Паризькі таємниці

До того часу, як написати «Паризькі таємниці», Ежен Сю вже мав літературний успіх, який йому принесли пригодницькі романи морської тематики. Ідею перенести дію нового твору в міські нетрі письменникові подав його друг Проспер Губо. Спочатку Ежен Сю заперечив другові («Мені не подобається все брудне і смердюче»), але потім він одяг робітни́чу блузу й кашкета і в такому вигляді почав відвідувати найубогіші таверни Парижа. В одній з них він навіть встряв у бійку, згодом письменник використав цю історію як зав'язку «Паризьких таємниць»[1]. Проспер Губо схвалив першу та другу глави роману, але розкритикував третю. Ежен Сю відгукнувся на критику негайно переписавши третю главу й додавши четверту. Коли стало зрозуміло, що літературний експеримент удався, Ежен Сю звернувся з рукописом до свого редактора.

Письменник спеціалізувався у написанні так званих романів-фейлетонів — нової для XIX сторіччя літературної форми, яка швидко набула популярності у Франції. Від звичайного роману такі твори відрізнялись тим, що їх публікували частинами у періодиці. Принципово новий «серіальний» формат дозволяв читачам ознайомитись з твором, ще до його завершення, а також підігрівав цікавість публіки до сюжету. Саме в такій формі розпочалася публікація «Паризьких таємниць». Окремі глави роману публікували на сторінках журналу «Journal des débats», загалом з 19 червня 1842 по 15 жовтня 1843 року вийшло 90 випусків. Під час видання роману наклад журналу істотно збільшився, а прихильники «Паризьких таємниць» настільки нетерпляче очікували чергового продовження, що вишикувались у черги біля штаб-квартири «Journal des débats». Неграмотні поціновувачі творчості Ежена Сю навіть записувалися до спеціальних клубів, в яких влаштовували масові читання нових розділів роману.

Невдовзі після публікації на сторінках журналу «Паризькі таємниці» почали видавати у книжковому форматі. Загалом вийшло 10 томів, а загальний обсяг роману перевершив 1000 сторінок. Такий велетенський для літературних творів розмір пояснювався саме необхідністю інтригувати читачів очікуванням чергової «таємниці», що деякою мірою позначилося на художніх якостях твору. Сам письменник не вважав їх високими, натомість підкреслюючи соціальну гостроту висвітлених ним негараздів. Вже під час публікації роману з приводу деяких соціальних проблем, описаних у ньому, у французькому парламенті почалися дебати, а ряд меценатів почали підтримувати благонадійних бідняків, як до цього закликав Ежен Сю. Багато десятиліть поспіль роман користувався популярністю, витримавши численні перевидання. Він був перекладений усіма європейськими мовами.

За розміром «Паризькі таємниці» належать до числа найбільших літературних творів XIX сторіччя. Це пояснюється величезною популярністю роману, заради якої видавці бажали подовжити сюжет і включити до нього якнайбільше загадок. Оскільки роман публікували задовго до завершення (фактично майже паралельно з написанням), то кожна його глава являла собою окрему історію з можливістю продовження. Задля зручності видавця окремі томи роману мали сталий розмір. Таке розбиття тексту на частини певного об'єму створювало незручності для письменника. Крім того, зв'язок між главами мав бути інтригуючим, щоби читачі схотіли купити наступний номер журналу. Через це Ежен Сю спочатку завершував кожну главу несподіваним поворотом сюжету або появою нового персонажа. На другий рік напруженої роботи він втомився і прикінцеві глави вже оформлював інакше: деякі з них є розлогими міркуваннями автора на теми моралі та юриспруденції.

