Мар'ївка (Баштанський район)

Після громадянської війни селяни отримали по 2 десятини на кожного члена сім'ї, але не могли обробити ці наділи через браком техніки, тому здавали їх в оренду. Але це не покращило становища. У багатодітних сім'ях часто не було хліба, їжу готували надто просту — затирка (молочний суп з молока та тіста, яке розтирали руками або за допомогою сита), суп, мамалига. Основним взуттям були постоли, які шили самі з телячої шкіри.

Після встановлення радянської влади у січні 1918 р. замінили старосту села: замість заможного Василя Костенка обрали бідняка Кузьму Івановича Кравченка.

У 1920 р. в селі було 155 дворів, мешканців — 1012 осіб, чоловіків — 499, жінок — 513. У цьому ж році 26 липня був організований КНС (Комітет незаможних селян), у який входило 285 членів — чол. 137, жін. — 148. Їм було відведено 1203 дес. землі. Головою обрали Захара Страхова.

29 вересня 1922 р. в Мар'ївці було організовано с/г артіль «Досвітні вогні», до якої увійшли 9 членів, їм було відведено 90 десятин землі.

6 травня 1923 р. в селі було створено с/г кооперацію. Цього ж року працювала школа, у якій навчалось 32 учні.

Перший колгосп (спершу називався «Перемога», пізніше був перейменований в колгосп ім. М. С. Хрущова) був організований у 1929 р. До його складу ввійшли 22 двори найбіднішого селянства, якого у селі була більшість. Аби вижити їм було простіше вступити до колгоспу. Незначна кількість заможних селян й надалі господарювала окремо, розраховуючи тільки на власні сили, а не на найманих працівників. Зазвичай, основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість.

На початку 1930 року хвиля розкуркулення докотилась до Баштанського району. У сусідніх селах Інгулці та Новий Данциг (сучасна Виноградівка) у значної кількості заможного селянства було конфісковано та передано до колгоспу худобу та реманент. В Мар'ївці таких виявилось мало, оскільки село було бідне. Над всіма заможниками села висіла загроза «розкуркулення» та примусовий перехід в колгосп. Одними з перших позбулися своїх господарств родини Горовенків, Костенків, Терентієвих. Були такі селяни, які чинили опір і не хотіли примусово переходити в колгосп. Пізніше їх було заарештовано. Так Дорошенко Іван Гнатович, 1902 р.н. був арештований 01.02.1933 та засуджений за ст. 54-10 КК УСРР до ув'язнення в концтаборі на 3 роки.

У 1931 р. заможні селяни після «розкуркулення» створюють колгосп «ОСОВІАХІМ».

На початку 1932 р. представники КНС разом з уповноваженими з Баштанки і Миколаєва забирали в першу чергу у більш-менш заможних селян все їстівне: невеликий запас зерна, крупи. Не залишили ні картоплі, ні сушених фруктів, ні овочів. Почався голод. Їли все, що можна було їсти, аби вижити. Людей рятувала річка. Ловили рибу, на щастя її водилося багато. Смажили, варили юшку. Було легше тим сім'ям, у кого була корова, але таких було небагато. Люди ходили голодні та опухлі. Були смертельні випадки, переважно серед неповнолітніх дітей, на яких найбільше впливало постійне недоїдання.

Ветерани та учасники Другої світової війни (1975 р.) Верхній ряд (зліва направо): Рижик Л. І., Безсмертний А. І., Леонов А., Маслюк В. М., Кудряшов С. Я., Александров І. С., Літвінов Ф. П., Старостенко Ф. П., Корчемаха В. І., Орлов П. А., Лященко В. М., Колесник К. Середній ряд: Нікіфоров М. О., Нікіфоров І. П., Парій С. О., Кучерява О. К., Ковтун Р. Я., Терентієв М. М., Євтухов П. Ф., Давидов І., Федощенко М., Леонов М. О., Сокол Ф., Шаманський Ф. С. Нижній ряд: Жуков Г., Єфімов А. К., Старостенко М. К., Степанець Є. С., Петляєв М. О. (парторг), Москот Г. П., Ковтун Д. Я., Корчемаха П. І., Старостенко М. Я., Аненков М.

Звістка про початок Другої світової війни застала більшість жителів с. Мар'ївки в степу на польових роботах. Новину почули по радіо, що знаходилося на станції Лоцкине, оскільки колгоспні поля були біля самої залізниці.

У перших числах липня 1941 р. чоловіків почали забирати до армії. Спочатку забрали 80 осіб. У перших числах серпня в м. Миколаєві сформувався добровільний кавалерійський корпус у 1000 шабель. Це були добровольці-учасники громадянської війни, багатьом із них було за 40, але кожен вважав себе солдатом у ці тривожні дні. Двоє жителів села вступили до цього корпусу, який пізніше увійшов до складу кінної армії Бєлова П. О.

