Єфремов Іван Антонович

За пізніми документами Іван Антонович Єфремов народився 22 квітня 1907 в селі Вириця Царськосельського повіту (тепер Ленінградська область, Росія), розташованому на південь від Петербурга. Однак в метричній книзі Суйдінської Воскресенської церкви Царськосельського повіту записано, що він народився 9 квітня, а хрещений був 18 травня 1908. У своїй короткій автобіографії Іван Антонович з цього приводу писав: «У ті роки за відсутності паспортного режиму, багато хто і я в тому числі, дещо додавали собі років».[1] Його батько, Антип Харитонович, був титулярним радником, меценатом, тримав контору, що займалася продажем деревини. Пізніше Іван змінив своє по батькові на Антонович. Мати, Варвара Олександрівна, була простою селянкою. Іван Єфремов мав сестру Надію і брата Василя[2].

У хлопця рано виявився інтерес до книг, чому посприяла зібрана батьком бібліотека, котра, втім, трималася радше для статусу. В чотири роки він навчився читати, а в шість прочитав твори Жюля Верна і закохався у мандри, мандрівників, учених. У 1914 р. родина майбутнього письменника перебралася у місто Бердянськ (нині Запорізька обл, Україна), де почав навчання у місцевій гімназії. В її бібліотеці продовжилося ознайомлення з класикою фантастичної та пригодницької літератури. Під час подорожі в Петербург Іван з матір'ю відвідав виставку каменеріза Олексія-Денисова Уральського, що пробудило інтерес до геології. Намагаючись розібрати знайдений патрон, Іван поранив вибухом руку. Батьки розлучилися у 1918 р., і мати з дітьми у 1919 р. перебралася в місто Херсон, де вдруге вийшла заміж. Дітей (сина й дочку) залишила у тітки, а сама відбула з новим чоловіком — червоноармійцем. По смерті тітки від тифу Іван з Надією жили завдяки продажу її майна. Коли місто зайняли червоноармійці, Іван став «сином полку» і в 1921 разом з військовою частиною дійшов до Криму, Надію ж з Василем забрав батько. Мав контузію під час бомбардування міста Очаків. У 1921 р. демобілізувався та перебрався в Петроград для закінчення навчання.

Закінчив школу за два роки, після цього працював вантажником, розпильником дров, помічником шофера. В 1923 вивчився на штурмана, був учасником плавання в Тихому океані в 1924. Згодом повернувся в щойно перейменований Ленінград, де вчився на біологічному відділенні Ленінградського університету. Працював в геологічному музеї АН СРСР, брав участь в різних геологічних і палеонтологічних експедиціях на Поволжя, Урал, Далекий Схід[2].

Разом з переміщенням інституту Іван Єфремов переселився до Москви. Через академіка Сушкіна П. П. відбулось знайомство молодого дослідника з палеонтологією. В 1936 р. він одружився з дослідницею-палеонтологом Оленою Конжуковою. Від їхнього шлюбу народився син Алан. Закінчив екстерном Ленінградський гірничий інститут в 1935 р. Займаючи посаду завідувача відділом нижчих хребетних, Іван Єфремов переймався недбалим ставленням влади до розміщення гелогічного і палеонтологічного музеїв, що після переїзду з Ленінграду в Москву не отримали належних приміщень. Він мав намір звернутися за допомогою до Йосипа Сталіна, але відмовився від задуму, побоюючись, що проблему буде вирішено шляхом репресій. В 1937 році Єфремов спалив свої щоденники й листи аби їх не було використано проти колег.

Захистив кандидатську дисертацію та завідував лабораторією Палеонтологічного інституту АН. В 1941 р. Іван Єфремов здобув ступінь доктора біологічних наук за дослідження пермських хребетних території СРСР. Разом з А. П. Бистровим опублікував монографію, за яку обоє були удостоєні дипломів Ліннеєвсього товариства в Англії[2].

