Людвік Фінкель

1894 року у співавторстві із Станіславом Стажинським Людвік Фінкель видав історію Львівського університету, при написанні якої використав максимально доступну кількість архівних матеріалів. На час прибуття імператора Франца Йосифа I до Львова на офіційне відкриття медичного факультету Львівського університету монографію видано й подаровано монарху. Досі ця робота залишається найповнішим дослідженням історії львівського вищого навчального закладу до 1880-х pp.; вона містила також хроніку подій до 1894. Ключове значення — нова концепція передісторії Львівського університету, яка — з одного боку — спростовувала пангерманські претензії, з другого — ігнорувала український формат його розвитку, наголошуючи винятково на польськості університету.

Людвік Фінкель ґрунтував нову концепцію історії університету на привілеї польського короля Яна Казимира. Той надав їх Львівській академії єзуїтів (згідно з привілеєм, після 1661 року цей освітній заклад існував саме під такою назвою). Фінкель вважав академію університетом де-факто. Людвік Фінкель свідчив: на початку XVIII століття академію відвідувало близько 800 студентів. Розділ про передавстрійську історію університету Фінкель закінчив висловом польського просвітника Гуго Коллонтая. Там наголошувалося на важливості цієї установи в період, що передував поділові Речі Посполитої: «Беручи до уваги вручення докторських ступенів, колегії Львова і Познані можна уважати університетами, і на загал такими вони і вважаються». Автор таким чином збудив дискусію про дату заснування. Тадеуш Войцеховський став першим з ректорів Львівського університету, які у своїх інавгураційних промовах, кажучи про його заснування, не заперечували загалом ролі цісаря Йосифа II, однак посилалися на привілей польського короля Яна Казимира.

Історія Людвіка Фінкеля — виклик українській галицькій громаді, яка вела боротьбу за національний Львівський університет. Зокрема, 1912 року газета «Діло» опублікувала серію статей, у яких намагалася довести недоречність дати заснування університету, відстоюваної поляками. Користуючись друкованими джерелами та історичними працями, українські автори піддавали сумніву обґрунтованість дати 1661 рік і стверджували: єдиним гідним довіри засновником Львівського університету є австрійський цісар Йосиф II. Саме 1912 року почалися польсько-українські переговори про створення окремого українського університету, що змусило українців шукати підтримку у офіційного Відня. Українці на цьому не зупинилися. Згідно з іншою статтею, надрукованою у газеті «Діло», від самого заснування Львівський університет призначався для українців. Як доказ наводилося твердження про утворення за дозволом Йосифа II Studium ruthenum та наявність в університеті двох кафедр української мови і тільки однієї кафедри польської мови. Таке становище зберігалося до 1871 року, коли обом мовам було надано статус мов викладання, що дало змогу полякам узурпувати контроль над університетом.

Однак найбільший здобуток Фінкеля — підготовка до публікації багатотомної бібліографії польської історії. Її поява значною мірою — результат роботи наукового семінару, очолюваного Фінкелем. Вчений також підтримував академічні традиції, закладені вчителем — Ксаверієм Ліске. Широко залучав до наукової роботи студентську молодь, формував студентські наукові гуртки. Лекції Фінкеля слухав видатний український географ Степан Рудницький.

«Була це шляхотна людина, вчений ідеаліст, що не робив ніякої ріжниці між українською та польською наукою; зовсім вимираючий нині тип між професорами Львівського університету»[4].