Овруцький замок

Овруч (Вручий) як місто-фортеця на лівому березі річки Норинь, притоці Прип'яті, вперше згадується в літописі в 977 у зв'язку з загибеллю князя Олега Святославовича:

«В год 6483 (975). Однажды Свенельдич, именем Лют, вышел из Киева на охоту и гнал зверя в лесу. И увидел его Олег, и спросил своих: „Кто это?“. И ответили ему: „Свенельдич“. И, напав, убил его Олег, так как и сам охотился там же, И поднялась оттого ненависть между Ярополком и Олегом, и постоянно подговаривал Свенельд Ярополка, стремясь отомстить за сына своего: „Пойди на своего брата и захвати волость его“. В год 6485 (977). Пошел Ярополк на брата своего Олега в Деревскую землю. И вышел против него Олег, и исполчились обе стороны. И в начавшейся битве победил Ярополк Олега. Олег же со своими воинами побежал в город, называемый Овруч, а через ров к городским воротам был перекинут мост, и люди, теснясь на нем, сталкивали друг друга вниз. И столкнули Олега с моста в ров. Много людей падало, и кони давили людей, Ярополк, войдя в город Олегов, захватил власть и послал искать своего брата, и искали его, но не нашли. И сказал один древлянин: „Видел я, как вчера спихнули его с моста“. И послал Ярополк найти брата, и вытаскивали трупы изо рва с утра и до полдня, и нашли Олега под трупами; вынесли его и положили на ковре. И пришел Ярополк, плакал над ним и сказал Свенельду: „Смотри, этого ты и хотел!“. И похоронили Олега в поле у города Овруча, и есть могила его у Овруча и до сего времени.»[2]

Прояснити все, що відбувалося може цитата з «Історії…» С. М. Соловйова: «… ми не повинні оминути увагою вік дітей Святославових: Ярополку було не більше 11 років (на час смерті Святослава), а отже, при ньому повинен був бути вихователь; хто був цей вихователь, який стосунок до нього мав Свенельд, і як отримав важливе значення — про це літописець нічого не знає. Ми не повинні лише забувати, що Ярополк був малолітній, отже, діяв під чужим впливом. Єдиною подією з Ярополкового князювання, що її внесли в літопис, була міжусобиця між синами Святослава. Ми знаємо, що полювання після війни було головною пристрастю середньовічних варварів: скрізь князі надавали собі щодо полювання великі права, жорстоко караючи за їх порушення. Це є достатнім поясненням події, що її розказав наш літописець <…> Навіщо переказ пов'язує частини дії так, що Олег вбиває Люта тоді, коли впізнає в ньому сина Свенельдева? Якби Олег пробачив Люту його зухвалість, дізнавшись, що він син Свенельда — знаменитого боярина старшого брата, боярина батьківського та дідівського, тоді справа була би зрозуміла; але літописець каже, що Олег вбив Люта, саме довідавшись, що той є сином Свенельда; при цьому не забуваємо, що древлянському князю було не більше 13 років! Отже, воля його була під впливом інших, під впливом якогось сильного боярина на кшталт Свенельда.»[3]

Деякі дослідники припускають, що в X столітті Овруч замінив колишню древлянську столицю Іскоростень, яку спалила княгиня Ольга в 945.[4]

