Мурський Володимир Васильович

Народився 10 листопада 1888 року в Замарстинові, що у передмісті Львова. Батько Володимира, Василь Тимофійович Мурський, важко хворів та помер у молодому віці, залишивши після себе чотирьох дітей (трьох синів і доньку), вихованню яких присвятила себе його дружина Антоніна Мурська (Савко).

Володимир як найстарший з-поміж дітей першим почав здобувати освіту. Наприкінці XIX століття родина переїхала до Одеси, де Володимир навчався в Рішельєвській гімназії, що на той час була найпрестижнішим державним середньо-освітнім навчальним закладом у місті.

У ті роки там навчались відомі та знамениті в майбутньому люди, серед них і діячі українського визвольного руху,зокрема генерал-хорунжий армії УНР Андрій Гулий-Гуленко. Однак у 1905 році Мурські повернулися до Галичини і Володимир був змушений завершувати навчання вже у Львові.[2] Там Володимир Васильович завершив середню школу та здобув вищу філологічну освіту і спеціальність народного вчителя, закінчивши філософський факультет Львівського університету.

До початку Першої світової війни працював учителем. 1917—18 активно пропагував національно-державну і культурну політику Української Центральної Ради, редагуючи разом з Іваном Липою часопис «Українське слово» в Одесі, а згодом — очолюючи департамент преси і пропаганди Української Народної Республіки. Увійшов до складу Одеського Українського керовничого комітету, громадської організації, яка репрезентувала український рух у місті та була визнана Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою.

У травні 1917 року В. Мурського обирають писарем ради Українського вчительського товариства,пізніше цього ж року - писарем громадської організації "Комітет допомоги виселенцям Галичини, Буковини й Угорщини".

На початку березня 1918 року, коли Одеса була звільнена від більшовиків, Мурському доручено від імені української влади Одеси координувати відносини з австро-німецьким військовим командуванням.

У 1920—1921 роках разом з В. Піснячевським, І. Кедрином, А. Хомиком редагував журнал «Воля» (останні 3 номери — «Воля України»), у якому надрукувала свої перші літературні твори Оксана Драгоманова, двоюрідна сестра Лесі Українки.

У 1921 році Володимир Мурський разом із своєю дружиною, перекладачем, Софією Мурською (донька Францішки Вольської) жили у Відні, де Мурського призначили пресовим референтом посольства УНР. Софія, у 1918—1921 роках працювала в апараті Міністерства закордонних справ УНР.

У лютому 1922 року Володимира Мурського призначили виконувачем обов`язків директора Департаменту преси та інформації Міністерства преси і пропаганди УНР.

З 1929 по 1935 рік Володимир Мурський був представником екзильного уряду УНР у Туреччині. У 1935 році помер у Стамбулі, як вважалося, внаслідок раку, але сьогоднішні дослідники пов'язують його смерть з низкою загадкових смертей діячів УНР в Стамбулі, які, можливо, були отруєні агентами ДПУ[3].

Могила В.Мурського у Стамбулі

Могила Володимира Мурського була знайдена в Стамбулі у 2018 році активісткою кримської діаспори та Українського культурного товариства Стамбула Аліє Усеїновою та зараз опікується Генеральним Консульством України у Стамбулі.

29 листопада 2020 р. під час офіційного візиту до Турецької Республіки Прем'єр-міністр України Денис Шмигаль відвідав могилу В. Мурського, вшанувавши його пам'ять.[4]

• В. І. Головченко. Мурський Володимир // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• Володимир Мурський: полум'яний вчитель з обличчям філософа // Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: Монографія / Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. – Одеса: ТЕС, 2011 – 586 с.
• Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції 1919–1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). К., 1999/ / Репринтне перевидання (передмова та вступне слово — Любомир Винар та Алла Атаманенко):— Львів-Кент-Острог, 2008.
• Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Філадельфія–К.–Вашингтон, 1993
• Рудницький Я. ДЦ УНР в екзилі між 1940 і 1991/2 роками. Оттава, 1995.