Наїф Хаватме

Хаватме (крайній праворуч) поруч з Ясіром Арафатом в Йорданії, 1970 рік

Точно невідомо, коли Хаватме народився в 1935, 1937 або 1938 роках. Походить із бедуїнського племені східнокатолицького віросповідання з Йорданії. Закінчив середню школу Аль-Хусейна в Аммані, потім поступив в Каїрський медичний університет (за іншими даними — закінчив Бейрутський університет, спеціальність філософія і психологія). У ранні роки вступив в Арабський націоналістичний рух (АНД). Після закінчення університету працював викладачем, а в 1955—1956 роках — журналістом в Йорданії[2]. На початку 1950-х років увійшов в керівництво АНД в Йорданії і на Західному березі.

У 1959 році, коли АНД стало зазнавати переслідувань з боку йорданських влади, пішов у підпілля і був заочно засуджений до смертної кари. Таємно через Дамаск прибув у Триполі, Північний Ліван. У той період президент Лівану Каміль Шамун дотримувався проамериканської лінії і підтримував т. зв. «доктрину Ейзенхауера» щодо протидії розповсюдження комунізму на Близькому Сході. Наїф Хаватме підтримував антиурядові сили, які виступали проти колишнього курсу, і був одним з організаторів Національного фронту, в якому взяли участь колишній прем'єр-міністр Лівану Рашид Караме і його партія, АНД та БААС. У 1958 році в Лівані громадянська війна привела до зміни уряду. Новий уряд відмовився від проамериканського курсу і заявив про політику «позитивного нейтралітету». Американські війська були змушені залишити країну[3].

В кінці 1958 року Хаватме перебрався в Багдад і до 1963 року був головою іракського відділення АНД. Перебуваючи в Іраку, Хаватме провів 14 місяців в'язниці за участь в боротьбі проти президента Абделя Касема. Звільнений після державного перевороту, організованого БААС і генералом Арефом. Однак незабаром він був знову заарештований за публікації в видавалася їм газеті «Al-Wahdah» («Єдність») і висланий в Єгипет, а потім в Ліван[4].

З 1963 по 1967 рік Хаватме обіймав посаду голови АНД у Південному Ємені. Там він брав участь у русі за незалежність країни, що боровся проти британської адміністрації. Там же написав книгу «Криза Південноєменської революції» («The Crisis of the South Yemen Revolution»), у якій написав про нову революційну програму в контексті протиборства лівого і правого крила в Національному фронті Південного Ємену.

Хаватме (на фото в центрі) у 2017 році в Раді федерації РФ з делегацією Демократичного фронту звільнення Палестини

У 1967 році Хаватме повернувся в Йорданію, де взяв участь у заснуванні Народного фронту звільнення Палестини (НФЗП), в якому був лідером лівого крила. З часу створення Демократичного фронту звільнення Палестини (ДФЗП) в 1969 році є беззмінним лідером.

У вересні 1970 року йорданський уряд вирішив вигнати з країни палестинські організації, що вилилося в 10-місячні військові сутички між палестинськими активістами і йорданської армії. Ці події отримали популярність в якості «чорного вересня»[5]. У спеціальній офіційній заяві говорилося, що Наїф Хаватме повинен був бути захоплений «живим або мертвим».

У 1973 році Хаватме відійшов від раніше підтримуваної ідеї створення «народної, демократичної Палестини, в якій араби і євреї будуть жити без дискримінації, держава — без класового і національного гноблення» і висунув «Перехідну національну програму», що передбачала згідно резолюції ООН створення в Палестині двох держав — арабської і єврейської, і угоду з Ізраїлем. Відомі спроби Хаватме і ДФЗП почати діалог і взаємодію з ізраїльськими ультралівими групами (зокрема, з «Мацпен»). У квітні 1974 року Хаватме, першим з палестинських лідерів, звернувся до всіх ізраїльтян на сторінках тель-авівської газети «Єдіот Ахронот», а також інших видань, таких як американська «The Washington Post», бельгійська «Le Soir», французька «Le Monde» та ліванська «Annahar», де говорив про необхідність визнання права палестинського народу на повернення в рідні краї, його самовизначення і незалежності. ДФЗП за керівництвом Хаватме засуджував атаки на Ізраїль поза його межами (у тому числі, угони літаків) і наполягав на необхідності співпраці між арабами і євреями. У той же час ДФЗП організовував збройні атаки проти військових об'єктів на території Ізраїлю; також відомі такі акції по атаці цивільних об'єктів, як Різанина в Маалоті (1974) і різанина в шкільному автобусі в поселенні Авівім (1970). Операцію по захопленню школи в Маалот-Таршиха Хаватме і в 2000 роках вважав прикладом «великих партизанських операцій», повернутися до яким ДФЗП може при необхідності[1].