Із спогадів: У селі фашисти з'явилися в середині серпня. Їхали сучасними вулицями ім. Будюка та ім. Бойченка мотоциклами і танками. Зупинилися біля річки. Стали купатися. Багато їх було. Усі високого зросту із закоченими рукавами. Дуже реготали, деякі сіли їсти. Селяни, переважно жінки та діти, сиділи у льохах. Довго німці не були, поїхали далі. Територія села була тимчасово окупованою 2,5 роки. Під час окупації усі роботи на полях виконували люди похилого віку, жінки та підлітки. Тягловою силою були коні, воли, один трактор «Фордзон», гарби, вози. До сівби зернових зорану землю розрівнювали за допомогою корів.

У Другій світовій війні брали участь 170 мешканців села, із них 39 загинули смертю хоробрих, 69 нагороджено орденами і медалями.

Терентієв Микита Дмитрович

У будинку сучасної пекарні Гевора Папікяна був млин. Мірошником працював Микита Дмитрович Терентьєв. У селі його ласкаво називали дід Микишка. Це був лагідний, дуже добрий чоловік. Він, як міг, допомагав багатодітним сім'ям — коли зерном, коли борошном. Дідусь Микишка за стовбур осокора, який приїжджі люди взяли на ярмо для волів, виміняв мішок жита. Змолов і роздавав вдовам — кому на коржі, кому на затирку. Якщо не було можливості дати борошна, сам пік коржі, ніби собі, а тоді віддавав жінкам для дітей, які сиділи голодні, бо їх матері цілими днями були на полі.

Однак, чи то не всім односельцям до вподоби були дії Микити Дмитровича, чи то позаздрив хтось, але про його таємну підтримку дізналися німці, прийшли до нього та сильно побили. Після цього дід Микишка, побоюючись чергового доносу, з великою обережністю, тільки зі своїми родичами та близькими знайомим, ділився продуктами.

Мужність і витримку виявила Маслюк Єфросинія Пилипівна, коли вирішила допомогти пораненим та голодним радянським бійцям, які воювали на околицях села, захищаючи його від фашистів. Зваривши курячий бульйон вона відправила свого восьмирічного сина Володю передати їм гарячу їжу.

Визволяла село 9-та гвардійська козацька кавалерійська дивізія у складі 4-го гвардійського Кубанського козацького кавалерійського корпусу. Весною 1944 р. 3-й Український фронт до складу якого входив 4-й гвардійський Кубанський козацький кавалерійський корпус проводив Березнігувато-Снігурівську операцію. Дві перешкоди були на шляху наших бійців — це жорстокий опір фашистів і непролазна багнюка.

Степанець Євдокія Степанівна

16 березня 1944 р. зранку німецькі літаки бомбардували село, люди сиділи в льохах, деякі в хатах.

З боку села Виноградівки на Мар'ївку насувався незвичайний гуркіт, постріли, крики. Це наступали радянські війська. Першим на сучасній Баштанській вулиці з'явився радянський танк, за ним ішла піхота.

Частини підрозділів 9-ї гвардійської козацької кавалерійської дивізії 4-го гвардійського Кубанського козацького кавалерійського корпусу були відрізані від основних бойових сил. Недалеко від с. Мар'ївка зав'язався запеклий бій радянський солдат з німцями. Фашисти, відчуваючи неминучу загибель, відчайдушно рвалися до переправи через Інгул. Було багато поранених радянських солдат, які лежали у протитанкових ровах, окопах.

Неабияку сміливість проявила мешканка села Степанець Євдокія Степанівна. Дув пронизливий вітер, мрячив холодний дощ. Переправа на інгульському мосту була забита відступаючим ворогом. Кулеметні та автоматні кулі дзижчали над головою, а Євдокія на простому човні переправляла радянських бійців на правий берег Інгулу. Вони поспішали, бо щойно дізналися про запланований розстріл мирних жителів села Інгулки. Вчасно перевезені Євдокією Степанівною бійці з'явилися так раптово з тилу, що вороги не встигли втекти. Багато мешканців Інгулки було врятовано.

Братська могила воїнів, які полягли при визволенні села

Не зважаючи на холод, дощ, бездоріжжя Мар'ївка була звільнена 16 березня 1944 р. завдяки мужності радянських бійців. 33 воїни загинули при визволенні Мар'ївки. Вони поховані в центрі села.

Повоєнне життя супроводжувалось великим фізичним навантаженням, що стало наслідком розрухи, нестатків, голодом 1946—1947 рр., суворих сталінських законів.

У колгоспі ім. М. С. Хрущова було 2 трактори, 12 пар коней; в колгоспі «ОСОВІАХІМ» — один трактор. Під час оранки частково використовували корів: за їх допомогою розрівнювали зорану землю.

