Млин Бродського

В першій половині XIX століття на місці млина Бродського (сучасний квартал Подолу між Боричевим узвозом, вулицями Набережно-Хрещатицькою, Петра Сагайдачного та Ігорівська) були приватні володіння, найбільше з яких належало Переяславському єпископству. Тут влаштовувалися тимчасові склади для краму, що привозили суднами Дніпром. Згодом ділянку тут придбав купець 1-ї гільдії, киянин курляндського походження Андрій-Анс Глезер. У листопаді 1855 р. Глезер разом з компаньйонами — вчителем-курляндцем Генріхом Гауптом і австрійцем Йосипом Вальнером, власником друкарні, подав прохання Київському військовому губернатору, Подільському та Волинському генерал-губернатору князю Іларіону Васильчикову. У проханні підприємці вказували на факти браку борошномельних млинів в околицях Києва і, як наслідок, зростання ціни на борошно невідповідно до ціни зернового хліба. Місце, вибране ними для будівництва млина, було дуже зручним, оскільки передбачалося підвозити зерно і відвозити борошно Дніпром. Прохачі також клопотали щодо права на десятирічну монополію на утримання в Києві парового млина.

Малюнок Подолу 1870-х років. На передньому плані — церква Різдва Христового і поштова станція, за ними квартал парового млина

Після Кримської війни Російська імперія перебувала у відносному занепаді, що позначилося й на підвищенні цін на хліб, тому влада оцінила ініціативу підприємців та надавала їм сприяння, генерал-губернатор допоміг Глезеру отримати на митниці обладнання, що прибуло з Відня. У десятирічному виключному праві, однак, їм було відмовлено, оскільки, згідно із законом, такі привілеї могли бути надані тільки для використання нових винаходів, а паровий млин не був новим винаходом. Як у сприянні будівництву підприємства, так і у відмові на монопольне право київська влада виходила з інтересів споживача й сприяла відновленню економіки регіону.

У 1856-1857 рр. на розі Ігорівської та Набережно-Хрещатицької вулиць було побудовано триповерхову будівлю млина, поруч — всі необхідні споруди: відділення для парової машини, кузня, колодязь та інші.

Млин Бродського на поштівці приблизно 1900 р. Ліворуч за церквою — елеватор, який згорів у 1906 р.

У 1860 р. млин було продано в кредит строком на 12,5 років прусському комерсантові Адольфу Шеделю, проте незабаром через затримку виплати за кредитом підприємство повернулося до Глезера. У травні 1864 р. Андрій-Анс Глезер раптово помер, після чого почалась тривала тяганина за спадщину, яка не сприяла розвитку підприємства. У 1868 р. млин продається з аукціону дружині прусського підданого Амалії Шедель.

Перехід млина у власність Бродських

У квітні 1870 р. переходить до одного з засновників відомої династії цукрозаводчиків І. М. Бродського, а потім до його сина Лазаря Бродского.

Нові власники придбали сусідні ділянки і територія млина була розширена до вулиці Боричів узвіз, у 1888 р. на Набережно-Хрещатицькій вулиці споруджено новий чотириповерховий корпус, це дозволило істотно збільшити потужність виробництва. Але у жовтні 1891 р. через займання підшипника в зерноочисному відділенні трапилася пожежа, збитки від якої склали близько 500 000 рублів.

Для відновлення виробництва у 1892 р. було створено «Акціонерне товариство Київського парового борошномельного млина», засновниками його стали Лазар Бродський, його молодший брат Лев Бродський, зять Юлій Дрейфус-Бродський і князь Вя'чеслав Тенішев, основний капітал підприємства склав 1,5 мільйона рублів.

У 1895 р. для покриття витрат на будівництво Товариство реалізувало акції ще на суму мільйон рублів.

Виробництво було швидко відновлено. Новий головний корпус став вже п'ятиповерховим, він розташувався на розі Набережно-Хрещатицької вулиці та Боричевого узвозу, за ним побудували парове й машинне відділення, а на Боричевому узвозі зведено цегляний елеватор з трьома дерев'яними вежами. Будівництво очолював інженер А. Ейхенвальд. Після розширення підприємство стало одним з найбільших у Російській імперії, продуктивність млина досягла 2—3 мільйонів пудів на рік. У 1904 р. Лазар Бродський помер, і акціонерному товариству було присвоєно його ім'я — «Товариство парового борошномельного млина в м. Києві „Лазар Бродський“».

Будівництво нового елеватора у 1907 р.

