Поділ

Назва місцевості походить від старослов'янського «подолъ» — низина, низинна місцевість. Разом із Верхнім містом (Старим Києвом) і Печерськом Поділ складає найдавнішу частину міста. Перші поселення — з часів кам'яної доби (25 — 15 тисяч років тому, в тому числі Кирилівська стоянка, розкопана на сучасній Кирилівській вулиці № 59 — 61).

На території Подолу знаходились давні історичні місцевості Біскупщина, Боричів, Гончарі, Дегтярі, Кожум'яки, Плоське. Поділ розташовувався на березі річки Почайни, давнє гирло якої з часом поглинув Дніпро. Залишками гирла Почайни є сучасна гавань.

З 9 по 13 ст. на Подолі сформувався торговельно-ремісничий і портовий центр міста, через який пролягали численні сухопутні та водні шляхи, що сполучали Європу з Азією, країни Балтії з Візантією. Став осередком економічного життя, де працював головний нерв міста — торг. Там розташовувалися комори й крамниці, торгували місцеві та іноземні купці. На Подолі стояло багато дерев'яних церков і одна кам'яна — Богородиці Пирогощої[2].

Населення Подолу було чисельне й різноманітне — греки, араби, венеціанці, хозари, євреї, німці, поляки. В центрі Подолу містилися вірменський квартал (до XVI ст.) і генуезький торговий двір[2].

Поділ стає головною територією міста, тут зосереджується все торговельно-економічне життя, оселяється переважна частина мешканців Києва. Адміністративний і стратегічний центр з Верхнього міста перемістився в замок, зведений литовськими князями на горі. У XV ст. подільські міщани здобули право на самоврядування, в наслідок чого більшість населення почала об'єднуватися у цехи. Ремісники одного фаху оселялися переважно на одній вулиці. Так, за свідченнями істориків, на Кожум'яках жили й працювали чинбарі, кушнірі, дубильники, лимарі. Під Замковою горою проходила вулиця Гончарна, де жили гончарі. Від Замкової гори до берега Почайни розташовувалися цегельні. Кількість цехів час від часу змінювалася. У XVIII ст. більшість товарів виробляли 11-15 цехів[2].

В цей період населення змінилося. Поділ заселяли лише українські міщани, які не дозволяли торгувати тут іншим національностям і станам. Відселялись в тому числі й козаки — за Поділ, на теперішню Куренівку, де стояли козацькі сторожові курені[2].

Кандидат історичних наук Наталія Білоус пише: «У 1571 році населення Києва становило 6500 чоловік, згідно зі складеним тоді податковим реєстром. Міське життя було зосереджено на Подолі, тут стояла дерев'яна ратуша, у якій засідав магістрат — орган міського самоврядування, як належало за Магдебурзьким правом. Кияни жили в дерев'яних будинках, мали коло них садки й городи, кам'яниць, як у західноєвропейських місцях, ще не зводили»[1]. Також на Подолі розташовувалися головний ринок, кам'яний магістратський храм Успіння Богородиці, Богоявленський монастир зі школою (колегіумом), шпиталем і братством, близько 10-ти православних церков, зокрема, Миколи Доброго та Миколи Притиска[2].

Як зазначають краєзнавці, у XIV—XVII ст. населення Подолу жило заможно. За свідченнями Михалона Литвина, люди мали вдосталь фруктів, овочів, меду, м'яса, риби. Будинки були переповнені дорогим одягом, дорогоцінним камінням, соболиним та іншим хутром і прянощами; шовк коштував дешевше, ніж у інших містах льон або сіль[2].

У 18 ст. на Подолі було декілька скляних, кожум'яцьких та інших фабрик і заводів, існував шовковичний заклад, виготовляли трояндову олію, розвивалося виноробство. У середині 18 ст. Поділ залишався осередком українського життя в Києві. Тут мешкала громада міщан під магдебурзьким правом, що боролася з московськими «людьми торговими»[2].