На високій замковій горі був княжий замок з житлом князя (теремом), в долині — селище, з одного боку споруди були захищені глибоким ровом та земляним валом, а з іншого — природною перешкодою: річкою Норинь та непрохідними болотами. За Рюрика Ростиславовича Овруч перетворився на вотчину древлянських (овруцьких) князів та замок-городище (навколо міста та замку були побудовані нові дерев'яні укріплення).[5]"Добре відоме планування стародавнього Вручая (Овруч), який з середини XII ст. був центром феодальних володінь князя Рюрика Ростиславовича — типове, середнє за розмірами місто, з міцним князівськім замком і досить великим посадом (близько 28 га), укріпленим стінами з дерев'яних городень і земляними валами."[6] У замку був князівський «Червоний двір», де, бувало, довгий час жив сам князь, але найчастіше — посадник; тут князі заводили своє господарство, тримали склади всякого «добра»: шкір і хутр, металевих виробів, меду і воску, хліба, вина та інших харчів. До замку стікалася данина та військова здобич, побори та штрафи, товари та раби, тут було «все життя» князів. Навколо нього виникали княжі села і слободи, і села сільських общинників поступово втягувалися в князівське господарство. Усюди з'являлася князівська адміністрація, що ставила позначки на дубах та соснах, прокладала межі, встановлювала різного роду «знамення», суворо переслідувала за «перетес», карала кожного, хто «межу переоре», і пускала на колись общинні вигони стада худоби з княжою «плямою». На землях навколо замку з'являлися князівські мисливські угіддя, ріллі, тут і там трудилися князівські холопи та смерди, ремісники та рядовичі, господарювали огнищани та конюхи, тіуни та посельські.[7] Навколо замку жили дружинники — соратники князя в минулих війнах та походах. Вони були правою рукою князя. З їхнього середовища виходить і князівська адміністрація (посадники, данинники, вірники, мечники та ін.), і вотчинні слуги — огнищани, тіуни, старости.[8] Всіх їх «годує» сільський люд, данники князя; на їх користь надходять деякі побори, з ними ділиться своїми доходами князь, багато з них живуть з князем під одним дахом та сидять на князівських бенкетах за одним столом з ним. Але поступово все більшого та більшого значення набувають земля та доходи з неї. Тепер не данина з землі, а сама земля з людом, що сидить на ній, починає бути цінністю для дружинника. І вчорашній воїн, який мріяв про військову здобич й грабежі, про ложки, викувані зі срібла, що його здобуде князь внаслідок успішної війни, перетворюється на землевласника.[9] З середовища дружинників в майбутньому з'явиться так звана овруцька околична шляхта.

В 1240 орди хана Батия спустошили Овруч та зруйнували замок. З часом його відбудували, і він став одним із форпостів Київського князівства, яке було залежним від Золотої Орди.

На початку XIV століття до складу Київського князівства увійшли Посем та Переяславль[10], в уділах, у тому числі і в Овруцькому, утвердилися путивльські Ольговичі. Однак від них збереглися лише смутні згадки в синодиках. Судячи з усього, вони були васалами галицько-волинських князів[11], що розширили південно-східні кордони свого впливу після падіння в 1300 улусу Ногая[10].

На початку 1320-х Гедимін взяв приступом Овруцький замок та зруйнував його.

В 1362 Овруч, як й інші південноруські князівства, опинився під безпосередньою владою Великого князівства Литовського. Замок був відновлений, але в 1399 Єдигей — воєначальник Тамерлана, розбивши при річці Ворсклі Вітовта, спустошив та Овруцький замок.

В 1506 замок пережив татарський наскок, був зруйнований та пізніше в 1522 відбудований.[12]

В Люстрації міста Овруча 1519 замок та острог виглядають так:

«Место Овручъ лежачее собою наде Вручаемъ речкою, а отъ другои стороны река Норына, которая притекла под замокъ якобы на стрелбы… з шарпетины надъ великомъ болотомъ, валомъ глубокимъ и острогомъ со сторонъ трохъ;… 3 брамъ воротныхъ — 4, деи баштъ — 6, а три вежи великие замковые ку стрелбе велми добрые боронити всего места. На горы великои дворъ его королевской милости, палями дубовыми и деи сосновыми воколо оставленыи; на томже месте потаиники деи на горе тоиже, шарпатини, гаковници и всяка бронь огниста замкова з кулями и порохомъ находятся… ку обороне. На другои стороне ровы; также на высокои гори стоитъ каменая церковъ Василевска; кажутъ люде старые, була колысь золотоверха, но деи отъ непамятныхъ литъ неприятелями огнемъ спалена и совсимъ зопсована и розбита; в симъ великомъ ест мо (?) болши церквей, деи… сыи некоторые… Домовъ всехъ в Овручи з князячими и панскими 500 деи и много к тому…»[13]

Найбільш укріпленою спорудою Овруцький замок став за старости Йосипа Михайловича Халецького. Зберігся детальний опис замку за 1552[14][15]:

«Замок овруцкий од пана Есифа Халецкого, справою его, дерева соснового, людьми господарскими, мещаны и волощаны и людьми князькими, паньськими и боярскими зароблен, вежи замковые… над бывшим потайником к воде, на том месте зробили теперь браму воротную, у три стены рублена, з углами шести сажон, а над вороты светлица, а над светлицею кгмахь ку стрельбе, боронити усего места, а три вежи замковых. А городень в замку всех 61. Будованье в замку: у замку святых Кузьмы Демяна церковь, и та вже стара вельми, згнила, дворы земянские в замку: пана Оникиев Горностаев, Василя Дедкова, пана Фёдора Ельцов, пана Солтанов, Киселёв, Раков, Немирича, князя Сенского, панов Павши, Криштофов, Суринов, а иншие пляцы землянские и местцкие, и поповские порожни, старостино мешкане одна светлица всего на вежи воротней, а сховане у городни. Бронь замковая: сарпатинь на колоде приправленный, 6 пядей, сарпатинь на колах простых приправленный 6 пядей, сарпатинь на колоде приправленный, 7 пядей, сарпатинь, у колоде окованный, 8 пядей, сарпатинь, 8 пядей, куль до сарпатинов железных, обливаных 24. Гаковниц всех 27, пороховниц гаковничных 7. Ручниц 4. Пушкари: Яков Семёнович и Мойсей Чижевич. Пространность в замку: длина 66 сажен, ширина 43 сажни. Узвод у броне добрый, ланцухи обидва добрые, а под зводом стрелба пожиточная к обороне, мост перед замком на палях. Колодязя в замку нет, потайник бывал до речки Вручая, которая речка идёт тут же, под горою замковою, а з ручая река Норыня, которая прилегла под замок, якобы стрельбище от замку, около её болото, лесом заросло на 6 миль униз, аж до реки Уши, а сверху, отколь устала тая река, 8 миль обаполь её болота, нигде переезду нет, аж через греблю под местом. Гора замковая: с одной стороны от вежи воротной, спереди 15 сажон её, а с другой стороны, от реки Норыни — 16 сажон, а ззаду, от реки Вручая 15 сажон, на той стороне у двох местах гора ся зопсована 6 сажон, а с четвёртой стороны гора от места 10 сажон… Млин на реке Норыни, гатю занятый. Корчма медовая старостина, не выпивают в ней больше 30 кадей меду на год. Корчму горелчаную запродает староста на год за 50 коп грошей. Сторожа на замку: 20 человек. Сторожа полная: сторожу полную держать на поли, от замку у 30 милях, за Ходорковым полем, у Каменя, на Вили реце по 4 человека от св. Юра до Покровы.»[16]

Інший вид «сторожі повної» здійснювався за допомогою т. зв. «тижня Чорнобильського» — сторожа, яку виставляли в «Чорнобилі», недалеко від гирла Прип'яті при Дніпрі. Також в цьому описі наводиться ієрархія населення, приписаного до замку: двори зем'янські та боярські, бояри та слуги замкові, слуги ординські при замку і на волості, слуги путні, міщани поленицькі, люде землянські, попи з людьми своїми.

