Олійний живопис

Олійний живопис — різновид художньої техніки з використанням фарб на органічній олії, яка здатна добре сохнути і утворювати тривалі плівки на поверхні.

Вінсент ван Гог. «Гілка мигдалю та книга».

Олійні фарби

Історично олійні фарби — це сухі пігменти з додачею органічної олії, здатної добре сохнути і утворювати на поверхні тонку плівку. Серед подібних олій:

  • олія волоських горіхів
  • лляна олія
  • макова олія
  • олія з конопляного насіння.

Ті ж властивості мають і оліфи. Олі́фа — прозора олійна рідина (раніше тільки органічного походження) від жовтуватого до насичено вишневого кольору, що пройшла термічну обробку. Стара назва оліфи — варена олія.

Деякі рослинні олії, що залишаються на відкритому повітрі, внаслідок дії сонячного світла, тепла та кисню, згущуються, темніють, а в тонкому шарі — створюють плівки. Було помічено, що не всі органічні олії мають такі властивості. Розвиток хімії та дослідження хімічного складу рідин довели, що згущуватися та створювати тонкі плівки здатні лише ті органічні олії, до складу яких входить ліноленова кислота. Якщо її вміст незначний, подібні органічні олії — не сохнуть (наприклад, оливкова).

Наукові дослідження довели, що олійний живопис відкривали у різних куточках світу неодноразово. Найбільш давні застосування олійних фарб датовані сьомим століттям до нашої ери в відомому центрі буддизму — Баміан (сучасна територія Афганістану).

Поширення в Західній Європі темпери і олійного живопису

Значне поширення в Західній Європі олійний живопис отримав на початку XV століття завдяки таланту і мистецтву нідерландського художника Яна ван Ейка. Тривалий час саме йому надавали почесне право бути першовідкривачем олійного живопису. Нині з'ясувалося, що першовідкривачів було декілька й на різних континентах, що жодним чином не применшує значення внеску Яна ван Ейка.

У Західній Європі тривалий час користувались яєчними фарбами (дивись Темпера), тобто пігментами з додаванням розведеного водою жовтка цільного курячого яйця, соку рослин тощо. Ці фарби довше сохнуть і не мають блиску на поверхні. Значне поширення темперні фарби мали у Візантії, а більшість старовинних візантійських ікон виконана з використанням саме яєчних фарб. По закінченню ікони її поверхню вкривали оліфою, що захищало зображення і надавало деякого блиску. Недоліком органічних оліф була здатність дуже темніти через 80 - 100 років. Виникала необхідність поновляти зображення. Тому вже у XIII столітті не бачили оригіналів XII століття, а оригіналів XIII-го — не бачили в XV-му. Відомі випадки, коли уславлені ікони поновляли три-чотири рази. Нове зображення наново ґрунтували і наносили нове, іноді догори дригом по відношенню до попереднього.

  • Богоматір на троні. XIII століття. Вашингтон.
  • Залишки темперного живопису XIII ст. Монастир Хіландар.
  • Христос Пантократор (Вседержитель), XIII ст.
  • Андрій Рубльов. Темпера на дерев'яній основі. Ікона Спас із Звенигородського чину, злам XIV-XV ст.

З розвитком технології реставрації (в тому числі й ікон) навчилися розчищати стародавні зображення. Так в XX столітті вперше за декілька століть побачили розчищені зображення на іконах XII-XIII-XIV століть. Пам'ять про уславленого іконописця Андрія Рубльова пережила століття, пам'ять, а не ікони його роботи. Реставрації стародавніх ікон початку XX століття повернули культурі оригінали Андрія Рубльова, Феофана Грека, більшості візантійських майстрів, імен яких не намагались зберігати.

Злам в технології відбувся за життя Яна ван Ейка (1390-1441). Тісні релігійні і культурні зв'язки між тодішніми Нідерландами та Італією сприяли запозиченню відносно нової техніки в Італії. Серед найсміливіших майстрів був Антонелло да Мессіна, що плідно працював у Венеції. Вологий клімат Венеції не сприяв збереженню фресок (стінописів з використанням вапнякових фарб). Тому венеціанські майстри досить швидко перейшли на олійний живопис, а мистецькі традиції і увага до колориту сприяли розквіту унікального явища в мистецтві Європи — Венеціанської школи живопису.

Технічна складова

За століття праці з олійним живописом вироблена технологія та відповідні пристрої:

Джошуа Рейнольдс. «Смерть цариці Карфагену Дідони» (1781), тріщини через використання асфальту, що псував картини.

Історично компоненти змінювались, що стало пізніше важливою рисою розпізнання картин, батьквіщини їх створення, приналежності до мистецького центру, до національної школи, до окремої художньої майстерні. Ранні нідерландські майстри використовували дерев'яні дошки, а майстри Венеції — полотно особистого характеру, характерне лише для XVI століття. Національні особливості мали тривалий термін, тому частка картин Рубенса (1577-1640) та Антоніса ван Дейка (1599-1641) виконана на дереві, як то було й у їх попередників XV століття. А великі за розміром картини створені на полотні. В окремих мистецьких центрах мала місце пристрасть і до окремих фарб (кіновар та ультрамарин в одязі персонажів Яна Брейгеля старшого та його послідовників, пристрасть Тиціана до фарб з лазуритом, асфальтові фарби англійських майстрів кінця XVIII століття, від яких відмовилися, бо псували картини).

Можливості техніки

Олійний живопис не мав би такого поширення, аби не зручності її технології і переваги в порівнянні з іншими техніками. Адже олійні фарби добре сохнуть і дозволяють робити істотні зміни на полотні, додатки, дописи. Картина олійними фарбами відносно стійка, яскрава за фарбами, мало змінюється з часом, хоча й потребує умов для збереження.

Галерея

Див. також

Джерела
  • Щипанов А.С. «Юным любителям кисти и резца», М, 1975 (рос.)
  • Бергер Э., История развития техники масляной живописи, перевод с немецкого, М., 1961;
  • Лужецкая А. Н., Техника масляной живописи русских мастеров с XVIII по начало XX века. М., 1965.
  • Линник И.В. «Голландская живопись 17 века и проблемы атрибуции картин», Л, «Искусство», 1980

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.