Район неодноразово зазнавав затоплень, руйнацій і пожеж. Велика пожежа сталась 9 липня 1811 року. Вогонь знищив більшість з 2068 подільських будинків, тобто понад половину забудови Києва: на той час у місті нараховувалось 3672 житлових споруди.[3]

Планів перебудови Подолу було два. У першому, зробленому Андрієм Меленським і датованим 17 вересня 1811 року, передбачалося максимально зберегти містобудівну базу, систему вулиць, розподіл на квартали, що складався на Подолі сторіччями; природні умови і рельєф було пов'язано з історико-архітектурним середовищем. Планувалося зберегти вцілілі кам'яні будівлі: мережа вулиць прокладалася так, щоб ці споруди потрапляли на «червону лінію». Проте план відбудови Андрія Меленського не був затверджений у Петербурзі. Післяпожежне перепланування Подолу доручили петербурзькому архітектору Вільяму Гесте, на той час адміністратору Будівничого комітету при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії. Він, подякувавши Меленському за надані матеріали і розробки, апріорно наклав на наявну планову підоснову сітку прямокутних кварталів. Не було враховано рельєф, наявну систему комунікацій, водостоків, давню базово-планувальну структуру забудови, київські архітектурні традиції. 3 березня 1812 року цей план було затверджено[4]. До речі, оригінал плану Вільяма Гесте досі не знайдено, збереглися окремі його фрагменти[3].

Отже, Меленському як головному архітектору довелося втілювати в життя не свої, а чужі задуми. Поділ майже повністю переплановано, укрупнено квартали, замість звивистих, вузьких завулків прокладено прямі вулиці. Давню конфігурацію зберегли тільки декілька вулиць: Боричів Тік, Покровська, Притисько-Микільська. Ця конфігурація вулиць Подолу збереглася до сьогодні.

У кінці XIX — на початку XX ст. Поділ був духовним і навчально-культурним центром Києва. Тут діяли 20 церков, Київська духовна академія і Київська духовна семінарія, Києво-Подільське духовне училище, Київська 3-тя гімназія, Києво-Подільська жіноча гімназія та інші навчальні заклади. В той час на Подолі налічувалося понад 20 невеликих готелів, дешевших, ніж у Верхньому місті та Новій забудові. З часів Контрактових ярмарків була поширена здача в оренду кімнат, квартир, садиб[2].

Загальний вигляд Подолу, 1888 рік

У другій половині 18 ст. — початку 19 ст. на Подолі зводили дерев'яні будинки, криті ґонтом. Історик Ольга Друг у книзі «Вулицями старого Києва» наводить опис тодішніх подільських будинків та інтер'єрів: «Хата ділилася на дві частини: на одній половині — кімната з кахляною грубою, на іншій — кухня з піччю, теж із білих кахель. У кімнаті було три вікна, що відчинялися. Віконниці та двері були на залізних гачках, із залізними засувами. Біля хати стояла комора, у заможніших міщан — льох, комора, льодовні. Двір обнесений дерев'яним парканом, з воротами і хвірткою із залізними засувами. Багаті садиби коштували дорого. Двір заможного коваля в 1804 р. можна було придбати за 320 рублів, а стару хату — за 100—150 рублів»[2]

У домівках заможних подільських міщан часто будували на ліжках «гору» з подушок (до 16 штук), заправляли ліжко вишитими простирадлами, ковдрами. Одяг зберігали у мальованих дерев'яних шафах. Бідніші міщани ліжок не мали, натомість влаштовували постіль на підлозі та накривали її рядном. На покуті вішали ікони, інколи в срібних, мідних оправах, над ними — рушники, вишиті заполоччю, перед іконами — кришталеву лампадку або мідний ліхтар. Інколи на стіну вішалося дзеркало. У кімнаті або в коморі ставили скрині, куті залізом, куди складався найкращий одяг та посуд. Посудом користувалися різноманітним: одні — срібними тарілками, полумисками, інші — цинковими, череп'яними, дерев'яними мисками[2].

У 20-ті —30-ті роки XX століття отримав назву Петрівка (Петрівський район) — від прізвища голови ВУЦВК Григорія Петровського.

• Будинок Київського магістрату
• Богоявленський собор Братського монастиря
• Церква Миколи Доброго
• Воскресенська церква
• Борисоглібська церква
• Церква Петра і Павла
• Костянтино-Єленинська церква
• Катерининська грецька церква