З 1569 після Люблінського сейму, Овруч з замком — повітове місто зі старостинським правлінням. До повіту входили: Овруч, Іскорость, Ксаверів, Базар, Чорнобиль, Олевськ, Норинськ, Народичі, Мартинів та ін. В Люстрації 1570 польські ревізори писали: «Замок овруцкий лежит на насыпной горке недалеко от речки Норыни, почти неприступный, бо везде горы з ровами великими обошли. В замку 3 башни, 1 брама, 36 городней, 1 церковь, 9 дворов княжеских, панских и земянских, 1 пушкарня. Место при замку по горах оседло, острогом оточено, досить немочне и в месте недобрем. Поле есть пред замком, с которого давано 20 коп литовских. Млин на реке Норынь»[17] А Люстрація 1622 описує місто та замок так: «Место валом и острогом с трёх сторон оточене, с четвёртой стороны болота, 3 брамы с вьездами. Замок на горке высокой, на все стороны открыт, мост плохий, башни 2».[18] Люстрація ж Овруцького староства 1629 робить акцент на поганому стані укріплень замку: «Замок тот лежит на горке высокой, имеет в себе плац досить просторный, до которого входят, есть очень плохой мост, не ходят им. Брамы немае, ани веж, только две вежи наружные, но очень плохие, похиленые, погнитые и неприкрытые. Паркан, за небожчика пана Руцкого державцы початый и до того часу не только не добудованый, але и до конца сгнил» Хоча, «армата» (озброєння) замку ще залишилася з колишніх часів.[19] В 1641 знову татарський наскок та руйнування замку. Це стало приводом Владиставу Вазі надати Овручу Магдебурзьке право. В 1648 під час повстання Б. Хмельницького місто та замок знову постраждали: «Место спустошено, книги земские и гродские спалены в пожарах. Здесь розташовался Овруцкий полк. Полковником его был Елизар Голота, погиб в бою. Потом стал полковник Подобайло, погиб под Львовом от Януша Радзивилла. Следующие — Осип Наталчич и сотник, овруцкий шляхтич, Горностай.»[20] В 1667 за Андрусівським перемир'ям Овруч повертається в лоно Речі Посполитої обох народів (в Овруцькому повіті встановлюється польська адміністрація). В 1678 за постановою Гродненського сейму в Овруч з містечка Ксаверове переводять єзуїтський Колегіум, заснований Ігнатієм Олександром Єльцем. «Коллегиум получил в замку овруцком полгоры, где городни свои шляхта овруцкая имела, на плацу видзилоним собе в замку овруцком.» Єзуїти спорудили величезні будівлі та римо-католицький костел. Колегія стала іменуватися «Collegium Xawer-Owrucence». В 1720 замок було зруйновано гайдамаками: «не спасли шляхту, ни бронь огнистая, ни башни мурованные.»[21] Відбудований в 1750. Але вже це був не той колишній могутній замок. З Люстрації 1765 місто Овруч та замок являли собою жалюгідне видовище: «В Овруче халуп жидовских 80, постоялых двора 3, крестьянских халуп 60, кроме монастыря и шляхетских дворов и дворков. Замок на горке вынеслый между двома дорогами, в замке изба, где работает суд и несколько казённых изб, склад на разные вещи, брама гонтами побита, ещё 3 избы (комнаты) на верхнем этаже башни, а на нижнем — темная застройка, превращенная в тюрьму». В 1773 єзуїтський костел перейшов у володіння овруцьких василіян.[22] В 1831 за Найвищим велінням греко-католицький костел та монастир було забрано та передано до відомства православного духовенства. В 1872–1877 році церква ця відремонтована на державну суму 29 тис. 597 рублів та отримала назву Преображенський Введення в Храм Пресвятої Богородиці Собор.[23][24] В 30-і роки церква була повністю зруйнована Радянською владою. У 1993 на її місці, на замковій горі, і на місці колишнього Овруцького замку, було побудовано новий Спасо-Преображенський кафедральний собор на вул. Соборный, 18.

• Лист, писаный до державцы овруцкого князя Андрея Капусты, в кривдах мещан и слугъ замку Овруцкого з уписанемъ в нем листу судового господарского:

„Жыкгимонътъ Авъгустъ, Божъю м(и)л(о)стью король польский, великий князь литовъский, руский, пруский, жомоитский, мазовецкий и иных. Державцы овруцкому, князю Андрею Тимофевичу Капусте и инымъ деръжавцамъ нашимъ, хто и напотомъ тотъ замокъ Овруцкий отъ насъ держати будуть. Били намъ чоломъ мещане и слуги замку нашого Овруцкого Матьфей Тарелко а Гридко Плаксичъ сами отъ себе и ото всих потужъников своих мещанъ и слугъ замку Овъруцкого и поведили передъ нами, ижъ некоторые з них зъ Божего допущенья недавно прошлых часовъ з домами и маетностями своими погорели, межи которою пожогою згорелъ, дей, имъ листъ нашъ судовый, которий имъ з розсудъку нашого данъ, яко ся они въ службе и повиноватостях своих противъко старостамъ нашимъ овруцкимъ заховати мели… Стояли передъ нами очевисто, жаловали намъ мещане и слуги наши замъку Овруцкого, которие повинъни в томъ замку нашомъ Овруцкомъ воротъ стеречи съ щитомъ а з рогатиною на державцу нашого овруцского, пана Криштофа Кмитича о томъ, што жъ коли, дей, они на замку у воротъ стерегуть, и панъ Криштофъ, дей, в тотъ часъ отъ сторожи их отъбираеть, и лазню про себе топити, и дрова рубати, и воду носити, и перекопы около двора, гумна и нивъ своих копати, и плоты около пол своих городити, и рольи на себе, деръжавцу один ден орати, а другии ден тую жъ пашню жати имъ кажеть, и в томъ имъ новину уводить и трудности задаеть. А ку тому, дей, тежъ кони их у своих потребах подъ речи и подъ слугъ своих в подъводу верховую и возовую береть, а они на то з веков не повинъни… И мы опытати казали передъ нами земян, шляхты киевское, которыи у во Вручомъ именья свои мають, которых на тотъ часъ немало при насъ было: Федора Елцовича, а Солтана Стецъковича, а Стася а Немери Суриновъ и … тыи земяне поведили и светчили передъ нами, же мещане и слуги тамошние овруцкие, яко их паметь знесеть и яко то отъ отъцовъ своих слыхали, на жадъные послуги державец своих тамошних овруцких ани тежъ подъводъ подъ них давати не повинъни, одно мають стеречи у воротъ замковых зъ щитомъ и з рогатиною. И мы, вырозумевши тому, и с Паны Радами нашими коло того намову вчинивши, тых мещан и слугъ наших; овруцких при старине их заставили и симъ листомъ нашимъ зоставуемъ навечность… И на то дали есмо имъ сесь наш листъ, ку которому его кролевъской м(и)л(о)сти отец нашъ и печать свою приложити росказать рачилъ. П(и)санъ у Берестьи, подъ леты Божего нароженья тисяча пятсотъ сорокъ четвертого, м(е)с(я)ца августа тридцатог[о] дня, индикта второго“… Подписъ руки его м(и)л(о)сти пана Миколая Радивила, воеводы виленского, маршалка земского, канцлера Великог[о] Князъства Лит(ов)ског[о] Янъ Гайко писар»[25]

• В листопаді 1522 великий князь писав Овруцькому старості Михайлу Михайловичу Халецькому, а також зем'янам та дворянам Овруцького повіту і всім тим, хто мав маєтки в цьому повіті, про скаргу овруцьких міщан та прийняте через неї рішення. Суть скарги полягала в такому: господар дав в держання половину овруцької корчми Халецькому, а другу половину — «наполи» овруцьким зем'янам та міщанам з умовою, що Халецький мав організувати польну сторожу зі своєї половини, а зем'яни та міщани — зі своєї. Однак зем'яни «виправили» собі господарський лист, за яким половина корчми залишалася лише за ними. Великий князь наказав Халецькому тримати корчму «подле первое данины», а якби зем'яни не хотіли добровільно поступитися міщанам їхніми частинами корчми — ввести міщан в держання. В травні 1523 Халецькому прислали другого листа. Виявилося, що господар, коли перебував разом з панами-радами в Городні, дав половину корчми лише овруцьким зем'янам; з цієї корчми вони мали «завжды поготовю мети» сторожу від татар і для захисту замку в розмірі 30 коней. А міщани «впросили ся» у господаря до зем'янської половини корчми. При цьому ніякої допомоги зем'янам міщани не надавали, що письмово підтвердив Халецький: «иж з мещан жадное обороны замку \<… > нет», а он не имеет «с кимъ замку \<… > боронити и от татар сторожи мети». Через це великий князь наказав половину корчми передати в держання одних лише зем'ян. Однак у вересні 1523 від господаря надійшло нове розпорядження: передати другу половину корчми в спільне держання зем'ян та міщан на колишніх умовах. Підставою для вказаного рішення стало повідомлення від міщан, згідно з яким зем'яни дезінформували великого князя: «въкрасивши реч свою», зем'яни «впросили» половину корчми, заявляючи, нібито міщани не виконували господарської служби і не організовували сторожі, в той час як за твердженням міщан вони завжди служби господарської та пільної "были пилны и сторожу на поли держывали, и на службе господарьской «поспол з ними бывали»[26]
• Жалувана грамота Олександрі Немириній на Овруцький Заручайський монастир'. 1531, грудня 13.
• Королівська грамота від 17 червня 1570 Богухвалу Павші на монастир Заручайський в замку Овруцькому.
• Донесення возного про введення Овруцького священика Василя у володіння Овручайським Пречистенським монастирем у м. Овручі на підставі жалуваної королівської грамоти. Докладний інвентар цього монастиря. 1600. Травень 30.
• Донесення возного про передачу Почаївському архімандриту Воютинському двох монастирів у м. Овручі: Успенського Заручайского та Спаського Василівського. 1617 року, березня 3.
• Про вручення Філарету Кізаревичу Позова до трибунальського суду. 1630, травні 21.
• Про вручення ігумену Овруцького Заручайського монастиря Філатову Кесаревичу Позова до королівського суду. 1630, вересня 6.