Мав як науковець «бронь» від призову і був евакуйований з початком війни у Алма-Ату, а потім у місто Фрунзе. Був учасником експедиції на Урал в 1941 р., що мала за мету пошук родовищ металів, необхідних для військової промисловості. Перехворів на лихоманку та мав ускладнення на серце під час експедиції 1941—1942 рр. до Середньої Азії.

В повоєнні роки відбув у наукову експедицію у Монголію (1946, 1948 і 1949 рр.). Частка вражень відбилася в документальному творі «Дорога вітрів». Ще у 1943 р. створив рукопис «Тафономія», за який у 1952 р. отримав Сталінську премію. Перша науково-фантастична публікація з'явилася в 1944-ому році — «Зустріч з Тускаророю». Також писав оповідання на тему геологічних і археологічних відкриттів.

Єфремов не припиняв самоосвіти, багато читав і не тільки наукові видання. Серед знайомих науковця — російський археолог та мистецтвознавець Ставіський Борис Якович. Ставіський пригадував, як в розмові з ним Єфремов зауважив про свою зацікавленість у добі еллінізму та в особі Александра Македонського. Ставіський дав Івану Антоновичу твір англійця Вілера «Полум'я над Персеполем», а той, вже добре опанувавши англійську, читав книгу в оригіналі, бо та не була ще перекладена російською. Тема захопила Єфремова і відбилася пізніше в його фантастичному романі «Лезо бритви» (1963), а пізніше «Таїс Афінська» (1972).

Під час експедиції в пустелю Гобі в Івана Єфремова виник задум написати твір про космос і майбутнє. Першим твором на тему космосу стала повість «Зоряні кораблі» (1948) на тему відвідування в минулому Землі іншопланетянами. Тема була розвинена в романі «Туманність Андромеди» (1958), що описував комуністичне майбутнє. З 1959 р. в Івана Єфремова загострились проблеми з серцем, через які він припинив експедиції та присвятив себе письменству.

В 1961 році дружина Івана Єфремова померла. Наступного року він одружився вдруге на Таїсії Юхневській, з якою прожив до кінця свого життя[2].

Іван Єфремов на конверті 1982 р.

Фантастичний роман «Година Бика», опублікований в скороченому варіанті в 1968 р., а в повному в 1970 р., був розцінений цензурою як «наклеп на радянську дійсність». В описаному там антиутопічному суспільстві іншої планети вбачався опис радянської дійсності. Книгу активно вилучали з громадських бібліотек СРСР і заборонили для подальших перевидань як шкідливу. Навіть статус відомого науковця та популярного письменника не захистив Єфремова від зіткнень з КДБ та радянською цензурою.

Радянська влада неприхильно ставилась до творчості Єфремова, за її чи то відвертий, чи то підозріло антирадянський характер. 4 листопада 1972, одразу після смерті письменника, з метою можливого виявлення літератури антирадянського змісту, на його квартирі співробітниками КДБ було проведено обшук[3]. За припущенням, існували підозри, що в одній з експедицій справжнього Івана Єфремова було підмінено британським шпигуном. Аркадій Стругацький згодом іронізував, що в особі фантаста могли підозрювати навіть справжнього інопланетянина[4].

Наслідком підозр КДБ було припинення 5-томного видання творів письменника в СРСР і заборона на згадки його імені в наукових публікаціях. Проте завдяки зусиллям відомих діячів науки, культури, а також космонавтів, у 1975 р. заборону на публікацію його творів (крім «Години Бика») було знято[2].

Помер 5 жовтня 1972 р. від серцевої недостатності. По смерті тіло було кремоване. Поховання урни з прахом відбулося у передмісті Ленінграда на цвинтарі Комарово.

• «На краю Ойкумени» (рос. На краю Ойкумены, 1949)
• «Подорож Баурджеда» (рос. Путешествие Баурджеда, 1953)
• «Дорога вітрів» (рос. Дорога ветров, 1955
• «Туманність Андромеди» (рос. Туманность Андромеды, 1957)
• «Лезо бритви» (рос. Лезвие бритвы, 1963)
• «Година Бика» (рос. Час Быка, 1968)
• «Таїс Афінська» (рос. Таис Афинская, 1972)