14 (27) — 15 (28) липня 1906 сталася нова руйнівна пожежа, яка почалася на складі мішків, а потім перекинулася на дерев'яні вежі елеватора. Пожежа була настільки сильною, що пароплави, які стояли біля пристані були змушені відійти до Труханового острова, постраждала й стайня станції поштових диліжансів, що були на іншому боці вулиці. Елеватор повністю згорів, загинули запаси зерна й борошна. Підприємство було застраховане в шести різних товариствах і відразу ж почалися відновлювальні роботи. У 1907 р. інженер Ч. Волькенштейн очолив побудову нового елеватора ємністю 1 мільйон пудів, у 1909 р. до нього додано двоповерхове зерносховище (архітектор А. Краусс). Недоліком підприємства була труба парової машини, яка диміла на весь Поділ, і в 1912 р. почалися роботи з переведення млина на бездимну дизельну енергетику. Дизель-двигунова станція розмістилася в корпусі, побудованому за проектом архітектора О. М. Вербицького. У 1914–1915 р. млин мав паровий і три дизельні двигуни загальною потужністю 1750 кінських сил, від гавані з напрямку Ігорівської вулиці був прокладений рейковий шлях. На підприємстві працювало 185 осіб.

Умови праці робітників млина були дуже важкими, їх описує у своїх мемуарах Лазар Каганович, який деякий час працював тут вантажником. Робочий день тривав 12 годин, вантажники тягали п'ятипудові мішки ненадійними дерев'яними містками, часто травмувалися. Каганович організував подання офіційного протесту адміністрації підприємства, однак у результаті він і ще близько 10 вантажників були звільнені.

Останнім власником млина став Моісей Полонський, який, скориставшись своїм монопольним положенням на ринку вантажних перевезень Дніпром, на початку 1917-го року викупив більшість акцій «Товариства парового борошномельного млина в м. Києві «Лазар Бродський».

Письменник Шолом-Алейхем у автобіографічній повісті «З ярмарку» описав своє відвідування млина Бродського.

Під час громадянської війни підприємство продовжувало діяти, поки будівлі не знищила чергова пожежа 1920 р., руїни головного корпусу були розібрані тільки в 1930-х.

Будівля колишньої дизель-двигунової станції, знесена 2005 року. Фото зі «Зводу пам'яток історії та культури м. Києва»

Будівля колишнього елеватора з рекламою Nescafé. Сучасний стан. Позаду будівля готелю, яка стоїть на місці інших будівель млина.

Відомі три споруди, що вціліли після пожежі 1920 р.

Будівля парового млина містилася за адресою Набережно-Хрещатицька вулиця, 21. Споруджена 1908 року, до XXI століття споруда прийшла в аварійний стан. 2004 її поставили на облік як пам'ятку архітектури, але, коли в ході підготовки до футбольного чемпіонату Євро-2012 на Набережно-Хрещатицькій розпочали будівництво готелю мережі Sheraton, забудовник зруйнував об'єкт культурної спадщини без узгодження з міською владою[1].

Інша будівля — колишній корпус дизель-двигунової станції, побудований в 1912–1914 архітектором О. М. Вербицьким. Станція зведена на місці парового машинного відділення, аби зменшити викид диму. Мала три дизельні установки загальною потужністю 1000 кінських сил, встановлених на коркові платформи (для зменшення вібрації). Фасади будівлі були оформлені в модернізованому романо-готичному стилі. Після Другої світової війни будівлю використовували як гуртожиток заводу «Електроприлад». Тоді ж на місці примикання до зруйнованого головного корпусу млина Бродського гуртожиток отримав новий фасад, стару архітектуру можна було побачити лише з двору. Попри те, що будівля входила до «Зводу пам'яток історії та культури м. Києва», 2005 її знесли[2].

Будинок елеватора, який у Києві власне й називають «млином Бродського», побудовано 1907 за проектом інженера Ч. Волькенштейна під наглядом архітектора В. Безсмертного. Колишній елеватор являє собою масивну монументальну споруду, подібну до середньовічної кам'яної базиліки з вежею. Внутрішній простір був розділений перекриттями на 7 поверхів. За радянських часів будівлю використовували під зерносховище, потім як складські приміщення, також існували проекти переобладнання його під ломбард або палац спорту «Спартак».

1970 будівлю передали Міністерству культури УРСР і в ньому облаштовали книгосховище бібліотеки імені КПРС (нині Національна парламентська бібліотека України). 1980 року поруч збудовали філію бібліотеки з читальним залом, яку 2010 знесли разом із колишньою дизель-двигуновою станцією. Стіна книгосховища, що виходить на вулицю Боричів узвіз і Поштову площу, колись використовували для розміщення радянських агітаційних плакатів, а тепер — для комерційної реклами.

• Рибаков М.О. Прогулянки старим містом (співавтор — М.Б. Кальницький) // Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — Київ : «Кий», 1997. — С. 45—48. — ISBN 966-7161-15-3.

• Кальницкий М. Б. Киевский индастриал // Газета по-киевски. — 2007. — Вип. 20 сентября.
• Кальницкий М. Б. Мельница Бродского // медіацентр компанії «Перше екскурсійне бюро». — січень 2010.