Максимовичівка

Правопис Максимовича[1] або «максимо́вичівка» — система українського правопису на етимологічних принципах, запропонована 1827 року першим ректором Київського університету М. О. Максимовичем[2].

Михайло Максимович опрацював і теоретично обґрунтовав історико-етимологічний правопис у передмові до збірки «Малоросійські пісні» (1827, розділ «Зауваження до правопису й вимови слів») та в листі до Г. Квітки-Основ'яненка «Про правопис малоросійської мови» (1841)[3]. В основі максимовичівки — історико-етимологічна орфографія І. Котляревського з істотними додатками, спрямованими на те, щоб при збереженні існуючої форми слова створити певну можливість передавати на письмі діалектні особливості української мови[4].

У Східній Україні практично не застосовувалась. Була сприйнята в Галичині на «Соборі руських учених» у жовтні 1848.[2] На Закарпатті створена на основі максимовичівки система Панькевича вживалась з 1920-х до 1940-х років.

Головний принцип цієї системи — збереження традиційного написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови. Фактично це зводилось до таких правил:

  • зберігається буква «ѣ» (ять) (з читанням її як [i] або [ji]): цѣлый, сѣверъ, въ битвѣ, ѣхати;
  • над іншими голосними, вимова яких також зазнала ікавізму (змінилась на [i]), ставляться дашки: мо̂й, жало̂бно, мате̂рью, за-му̂жъ;
    • при цьому початкове ô означає не лише [i] на місці етимологічного [o], але й протетичний звук [w], що утворився перед ним: о̂тъ (у сучасній орфографії від), о̂нъ (у сучасній орфографії він) тощо;
    • и̂ використовувалася для позначення [i] після [ts], що в староукраїнській і давньоруській графіці передавалася як и: женци̂, очи̂ (у сучасній орфографії женці, очі);
  • зберігається літера «ы» : сынъ, але сила; це було особливо корисно для деяких західних діалектів, де існує різниця у вимові [ɨ] та [ɪ], хоча в більшості випадків літери і, и та ы мали однакове читання (відповідали сучасному українському «и»), використання тієї чи іншої літери визначалось етимологічно;
  • використовується буква «ё»: ёму, полёвыхъ, послѣднёго;
  • застосування літер «і», «ѳ», «ъ» регулювалось правилами, ідентичними тим, що діяли в російській мові XIX ст.;

Існувало декілька варіантів етимологічного правопису на основі системи Максимовича, що мали розбіжності в частині правил:

  • звучання літер «е» та «и» після приголосних та на початку складу відрізняється (у початковій позиції вони, як правило, відповідали сучасним «є» та «і», тоді як після приголосних — здебільшого сучасним українським «е» та «и»): изъ, есть, але сила, отже;
  • у текстах, написаних максимовичівкою, використовувалась літера «э» для позначення звука [е] на початку слова чи після голосної (хоча дуже часто замість неї писали «е», що може свідчити про неврегульованість правил її використання);
  • в одному з початкових варіантів для розрізнення цих двох звуків пропонувалось використовувати літеру є, причому, функціонально вона відповідала сучасній українській е (відповідно, е читалась як сучасне є), але такий варіант правопису не набув розповсюдження;
  • у деяких варіантах етимологічного правопису на основі максимовичівки використовується літера «ґ»;
  • написання слів могло відрізнятись від їх звучання, що не позначалось додатково на письмі(зокрема, дієслова в формі чоловічого роду однини минулого часу зберігали на письмі давнє закінчення -лъ: ходилъ, читалъ; закінчення прикметників твердої групи в називному відмінку множини: прекрасны, добрыи (сучасне прекрасні, добрії) тощо).

Вибір правильного знака для [i] (серед ô, ê, ѣ) визначався переважно за наявністю / відсутністю чергування з [о], [е] у відкритому складі. З запропонованих М. Максимовичем нових літер а̂, е̂, и̂, і̂, о̂, у̂, на практиці вживались здебільшого лише е̂, о̂ та и̂.

Порівняно з фонетичними правописами, перевагою максимовичівки була можливість розрізняти на письмі слова з близьким звучанням, але різним значенням, що можна побачити на прикладі (ліворуч — фонетичний запис (ярижка), праворуч — за системою Максимовича):

Ярижка Максимовичівка
Крій Кра̂й (вскрай)
Нисъ Не̂съ
Нисъ Нôсъ
Бривъ Бре̂въ (брелъ)
Бривъ Бро̂въ (бровей)
Визъ Ве̂зъ
Визъ Во̂зъ
Нижъ Но̂жъ
Нижка Но̂жка
Нижный Нѣжный
Миж Ме̂жъ
За-мижъ За-му̂жъ
Бигъ Бо̂гъ
Бигъ Бѣгъ
Бездилье Бездо̂лье
Бездилье Бездѣлье
Окрипъ Окро̂пъ
Окрипъ Окрѣпъ

Однак, як зазначає сам автор цього правопису, «кажучи правду, так мій спосіб писання важчий не читаючому, а пишучому, і особливо мені першому, що взяв на себе труд відшукувати корінні звуки, які покриваються звуком і, що інколи незовсім легко.»

Приклад тексту
Фонетика каже: Якимъ бачишь человѣка, за такого его держи; этимологія же каже: Держи человѣка за того, якъ его бачишь, но и провѣдуй, кто о̂нъ зъ роду… Або иншими словами: правиломъ фонетики есть: пиши, якъ говоришь; а закономъ етимологіи есть: пиши, якъ говоришь, но вразъ же увзглядняй и коре̂нь слова, щобы всякій зналъ, зъ чого каждое слово походитъ и що оно означае.

А въ недѣлоньку рано пораненьку

Збирае женьци̂ коваленко,

Зби̂рае женьци̂, а все прибо̂рныи,

Дѣвки, парубки, а все молодыи.

Да пове̂лъ же ихъ на долину,

На пшениченьку на озиму:

— Ой жнѣте, женци̂, розжинайтесь,

А назадъ себе не оглядайтесь. —

Ажъ зъ-за горы орда иде,

За собою коваля веде.

Ёму руки позавязованыи, ;

Ёму очи̂ позаглажованыи.

Ото-жъ будешъ, ковалю, знати

Якъ недѣлоньку шановати.

— Ой дай, Боже, такую годину,

Счобъ забачити свѣтъ хочъ на часину:

То буду ўже знати,

Як недѣлоньку шановати! —

Примітки
  1. Кость Кисілевський. Історія українського правописного питання: Спроба синтези // Записки НТШ (Том CLXV): Збірник Філологічної секції (Т. 26); у виданні НТШ в ЗДА, книжка 3. Редактор: д[окто]р Кость Кисілевський. Нью-Йорк; Париж, 1956. 135 стор.: С. 74—114
  2. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 173. — ISBN 5-7773-0359-5
  3. Максимович Михаил. О правописании Малороссийского языка: Письмо к Основьяненко // Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія. — Київ, 2004. — С. 88—106.
  4. Півторак Г. П. Максимовичівка // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.