Київське генерал-губернаторство

Після ліквідації намісництва Указом від 9 вересня 1801 року Київська, Волинська і Подільська губернії, «як прикордонні і на особливих правах складаються» були підпорядковані військовим губернаторам, які користувалися правами головних начальників губерній.

Генерал-губернатор (начальник краю) — довірений сановник верховної влади, якому імператор делегував частину своїх владних повноважень. Призначався і звільнявся з посади особисто імператором. Повноваження здійснював на основі особливих законоположень, «Інструкції генерал-губернаторам» від 29 травня 1853 року та особистих розпоряджень імператора. Генерал-губернаторство отримало статус для поетапної політичної та економічної інтеграції, а також асиміляції неросійського населення Правобережної України (українців, поляків, євреїв) у складі Російської імперії. Офіційною причиною заснування стало Польське повстання 1830–1831.

22 січня 1832 тимчасового Подільського та Волинського військового губернатора генерал-ад'ютанта Василя Левашова призначено Київським військовим губернатором, Подільським і Волинським генерал-губернатором. Така назва посади начальника Південно-Західного краю існувала до 19 січня 1865, коли був призначений перший Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор — генерал-ад'ютант, генерал від артилерії Олександр Безак.

У 1881 територію генерал-губернаторства де-факто розширено до 5 губерній: генерал-губернатора Олександра Дрентельна також призначено тимчасовим генерал-губернатором Чернігівської та Полтавської губерній.

1889 — Південно-Західний край відновлено у складі трьох губерній.

1903 — у Південно-Західному краї введено земство за особливими правилами — з призначенням земських гласних від уряду, а в 1911 — виборне земство, теж з особливих правилом, що дискримінувало землевласників польського походження.

1912 — новостворену Холмську губернію, колишню складову Царства Польського, передано до Київського генерал-губернаторства^{[джерело?]}. У такому складі територіальна одиниця Російської імперії проіснувала до моменту скасування у вересні 1914. Останнім київським генерал-губернатором був Федір Трепов.

У своєму прямому підпорядкуванні генерал-губернатор мав губернаторський корпус, установи поліції. За штатними розписами Канцелярія генерал-губернатора складалася з управління в складі чиновників для особливих доручень і канцелярії як виконавчої структури з функціональними відділеннями. Генерал-губернатор здійснював управління краєм одноосібно, зосереджуючи в своїх руках усю повноту влади на принципах централізму і єдиноначальності: зміцнював російську державність шляхом поширення російських адміністративних установ, мав право законодавчої ініціативи, зокрема в польському питанні, визначав ступінь поширення в генерал-губернаторстві загальноросійського законодавства, контролював діяльність установ і посадових осіб, у тому числі судових.

Начальник краю призначав чиновників на перші посади в губернських присутніх місцях. Центральним урядом передано йому частину своїх зовнішньополітичних функцій, зокрема право надання російського підданства, нагляд за діяльністю іноземних представництв та громадян у краї. Водночас начальник краю в 1848–1852 роках виконував обов'язки попечителя Київського навчального округу. Поєднував цивільне й військове управління генерал-губернаторством: від 1862 року — головнокомандувач військ Київського військового округу.