Сюжетна основа «Паризьких таємниць» доволі складна. Практично усі основні сюжетні лінії пов'язані одна з одною через другорядних персонажів. Через це послідовність викладу подій часто переривається, автор змушений згадувати про факти, які передували тим, про які він щойно розповідав. До того ж роман містить велику кількість дрібних сюжетних відгалужень, більшість з яких не мають продовження. До таких належать життєві історії доктора Давида, арештантки Мон-Сен-Жан, оповідача Гобера, принца Генріха, пані Фермен та її дочки, герцогині д'Арвіль, її мачухи та її чоловіка, віконта де Сен-Ремі. Через велику кількість персонажів, що перебувають один з одним в тих чи інших відносинах, Ежен Сю часто був змушений несподівано виводити їх зі сцени або, навпаки, вводити в сюжет. Яскравим прикладом такого прийому є Поножовник, який грає ключову роль у початкових главах, потім зовсім зникає з поля зору автора, щоби наприкінці знов з'явитися і сполучити дії інших персонажів. Через таке вимушене включення-виключення герої твору подекуди виглядають неприродно. Наприклад, Грамотій декілька разів кається, а потім навесніє від злоби; Сичиха то допомагає йому, а то запроторює коханця до темниці; злодії то прискіпуються до найменших підозр, а то довіряють своїм жертвам на слово аж до того, що переховують їх від влади у тюрмі.

Разом з тим, не можна сказати, що письменник зовсім цурається дійсності. Ще на початку роботи для того, аби краще зрозуміти й описати злочинний світ Парижа, автор особисто відвідав декілька злодійських таверн-вертепів. До того ж біографії деяких героїв Ежен Сю списав з реальних. Так, морганатичний шлюб принца і герцогині д'Арвіль списаний з принцеси Курляндської, уродженої де Медем[3], випадок посвячення в абатиси щойно постриженої 18-річної черниці взятий із життєпису принцеси Шарлотти Фландрської фон Нассау[4], а прототипом для арештанта Скелета став в'язень Дюпре, який мав надзвичайно худу статуру і розважав публіку різноманітними фокусами[5]. Крім того, описи лікарень, ломбардів, божевілень, злиденних мансард ремісників узяті Еженом Сю з праць тогочасних криміналістів, статистів, лікарів, серед яких був і його батько.

Через великий обсяг твору, його складну структуру і численні авторські відступи роман «Паризькі таємниці» можна віднести одночасно до кількох літературних стилів. Перше за все, це пригодницький роман, оскільки у творі описані авантюрні вилазки принца в паризькі нетрі, де його на кожному кроці очікують відкриття і небезпеки. По-друге, це детективні елементи сюжету, оскільки головні дійові особи ховають або розгадують таємниці різного ґатунку: тут і несподівані зникнення, і зміна імен, і кримінальні злочини, і загадкові хвороби, і ганебне минуле. По-третє, в «Паризьких таємницях» виразно прослідковуються елементи романтизму. Це дещо прямолінійні та наївні портрети дійових осіб, де погані герої завжди непривабливі, а позитивні персонажі здебільшого гарні та розумні. Головна героїня Лілія-Марія попри дитинство, проведене на дні соціуму за кілька місяців опановує грамоту на високому рівні, а за півтора роки усі таємниці придворного етикету. Герцог д'Арвіль, що стоїть на перешкоді коханню Родольфа і Клеманс д'Арвіль, кінчає життя самогубством у зручний момент. Патологічно жадібний Жак Ферран втрачає будь-яку пильність за кілька днів знайомства з Сесілі та сам вручає їй докладний опис усіх своїх злочинів.

Водночас Ежен Сю вклав у роман «Паризькі таємниці» й інший змістовний шар. Це історичне тло, яке він описав без художніх викривлень, що надало його роману гостросоціального характеру. Письменник описує паризькі нетрі без прикрас, точно передаючи огидне арго кварталу Сіте, сексуальну розбещеність плебсу, жорстокість злодіїв. Автор не тільки знайомить читача з цими явищами, але й активно висловлює власні погляди. Він аналізує поведінку дійових осіб твору як психолог, співставляючи умови, в яких формувалась особистість, можливість вільного вибору та ступінь вини. Ежен Сю твердо наполягає на розрізненні рецидивних злочинів, скоєних свідомо зі злої волі, та злочинів, скоєних через примус, неусвідомлення гріховності поведінки, загрозу смерті. Уособленням невиправних рецидивистів є Грамотій, Сичиха, половина родини Марсіалів, Скелет. Нещасні жертви поганого середовища Співачка, Поножовник, Луїза Морель, Жермен, Гобер. Ежен Сю вступає в діалог з читачами, пропонуючи їм власні рецепти лікування страшних соціальних хвороб.

