Маячення

Мая́чення[1] або маячі́ння[2][3][4] (маячні́ іде́ї, маячня́[5], також ма́рення[6]; лат. delirio) ― розлад мислення, що характеризується виникненням невідповідних реальності хворобливих уявлень, міркувань і висновків[7], яких хворий переконано дотримується й котрі не піддаються корекції[8]. Цю тріаду сформульовано 1913 року Карлом Ясперсом, який підкреслював, що зазначені ознаки є поверхові, не відображають сутності маячного розладу[9] й не визначають, а тільки припускають наявність маячіння[10].

Маячення виникає тільки на патологічній основі та відрізняється від уявлень, заснованих на помилковій чи неповній інформації, конфабуляцій, догм, ілюзій або інших ефектів сприйняття.

Визначення маячіння дає Г. В. Ґруле: «встановлення зв'язку відношення без підстави», тобто некоректоване встановлення відношень між подіями без достатньої для цього підстави[11].

Маячення, як правило, трапляється в контексті неврологічних або психічних розладів, хоча воно не прив'язане до якогось конкретного розладу і спостерігається в контексті багатьох патологічних станів (як фізичних, так і психічних). Однак воно має важливе діагностичне значення у психозах, як-от шизофренії, парафренії, маніакальних епізодах біполярного розладу і депресивному психозі. Принципово важливо, що маячіння, будучи розладом мислення, тобто однієї зі сфер психіки, водночас — симптом ураження головного мозку людини. Лікування маячіння, за уявленнями сучасної медицини, можливе лише методами, що впливають безпосередньо на головний мозок, себто психофармакотерапією (наприклад, антипсихотиками) і біологічними методами — електро- та ліка́рським шоком, інсуліновими, антропіновими комами. Останні засоби особливо ефективні при діянні на резидуальне й інкапсульоване маячіння. ^{[джерело?]}

Відомий дослідник шизофренії О. Блойлер зазначав, що маячення завжди:
— егоцентричне, тобто має суттєве значення для особистості хворого; і
— має яре афективне забарвлення, позаяк виникає на підґрунті внутрішньої потреби («потреби маячні» за Е. Крепеліном), а внутрішні потреби можуть бути тільки афективними.^{[джерело?]}

Згідно з дослідженнями, проведеними ще В. Ґрізінґером у XIX столітті, загалом маячіння за механізмом розвитку не має виражених культурологічних, національних та історичних особливостей.[12] Разом з тим можливий культурний патоморфоз маячіння: якщо в Середньовіччі переважали маячні ідеї, пов'язані з одержимістю, магією, приворотом, то в наш час часто трапляється маячення впливу «телепатією», «біострумами» або «радаром».

У звичайній мові поняття «маячня» має значення, відмінне від наукового психіатричного, що призводить до його некоректного з наукового погляду використання. Наприклад, маячнею в побуті називають гарячковий стан, що виникає в соматичних хворих із підвищеною температурою тіла (наприклад, за інфекційних захворювань) й зазвичай супроводжується незв'язною, невиразною, беззмістовною мовою[5]. З клінічної точки зору явище безтямного, безладного говоріння в гарячці або уві сні слід називати маренням[13] або аменцією (від лат. amentia — безумство). На відміну від маячіння, це якісний розлад свідомості, а не мислення. Також у побуті маячнею хибно^{[джерело?]} називають інші психічні порушення, наприклад, галюцинації. У переносному значенні маячнею вважають будь-які безглузді та незв'язні ідеї.