Після відступу палестинських терористичних організацій з Бейрута в 1982 році Хаватме грав центральну роль у захисті ООП, як коаліції палестинських організацій, і в угоді між двома фракціями ООП — ФАТХ і Фронту відмови.

З 1999 року очолюваний Хаватме ДФЗП виключений із списку терористичних організацій уряду США, а також з аналогічного списку ООН. У XXI столітті Хаватме є легітимним учасником міжнародних переговорів про остаточне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту і про статус Держави Палестина.

Хаватме виступав проти угод в Осло, укладених Іцхаком Рабіном і Ясіром Арафатом, назвавши їх зрадою. Однак пізніше, в кінці 1990-х років, примирився з угодами. На похороні короля Йорданії Хусейна 8 лютого 1999 року обмінявся рукостисканням з президентом Ізраїлю Езером Вейцманом. З моменту створення Палестинської національної адміністрації, ДФЗП під керівництвом Хаватме зайняв критичну позицію по відношенню до Арафата і ПНА в цілому, і поставив собі за словами Хатамве, метою стати альтернативою «традиційним націоналізму ФАТХ і його популізму»; однак, у порівнянні з правлячою ФАТХ й  ісламістами, що набирали популярність з 90-х років, популярність ДФЗП і особисто Хаватме залишається невисокою (0.4 %-1.6 % за опитуваннями різних років)[1].

У 2004 році недовго брав участь у спільній палестино-ізраїльській неурядовій спробі почати об'єднання в коаліцію палестинських груп, що підтримують тезу «два народи — дві держави», яка перервалася в період «інтифади Аль-Акси».

У 2007 році вперше за 40 років, з 1967 року, Ізраїль дав офіційний дозвіл Хаватме зробити поїздку на Західний берег річки Йордан для того, щоб взяти участь у форумі Організації визволення Палестини (ОВП).

Хаватме — прихильник ідей соціалізму, виборної демократії та політичного плюралізму. Він є критиком політизації ісламу, виступає за створення громадянського суспільства і сучасної світської держави, не заснованої на конфесійному або вузьконаціональному принципі, близький до християнських цінностей[6][7]. Після розпаду СРСР ДФЗП, за словами Хаватме, більше не розглядає себе як «марксистську організацію класичного типу», а стає «новою лівою марксистською організацією, яка вбирає досвід революційної дії національного і світового масштабу»[1].

За деякими даними, живе в Сирії, де ДФЗП має численних прихильників. В якості лідера Демократичного фронту звільнення Палестини на запрошення МЗС РФ регулярно відвідує з візитами Росію, де Хаватме проводить зустрічі в Держдумі та Раді Федерації, в Адміністрації президента РФ, МЗС РФ, Інституті сходознавства, а також влаштовує епатажні прес-конференції. В ході візиту до Москви в березні 2018 року Хаватме повідомив, що Організація визволення Палестини (ОВП) вимагає відмовитися від визнання Палестиною держави Ізраїль і від економічного співробітництва з ним, а також попередив про можливість третьої інтифади у випадку запланованого відкриття 15 травня 2018 року посольства США в Ізраїлі в Єрусалимі[8][9][10].

• Косач Г. Г. Марксисты в контексте интифады: Демократический фронт освобождения Палестины. — 2002. — Т. 15, кн. Сборник «Ближний Восток и современность». — С. 102—138.
• Александр Брасс. «Наиф Хауатме» // Кто есть кто в мире террора. — М.: Русь-Олимп: Астрель: ACT, 2007. — С. 194—217. — 344 с. — ISBN 9851604429, 9789851604421, 5-9648-0100-5, 5-9648-0100-5 , 5-9648-0100-5.

• N. Hawatmeh. The Crisis of the South Yemen Revolution.
• N. Hawatmeh. The Palestinian Resistance and the Arab Situation. — Beirut, 1964.
• N. Hawatmeh. The Crisis of the Palestinian Resistance Movement — Analysis and Forecasts. — Beirut, 1969.
• N. Hawatmeh. The Crisis of the PLO: Analysis and Criticism of the Roots and Solutions (1986).
• N. Hawatmeh. Oslo and the Other Balanced Peace. — Damascus/Beirut, 1999.
• N. Hawatmeh. Beyond Oslo: Palestine, Where To?. — Damascus/Beirut/Ramallah, 2000.
• N. Hawatmeh. The Intifada: The Arabic-Israeli Conflict, Where To? (2001).
• Н. Хаватме. Крах поселенческой идеологии означает начало конца оккупации («Al Hayat», 2004) (рос.)