Маєток старостинський був в Михайлівці або Михайловому.

• (1478 — ????) Волчко Романович Волчкович герба «Радван подвійний (Хоругви)» (? — 1486)
• (1486–1486) Роман Івашкович Волчкович герба «Радван подвійний (Хоругви)»
• (1487–1493) Остафій Горностай-Волчкович герба «Радван подвійний (Хоругви) ?» (? — 1503)
• (1496–1503) Григорій (Юрій) Борисович Глинський герба «Глинський» (? — 1503)
• (1503–1503) Остафій Горностай-Волчкович герба «Радван подвійний (Хоругви) ?» (? — 1503)
• (1506–1507) Семен Романович Волчкович герба «Радван подвійний (Хоругви) ?» (? — 1507)
• (1510[27] — 1518[28]) Сенько Полозович (Семен Федорович Полоз) герба «Połozowicz» (? — 1529)
• (1522–1534) Михайло Халецький герба «Халецький»(? — 1534)
• (1534–1534) Тихно Козинський герба «Кирдея»
• (1534—1536) Криштоф Кмитич Кмита герба «Радван подвійний (Хоругви)» (? - 1552)
• (1536—1540) Андрій Якубович Немирович герба «Ястржембець» (1462—1540)[29]
• (1540—1547) Криштоф Кмитич Кмита герба «Радван подвійний (Хоругви)» (? - 1552)
• (1547–1551) Андрій Тимофійович Капуста герба «Капуста (Одровонж відм.)»(? — 1571)
• (1551–1553) Йосип Михайлович Халецький герба «Халецький» (? — 1562)
• (1553–1571) Андрій Капуста герба «Капуста (Одровонж відм.)»(? — 1571) (? — 1571)
• (1572–1578) Михайло Мишка Варковський герба «Корчак»
• (1578–1604) Авраам Михайлович Мишка Варковський герба «Корчак» (? — 1604)
• (1580 (призначений)) Богдан Соломирецький
• (1604–1615) Михайло Вишневецький герба «Корибут» (? — 1615)
• (1616–1617) Павло Рутський герба «?»
• (1617–1624) Анджей Ґурський герба «Наленч» (? — 1624)
• 26 лютого 1621 року згадується староста овруцький, Лукаш Сапега герба «Лис»[30]
• (1624–1630) Стефан Андрійович Немирич герба «Клямр» (? — 1630)
• (1630–1632) Гаврило Романович Гойський герба «Кірдея» (1578–1632)
• (1632–1642) Самуель Лащ-Тучапський герба «Правда»
• (1642–1653) Владислав Немирич герба «Клямр» (1619–1653)
• (1653–1659) Юрій Немирич герба «Клямр» (1612–1659)
• (1659–1660) Ян Фридерик Сапіга герба «Лис» (1618–1664)
• (1660–1684) Миколай Леон Сапега герба «Лис» (? — 1685)
• (1684–1709) Францишек Потоцький герба «Любич»
• (1709–1725) Юзеф Антоній Бжуховський герба «Помян»
• (1727–1730) Олександр Лентовський герба «Огончік»
• (1730–1745) Єжи Ольшанський герба «Ястржембець»
• (1747–1766) Францишек Загорський герба «Остоя»
• (1779–1794) Ян Стецький герба «Радван»[31][32]

• Овруцьке князівство
• Овруцьке староство

• Опись Овруцкаго замка, 1545 годъ
• Исторія русскаго народа: От древнѣйших времен до раздѣления Россіи на удѣлы
• Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich  › Tom VII  › strona 773
• Анатолий Членов. По следам Добрыни
• Городския поселения в Российской империи, Том 1
• Вѣстник Императорскаго русскаго географическаго общества, Том 17