Серед гуманістичних ідей, поданих Еженом Сю на сторінках роману, є наступні:

• заохочення чеснот суспільством — Ежен Сю підкреслює, що за злочини соціум карає, але не винагороджує тих, хто з останніх сил опирається спокусам. На думку письменника суспільство має підтримувати чесних трударів через безвідсоткові позики та ломбарди, спеціальні ферми-колонії, а також через приватну ініціативу благодійників, яким слід звернути увагу на бідних робочих, які на свій заробіток можуть дозволити собі менше вигод, ніж арештант, якого утримує держава;
• заборона проституції — автор наголошує, що діяльність повій контролюється поліцією нравів, тобто гріх підіймають до рівня професії. Це дає підставу поганим батькам заохочувати або й просто примушувати дівчат до надання сексуальних послуг заради грошей;
• здешевлення юридичних послуг — на прикладі родини Жанни Дюпуа письменник показує неможливість розлучення для бідняків, нездатних сплатити високу ціну оформлення документів. Він також показує, що неможливість розлучень часто є прямим шляхом до сексуального рабства (як у випадку Жанни) або самогубства (випадок з герцогом д'Арвілем);
• встановлення однакової кари за кримінальні злочини (грабунок, крадіжка зі зломом) й адміністративні правопорушення (зловживання довірою, розтрата чужих грошей судовим виконавцем) — Ежен Сю обурюється зовнішньою оцінкою вини, яка бере до уваги лише обставини скоєння злочину і не враховує причин, які до нього призвели. Внаслідок цього крадіжка сотні франків тягне за собою 15—20 років каторги, а розтрата кількох мільйонів — штраф у 25 франків (реальний випадок, узятий письменником зі судової звітності);
• реабілітація каторжан — письменник наголошує, що часто звільнені не мають змоги влаштуватись на роботу за місцем проживання через упередженість роботодавців, а це штовхає колишніх колишніх в'язнів на нові злочини. Ежен Сю пропонував підтримку цих людей через невеликі позики і ферми-колонії, які можуть дати їм роботу. Пізніше ця ідея буде реалізована видатним педагогом Антоном Макаренко;
• утримання арештантів в одиночних камерах та осліплення довічно засуджених — щодо першої частини пропозиції, то вона базується на досвіді криміналістів, які свідчать, що утримання в'язнів у загальних приміщеннях призводить до швидкого обміну кримінальним досвідом, внаслідок чого злочинна «кваліфікація» звільненого тільки зростає. Однак, наголошує Ежен Сю, одиночне утримання настільки лякає довічно засуджених, що вони ладні скоїти будь-яке вбивство, аби лишень потрапити на ешафот. Щоби не наражати на небезпеку арештантів і тюремний персонал, він пропонує гуманний спосіб знешкодження рецидивіста через позбавлення того зору (в романі ця ідея реалізована Родольфом стосовно Грамотія);
• введення нових стандартів медичної етики — в особі героя роману доктора Гриффона, обдарованого, але нечуйного фахівця, Ежен Сю малює жахливу і цілком реалістичну картину фізичних і душевних страждань, через які проходять пацієнти клінік для бідних. На цих людях ставлять найсміливіші досліди, аргументуючи це науковим поступом і медичною необхідністю, крім того, пацієнтів постійно турбують невпинними студентськими допитами (до 50 на день), жінок бентежать безсоромними публічними оглядами. Ежен Сю наводить приклад делікатного доктора Гербена, який м'яким відношенням до довірених його наглядові божевільних лікує найтяжчі хвороби. Згодом висловлені письменником ідеї втіляться у науці деонтології.

