Ольстин Олексич

В джерелах його ім'я двічі подибується в Іпатіївському літописові[1]. 1184 р. половецький хан Кончак вдерся на Південну Русь і, спинившись на ріці Хоролі, запропонував Ярославу Всеволодовичу Чернігівському мир. «Не відаючи підступу», князь вирядив до половців «мужа свого» (вочевидь, боярина[2]) Ольстина Олексича, знехтувавши пересторогою Святослава Всеволодовича не йняти їм віри. Невдовзі низка південноруських князів рушила супроти Кончака і завдала йому поразки, проте Ярослав відмовився від виправи, оскільки не хтів на «свойого мужа поїхати»[3].

В 1185 році князь послав Олексича з дружиною ковуїв (легкої кінноти) на підмогу своєму васалу Ігорю Святославичу, новгород-сіверському владарю, для участі у поході на степ, причім літописець уточнює, що Ольстин був «Прохоровим внуком»[4][5]. Перша сутичка з половцями завершилась легкою перемогою русичів, воєвода зі своїм полком розташувався в авангарді, а коли ворог кинувся навтьоки, ринув вслід[1][6][7][2].

У зв'язку з наступними подіями, описаними в літописі, Ольстин не фігурує. Відзначається, що у вирішальну мить серед ковуїв зчинилось замішання і вони побігли. Князь Ігор марно силкувався їх зупинити, натомість втрапив у полон. За словами літописця, половці «воєводу схопили, — той був раніш поранений». Не зовсім зрозуміло, про кого йде мова: це міг бути й сам Олексич, що пояснює відступ ковуїв, або ж котрийсь другий воєначальник[1].

Новгородський четвертий літопис згадує ще одного Ольстина, без по батькові, — рязанського боярина, який опинився в полоні Всеволода «Велике Гніздо» унаслідок битви на р. Колокша (1177). Укупі з іншими бранцями його поволокли до Владимира, подальша доля невідома. Літописець мимохідь відмічає, що декількох рязанських бояр тоді стратили, а якихось помилували й відпустили додому[1].

Дослідник «Слова о полку Ігоревім» Михайло Тимофійович Гойгел-Сокол висунув точку зору, що дід Ольстина Олексича — Прохор — ото спом'янутий у В. Татищева[8] Прохор Васильович, тивун і коханець другої дружини Мстислава Великого, висланий останнім до Полоцька, де й помер в порубі[1]. Батько Ольстина, на думку того самого автора, — Олекса дворьский, приближений київського князя Мстислава Ізяславича, взятий у полон військами Андрія Боголюбського в 1169 році.

Гойгел-Сокол вибудовує гіпотетичну біографію Ольстина, мовляв, той служив воєначальником у Мстислава Ізяславича, укупі з батьком був пригнаний до Владимира, там служив Боголюбському думцем, згодом Глібу Ростиславичу Рязанському (як «думець і воєвода»), і зрештою Ярославу Всеволодовичу як «думець, посол і воєвода». Ольстин в рамках цієї гіпотези став інформатором автора Іпатіївського літопису щодо подій 1184—1185 рр. й навіть написав «Слово о полку Ігоревім»[9]. «Про його знання, освіченість, ерудиції, — твердив Гойгел-Сокол, — говорить сама за себе „Пісня“»[10].

Версія Гойгел-Сокола стала благодатним ґрунтом для безлічі припущень (наукових і дилетантських), де фігурують можливі автори пам'ятки[11]. Український історик-аматор Борис Яценко підтримав її[12], заявивши, що залученість Олексича «прослідковується досить чітко»[13]. На противагу літературознавець Лев Дмитрієв зазначає, що дані зі «Слова» не можуть використовуватися для характеристики боярина, позаяк його авторство ще слід довести. Версію Гойгел-Сокола він назвав «здогадами…, які не мають під собою неупереджених об'єктивних даних»[1]. Прикметно, але вже Микола Карамзін уважав оповідку про Прохора Васильовича «непристойною байкою», запозиченою в Яна Длугоша[14].

Філолог В. Ю. Франчук припустила, що О. Олексич міг доводитись нащадком когось із племені касогів, які переселились на Русь з Тмуторокані в X—XI століттях[15].

• Петро Бориславич