Лезо бритви (роман)

Безперечним здобутком Єфремова є введення в літературний обіг самого поняття «лезо бритви». У романі воно трактується як своєрідна золота середина між двома крайнощами. Цьому явищу автор приділяє багато уваги, застосовуючи дане означення до численних суспільних і особистісних явищ. Філософське розуміння поняття «міра» також знаходить широкий вжиток на сторінках роману.

У «Лезі бритви», вочевидь, центральною є проблема краси. Проте авторський ідеал «Краси Ненаглядної» у романі протирічить введеному ним же принципу леза бритви. Краса в розумінні Єфремова — це біологічна доцільність. Жіночий ерос є явищем природним і раціональним, підпорядкованим репродуктивній функції. Красива жінка — завжди справжня, фізично здорова. У оспівуванні еросу автор іноді втрачає міру, якою так дорожить — його героїня є колишньою порноактрисою. Оди тілесності поєднуються із замовчуванням внутрішнього розвитку людини, насамперед, жінки. Характерно, що всі головні герої «Леза бритви» так чи інакше дотичні саме до тілесності — лікарі, художники, скульптори, танцівниці.

Герої роману не виглядають звичайними представниками 1960-х, як цього можна було б очікувати. Іван Гирін є більш схожим на Дара Вітра з «Туманності Андромеди», перенесеного в реалії «Відлиги». Він не є тривіальним радянським лікарем-хірургом. Він і філософ, що володіє гіпнозом, і, фактично, йог-гуру.

Діалоги подібних персонажів, що присвячені, здебільшого, якимось світоглядним і відстороненим речам, не схожі на реальні розмови людей, навіть з інтелігентського середовища того часу. Натомість повсякденної побутової комунікації герої практично не ведуть.

Ще однією особливістю твору є авторське протиставлення культур Сходу і Заходу. У романі постійно зустрічається антизахідна риторика, сформована оригінальна концепція боротьби західного прагматично-раціонального, з чоловічим началом, світу проти матріархального Сходу. Саме колективний Захід винен перед всім людством через свій смертний гріх — породження фашизму, якого він ніколи не спокутає. Апогеєм концепції є глава «Тіні бузувірів», де нищівній критиці піддається європейське середньовіччя. Автор звинувачує християнський Захід, а заодно й єврейський монотеїзм, у тому, що ті душили жіночу чуттєвість усіма способами. Коли індуси творили Камасутру, вирізали з каменю досить відверті фігури пишногрудих оголених жінок, то релігійні фанатики Європи огортали жінку в безформне драння і проголошували її мало не слугою сатани. Коли в Індії жінка є символом Праматері, то в Європі вона — спокусниця Адама. Характеризуючи «Молот відьом», Єфремов зазначає, що відьми не були злими чаклунками, а лише «відали», знали більше за інших.

У романі висловлюється думка, що ще в часи високого середньовіччя на Заході поширився ідеал жінки-дистрофіка. Саме такий типаж був дуже поширеним в «наглухо закритих» середньовічних містах-фортецях, де завжди існувала загроза голоду. На цьому тлі єфремівська Індія виглядає ідилічно: смагляві красуні та чоловіки-філософи — сильні тілом і благородні душею люди. Лише кілька разів згадані купи сміття на нескінченних міських нетрях індійських міст.

Росія, на думку Єфремова, хоча й має європейську культуру, та все ж є оптимальнішою за Європу, має власний історичний та культурний шлях[2]. Продовжуючи свою традицію звеличення Індії та античного Середземномор'я, автор припускає, що російська філософія і навіть балет дуже близькі до індійських практик і танців.