Сіяли зерно вручну. Косили косарками та косами. На току працювала молотарка. Тут було багато дорослих, яким допомагали діти-підлітки. Одні подавали до барабану снопи пшениці та жита, інші відгортали зерно подалі від соломи. Діяла віялка, на якій зерно очищали від полови. Солому відвозили на ферму де розподіляли серед селян: солома йшла на годівлю худобі.

Труднощів завдав голод 1946—1947 рр. Не було хліба. Люди підбирали колоски після зібраного врожаю, розривали нори мишей на полях, забирали у них заховані зернятка. Крали потрошку на току під час роботи: наприкінці дня виносили зерно в кишенях, а тоді крадькома та переховуючись поспішали додому, щоб не зустріти об'їждчика чи бригадира.

На території Виноградівки (тоді Новий Данциг — німецька колонія) до війни було підсобне господарство Миколаївського льотного училища ім. С. О. Леваневського. Коли німці окупували територію села, тут був табір радянських військовополонених, а після визволення від німців — табір німецьких полонених. Обидві групи полонених вирощували городину, зазвичай картоплю. Її зберігали в кучугурах (кагатах), які вкривали для довгого зберігання. В кагатах картопля мерзла, її викидали. Жителі Мар'ївки, Доброї Криниці, Лоцкиного ходили до Виноградівки по мерзлу картоплю. Збирали ту, що викинули на смітник, а то і з кагат брали, приносили додому, розморожували, мили, сушили, це був чорний мерзлий крохмаль. Такого ж кольору були із нього коржики. Варили суп з такою картоплею, він мав неприємний запах. Часто виручав малай — каша з кукурудзяного борошна. Постійно на столі був гарбуз — печений або каша. На городах росло багато пасльону. Ним обідали на городі, збирали, сушили на зиму. Цукру не було. Тому, наприклад, компот варили з цукрового буряка: спочатку виварювали його у воді, витягали шматочки, а у відвар засипали сухі фрукти. У такому компоті відчувався нудний запах буряка.

У 1949 р. колгосп «ОСОВІАХІМ» і «Червоний степ» об'єднуються і дістають назву «Перемога». На полях вирощували зернові: пшеницю, ячмінь, жито, овес, кукурудзу, просо. А потім за вказівкою «зверху» стали вирощувати бавовну. Її висівали, обробляли, а коли наставав час збирання, всі дорослі, діти (навіть найменші учні школи) брали участь у збиранні бавовняних коробочок.

Рівень життя колгоспників був дуже низьким. Грошової оплати праці колгоспників не було. За відпрацьовані трудодні одержували зерно, овочі, фрукти. Для ведення домашнього господарства колгоспникам завозили солому, інколи виписували силос (якщо його було вдосталь).

У 1958 р. до колгоспу ім. М. С. Хрущова було приєднано колгосп «Перемога» (с. Новомар'ївка). Об'єднаний колгосп дістав назву «Перемога», а мешканці (с. Новомар'ївки) стали другою бригадою цього колгоспу.

Кінець 1958 — початок 1960 років стали визначними у житті села: у Мар'ївці з'явилася електроенергія та радіо.

У 1963 р. колгосп «Перемога» перейменували на колгосп «Авангард».

У 1964—1966 рр. у колгоспі побудували два корівники та свинарник.

У 1966 р. колгосп «Авангард» став переможцем в соцзмаганні з виробництва продуктів тваринництва серед господарств району.

У 1950-60 рр. у селі працював магазин, у якому можна було придбати тканину, посуд, продукти, мило. Двічі на тиждень можна було купити гасу, потреба в якому зросла відколи у продажу з'явилися керогази. Працював медпункт. Селяни користувалися також послугами Інгульської лікарні. Популярною у селі була сільська бібліотека.

Єдиним джерелом зв'язку зі світом були газети та журнали, які передплачували жителі села. Їх своєчасно приносив листоноша з Виноградівського поштового відділення, бо в Мар'ївці свого не було.

Усі досягнення у створенні матеріальних цінностей були наслідком наполегливої самовідданої праці колгоспників. А тому найбільшим багатством села були люди: за високі показники в роботі селяни були відзначені орденами та медалями, зокрема орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора — механізатор Плохий Анатолій Назарович, орденами Трудового Червоного Прапора — доярка Чала Поліна Дем'янівна та агроном Бабешко Володимир Іванович, орденом Трудової Слави 3-го ступеня — механізатор Костенко Віктор Дмитрович, орденами «Знак Пошани» — пташниця Кірток Варвара Федорівна, голова сільради Орлова Надія Василівна, водій Орлов Олександр Петрович.

З проголошенням незалежності України розпочалися реформи в господарстві. Колгосп було розформовано, землю розділено на паї, здано в оренду, визначено майнові паї.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]