Мостище (Калуський район)

Село засноване в 1551 році. Першими його жителями були сім господарів із родинами: ватаман Андрій Кравцович, Марко Литвин, Іван Попович, Яцько Попович, Іван Станкович, Данько Деркачович. В 1564 році в Мостищах жило 7 сімей, а з 1670-го уже нараховувалось 45 селянських господарств.

На думку старожила п. Михайла Бабія, старе село, яке називалось Довге, могло бути розташоване на захід від сьогоднішнього Мостища. Коли уважно придивитися до місцевості, то в лазах Яковинів, Сорохтея Павла, Кушарчиних добре видно межі грядок (місцеві мешканці їх називають загонами), видно неозброєним оком. Коли він навчався в школі, то вчитель Попадюк ходив з ними на екскурсію в ліс. Педагог приклавши вухо до землі, почув дзюрчання води. Повернувся сюди знову уже з людьми, які розкопали те місце. Копали півтора метра вглиб і знайшли уламки цегли, яку також виявили на Багні. В урочищі Погарище ще недавно люди викопували невеликі обгорілі головешки. Він же стверджує, що місце у березі перед хатою Ольги Кішко називали Цегольне. Можливо, село було розташоване на Погарищах (і було спалене татарами), а в теперішніх лазах було селянське поле. Віриться, що сюди прийдуть в майбутньому археологи і скажуть своє вагоме слово.

Після революції 1848 р. і скасування панщини всі землі в селі безоплатно роздані селянам і на кожне господарство припадало по 10-11 моргів ріллі та стільки ж лісу. Частину землі громада залишила неподіленою в загальному користуванні (горішні й долішні пасовища, урочище Оптинок, смуги вздовж річок Кропивник і Фурнилів). Була в селян і полонина коло села Дуба, яку громада продала під час будівництва церкви в 1870 р.

У 1880 році було 977 мешканців у селі та 9 на території фільварку (більшість — греко-католики, крім 20 римо-католиків), місцева греко-католицька парохія і постійна однокласова школа[1].

В селі знайдено рукопис давньоукраїнської драми «Повість о збуренні пекла», який опублікував І. Я. Франко. В 1899—1914 рр. в селі був громадський заїжджий двір з корчмою, які громада віддавала в оренду. В 1902 р. громадою села споруджено школу, яка діє і сьогодні. В 1898 р. в селі відкрито філію товариства Просвіта, яке за 20 років поступово подолало москвофільство, насаджене священиком Арсеном Авдиковським (хоч кілька осіб у 1915 р. після повернення австрійських військ за москвофільство були посаджені в концтабір Талергоф та ще кілька родин утекли з росіянами, але після війни вони повернулися вже українцями).

В Першій та Другій світових війнах дорога через село (на Верхню, Завадку, Болохів, Велику Тур'ю, Великі Дідушичі, Угільню, Бережницю і Стрілків) ставала основною для руху військ між Калушем і Стриєм. Одиницям вдалося вступити до Легіону Українських Січових Стрільців, проведена часткова мобілізація решти до австрійського війська, багато з них загинули або потрапили в полон. Після окупації Галичини російськими військами у школі розмістили штаб армії, поруч поставили польову радіостанцію, у штабі служив брат царя Михайло, до якого зверталися з приводу мародерства російських солдатів. Після повернення австро-угорців проведена повна мобілізація — навіть тих, що повернулися з полону. Мобілізованих кинули переважно на італійський фронт, де в запеклих боях більшість загинула.

1 листопада 1919 р. українці проголосили створення власної держави, проти якої наступного ж дня почали агресію поляки. Мостищани пішли в ряди УГА, однак свободу не вдалося відстояти.