Яскрава мова, оригінальний сюжет, а також нагальність піднятих у творі соціальних проблем принесли «Паризьким таємницям» миттєву і гучну славу. Лише завдяки публікаціям цього роману журнал «Journal des débats» зайняв провідне місце серед літературних часописів Франції. Сам письменник на сторінках роману зазначав, що він сколихнув суспільну свідомість, підказав деяким благодійника нові форми доброчинства, тобто вже під час публікації «Паризьких таємниць» у автора з'явились ідейні послідовники. Деякі з піднятих Еженом Сю питань обговорювали на рівні французького парламенту, а сам він у 1848 році, тобто через п'ять років після написання роману, буде обраний депутатом національного зібрання. Карл Маркс проаналізував соціальні ідеї роману в книзі «Свята родина». На той час комуністичний погляд на робітничий клас, як на носія наївної природної благочесності, був вельми поширений у колах європейських мислителів.

Однак вплив «Паризьких таємниць» не обмежився суто політичним середовищем. Культурну революцію роман здійснив у літературних колах. По-перше, це був перший справді великий та якісний роман-фейлетон, який відкрив для письменників можливості поетапної «серіальної» творчості. В Ежена Сю негайно з'явились послідовники, найвідомішими з яких були Оноре де Бальзак і Александр Дюма (батько). Бальзак написав роман «Розкоші і злидні куртизанок», в якому вивів схожого на Феррана негідника Жака Коллена. Дюма написав один з найбільших своїх романів «Граф Монте-Крісто», в якому удався до винайденого Сю образу благородного багатого месника. Чарлз Дікенс особисто познайомився з Еженом Сю і використав деякі з його творчих інструментів у своєму пригодницькому романі «Великі сподівання». Ще одним «учнем» Ежена Сю став Віктор Гюго, який створив осяжний роман «Знедолені», в якому фігурував схожий на Поножовника благородний каторжанин. Перебуваючи під враженням від «Паризьких таємниць», Понсон дю Террай написав роман «Пригоди Рокамболя». Крім них творчість автора аналізували Віссаріон Бєлінський, Едгар По, Федір Достоєвський[6]. Італійський письменник Умберто Еко зазначав, що загалом було створено 40 наслідувань «Паризьким таємницям»[7], серед них найбільш відомі такі:

• «Лондонські таємниці» (Поль Феваль)
• «Ліссабонські таємниці» (Камілу Каштелу-Бранку)
• «Марсельські таємниці» (Еміль Золя)
• «Петербурзькі нетрі» (Всеволод Крестовський)
• «Нові паризькі таємниці» (Лео Мале)
• «Ліонські таємниці» (Жан де ла Ір)
• «Неаполітанські таємниці» (Франческо Мастріані)
• «Флорентійські таємниці» (Карло Коллоді)
• «Берлінські таємниці» (Август Брасс)
• «Гамбурзькі таємниці» (Й. В. Кристерн)
• «Амстердамські таємниці» (Л. ван Ейкенгорст)
• «Брюссельські таємниці» (Суо де Варенн)
• «Таємниці Будапешта» (Йозеф Кіш)
• «Таємниці і біди Нью-Йорка» (Нед Бантлайн)
• «Місто квакерів: таємниці Філадельфії» (Джордж Ліппард).

Роман екранізували вісім разів:

• «Паризькі таємниці» (Mysteries of Paris, 1912)[8];
• «Паризькі таємниці» (The Mysteries of Paris, 1920)[9];
• «Паризькі таємниці» (Mysteries of Paris, 1922)[10];
• «Паризькі таємниці» (Mysteries of Paris, 1935)[11];
• «Паризькі таємниці» (Les mystères de Paris, 1943)[12];
• «Паризькі таємниці» (1957);
• «Паризькі таємниці» (Mysteries of Paris, 1962)[13];
• «Les Mystères de Paris: 'Out 1' de Jacques Rivette revisité» (2015)[14].

Найбільш близькою до оригінального сюжету визнано стрічку 1943 року режисера Жака де Баронселлі. Однак комерційно найбільш успішним був фільм 1962 року режисера Андре Юнебеля з Жаном Маре в головній ролі. Успіх цієї стрічки обумовлений тим, що Андре Юнебель пом'якшив соціальну критику роману, надавши сюжетові бульварного характеру.