Никола Жеков
Никола Тодоров Жеков (болг. Никола Тодоров Жеков; 6 січня 1865, Сливен, Османська імперія — пом. 1 листопада 1949, Фюссен, Німеччина) — болгарський військовик (генерал піхоти), командир болгарської армії під час Першої світової війни, письменник і націоналіст.
Никола Жеков | |
---|---|
Народився |
6 січня 1865 Сливен, Болгарія |
Помер |
1 листопада 1949 (84 роки) Фюссен, Остальгой, Округ Швабія, Баварія, ФРН |
Поховання | Софія |
Країна | Болгарія |
Національність | болгари |
Діяльність | офіцер, політик, військовослужбовець |
Alma mater | Національний військовий університет Васила Левскі |
Знання мов | болгарська |
Учасник | Перша світова війна, Перша Балканська війна, Друга Балканська війна і Сербсько-болгарська війна |
Військове звання | генерал і генерал від інфантерії |
Нагороди | |
Життєпис
Закінчив військове училище у Софії (1887). Він брав участь як юнкер-доброволець у резервному полку під час Сербсько-болгарської війни у 1885 році, у 1886 брав участь у військовому перевороті, який привів до влади у Болгарії Александра Баттенберга. У 1887 році був підвищений у званні лейтенанта. Він служив у 2-му артилерійському полку у місті Шумен, а потім у Враці. У 1890 році став поручиком, а у 1894 році — капітаном. У 1898 році закінчив Військову академію у Турині, Італія. Жеков служив у Генеральному штабі болгарської армії. У 1901 році отримав звання майора. У 1903–1910 роках він був командиром школи офіцерів запасу, з 1909 року — полковник. Потім він прийняв командування 1-им піхотним полком у Софії. У 1912 році став главою військового училища.
Після початку Балканської війни, у жовтні 1912 року, був начальником штабу 2-ї армії. Рік потому, він брав участь у Другій балканської війни, коли Болгарія напала на коаліцію з сусідніми країнами. Він був начальником штабу військ, що займають Західну Фракію. У 1913—1914 роках він брав участь у переговорах з османською владою у Стамбулі. У 1914 році був заступником командира болгарської армії, а у 1915 — командиром 8-ї піхотної дивізії. 2 серпня того ж року він був підвищений до звання генерал-майора. З 19 серпня по 4 жовтня обіймав посаду військового міністра, після чого був призначений царем Фердинандом I, командувачем болгарської армії. 6 жовтня 1916 він став генерал-лейтенантом. Восени 1918 року, серйозно хворий, він вирушив до Відня для лікування. 4 жовтня того ж року він був переведений до резерву. До 1921 жив у Австрії та Німеччині. 21 жовтня того ж року, він повернувся до Болгарії, де був заарештований (засуджений до 10 років позбавлення волі за поразку у війні і втрату територіальних придбань). У 1924 році, однак, вийшов на волю. Протягом цього періоду, він зосередився на написанні книг і спогадів про військові дії. З 1931 року викладав у військовій академії.
У 30-і роки він став прихильником крайніх правих політичних поглядів, але не вступав до будь-яких партій. 6 травня 1936 отримав звання генерала піхоти. Під час Другої світової війни підтримував пронімецьку позицію, зустрічався з Адольфом Гітлером. Стояв на чолі націоналістичного Союзу болгарських національних легіонів, підтримував діяльність національного уряду Болгарії Александра Цанкова у Відні. 1 лютого 1945 Болгарською комуністичною владою був заочно засуджений до страти. Після війни він оселився у Західній Німеччині.
7 листопада 1992 його останки були перепоховані на військовому кладовищі у Софії.
Нагороди
Болгарія
- Орден «За хоробрість» 2-го і 3-го (2-й клас) ступеня
- Орден «Святий Олександр», великий хрест з мечами
- Орден «За військові заслуги» (Болгарія) 4-го і 5-го ступеня
Німецька імперія
- Залізний хрест 2-го і 1-го класу
- Pour le Mérite (18 січня 1916) — вручений особисто імператором Вільгельмом.
- Орден Червоного орла 2-го класу і великий хрест
- Орден дому Саксен-Ернестіне
- Орден Вюртемберзької корони
Австро-Угорщина
- Орден Залізної Корони 2-го класу
- Орден Леопольда (Австрія), великий хрест
- Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина) 1-го класу з військовою відзнакою
Османська імперія
- Орден «Османіє» 1-го класу
- Галліполійська зірка
- Срібна і золота медаль «Імтияз»