• Бейко Дивониз Вікторович — розстріляний в 1948 році;
• Борщак Степан Підхоружний — загинув у 1915 році на горі Маківці;
• Возняк Іван Якович — помер від ран в 1920 році; Г
• Гурман Василь Іванович — загинув під Львовом;
• Дутка Михайло Ількович — помер в 1940 році;
• Климишин Матвій Іванович — виїхав у Канаду;
• Лазоришин Михайло Томович — помер в 1950 році;
• Луців Степан Степанович — помер у 1996 році;
• Лазоришин Степан Томович — загинув під Львовом;
• Мельник Яків — загинув на горі Лисоні в 1916 році;
• Николин Гнат — помер в «трикутнику смерті»;
• Пукіш Василь Іванович — загинув під Львовом;
• Свірський Василь Михайлович — загинув під Львовом;
• Пукіш Михайло Мартинович — помер у 1940 році;
• Пукіш Микола Степанович — виїхав в Аргентину;
• Сорохтей Йосиф — підхорунжий — загинув на горі Лисоні в 1916 році;
• Сорохтей Михайло Томович — помер в 1940 році;
• Сухий Василь Трофимович — репресований — помер в 1950-х роках на Сибірі;
• Сас Олексій Йосипович — помер в 1940 році;
• Паньків Панько Павлович — помер в 1960 році;
• Яців Василь Іванович — помер в 1994 році;
• Яців Василь Павлович — виїхав у США;
• Яців Юрій Олексійович — помер у 1970 році;
• Яців Михайло Якович — помер у 1950 році;
• Яковина Іван Теофілович — помер у 1960-х роках

Після окупації ЗУНРу поляками селяни гуртувалися для захисту своїх інтересів у Просвіті, кооперативі Злагода, відкрили молочарню і маслобійню, створили протипожежну дружину (для неї закупили помпу та інший інвентар), закупили зерноочисну машину фірми Трієр (у 1950 р. комуністи забрали в колгосп). До 1939 р. в селі діяв у літній період дитячий садок. В 1920-х роках через село проведена телефонна лінія на Верхню, а з 1 серпня 1934 р. село включене до гміни Верхня (Калуський повіт). В 1920-1930-х роках багато жителів села працювало на будівництві калійного виробництва в Калуші та обвідного каналу річки Сівка в обхід Калуша (між Мостищем і Калушем). В 1938 р. громадою споруджено Народний дім. Перекрили церкву оцинкованою бляхою, замінили дерев'яні хрести.

У 1939 році в селі проживало 1600 мешканців (1550 українців, 5 поляків, 30 латинників, 5 євреїв і 10 інших національностей)[2].

Після приєднання Західної України до СРСР село ввійшло 17 січня 1940 р. до новоутвореного Войнилівського району.

В 1940 році СРСР побудував аеродром на околиці села (відтоді урочище називається База), зруйнований німецькою авіацією 22 червня 1941 року.

В 1942 р. громадою збудована символічна могила борцям за волю України, яка у 1950 р. підірвана НКВС.

Велика частина села згоріла в 1945 р. 21 жовтня 1947 р. за підтримку повстанського руху сім родин виселено на Сибір і Казахстан, а їхні будинки знищені. Вцілілих загнали в колгосп Ілліча. Виселяли і пізніше мостищан на Сибір. Указом Президії Верховної Ради УРСР 21 лютого 1950 року село передане до Калуського району. У 1950-х роках радянською владою село було визначене як неперспективне і заборонено будувати нові хати, зносять будівлі і виселяють жителів з урочищ Довга і Під лісом, хуторів Багно, Скарбівка і Кепське, не ремонтуються мости і дороги.

У 1965—1972 роках село підпорядковувалося Калуській міській раді, рішенням облвиконкому № 136 від 28 березня 1972 р. передане Копанківській сільській раді, у 1991 р. утворена окрема сільрада[3].

В 1989 р. в село провели газ і заасфальтували дорогу. В 1990 р. в селі утворена сільрада.

У 1994 р. споруджено нову символічну могилу борцям за волю України. На громадські пожертви в 1996 р. споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Найбільше зусиль задля цього доклав митець і педагог Михайло Тимчишин, який і є автором бюсту.

В селі похований загиблий боєць на російсько-українській війні 29.08.2015 поблизу міста Щастя на Луганщині Юрій Пукіш[4][5].