал Натанієль Грін. Він перейшов до партизанської тактики, виснажував британців атаками по їхніх комунікаціях і тилах, знищував дрібні британські гарнізони. Грін старався уникати великих битв, але двічі вступав у великі бої з британцями: у битві при Гілфорд-Кортхауз (15 березня 1781) і при Хобкіркс-Хілл (25 квітня 1781) він зазнав поразки, але британці зазнали занадто великих втрат. Грін активно маневрував, чим змусив Корнуолісса відійти до Йорктауна.

Наприкінці літа 1781 року війська Вашингтона і Рошамбо рушили на південь в напрямі Йорктауна. Їм назустріч рушила армія Гріна. Союзники відтіснили війська Корнуолісса у Йорктаун і оточили їх з суші. З моря британців блокувала французька ескадра адмірала де Грасса, яка не підпускала морським шляхом до Йорктауна підкріплення британців.

29 вересня 1781 року союзники оточили Йорктаун. Почалася облога. Американці і французи обстрілювали британські позиції і захопили всі їхні редути навколо міста. Через великі втрати від артилерійських обстрілів Корнуолісс 17 жовтня почав переговори про здачу і 19 жовтня 1781 року капітулював.