Петров Ігор Григорович

Розпочав свій шлях у футболі в 1973 році в Горлівці. Перший тренер, його батько — Григорій Матвійович Петров. Пройшов всі етапи кар'єрного росту, від дитячої футбольної школи, до національної збірної. Завжди був лідером атак в командах, де виступав. Мав неабияку технічну підготовку, гарно орієнтувався на полі. Володів відмінним пасом та ударом по воротах з обох ніг. Потім грав в команді шахти «Кочегарка» (Горлівка, з 1979).

З 1982 року виступав за донецький «Шахтар». Був у списку 33-х найкращих футболістів УРСР (1988 — № 2) і одним з кращих бомбардирів в історії українського футболу та донецького «Шахтаря» (84 забитих м'ячі в офіційних турнірах у складі «гірників»).

В середині 1991 року поїхав грати за ізраїльський клуб «Бейтар» (Тель-Авів). Команду тренував Іцхак Шум, який і запримітив Петрова під час травневої гри 1991 року між «Спартаком» і «Шахтарем» в Москві, а партнером був В'ячеслав Сукристов[2]. За підсумками сезону клуб зайняв 5-е місце в чемпіонаті, а Петров забив 10 м'ячів. Однак влітку 1992 року практично всі провідні гравці покинули команду, оскільки керівництво клубу так і не виконало перед ними зобов'язань. Пішов і головний тренер Іцхак Шум, очоливши молодіжну збірну Ізраїлю.

У сезоні 1992/93 «Бейтар» грав погано, ставши найгіршою командою ліги. При цьому Петров як і раніше був одним з кращих в команді, знову забивши 10 м'ячів за сезон. Залишатися в команді, яка вилетіла з Вищої ліги він не схотів і сезон 1993/94 провів у клубі-дебютанті вищої ліги «Іроні» (Ашдод). У новій команді також був лідером, провів 34 гри чемпіонату, забив 8 м'ячів.

Влітку 1994 року повернувся до України, де грав за донецькі клуби «Шахтар» та «Металург» аж до завершення ігрової кар'єри..

Виступав за юнацьку збірну СРСР, у складі якої став бронзовим призером юнацького чемпіонату Європи 1982 року та учасником фінального турніру чемпіонату світу серед юніорів 1983 року.

За збірну України зіграв 3 матчі. Дебютував 7 вересня 1994 року в рамках відбіркового циклу до чемпіонату Європи 1996 року проти збірної Литви, ставши першим капітаном збірної України в офіційних матчах.

У 2011 році за величезний внесок у розвиток і популяризацію футболу нагороджений державною нагородою України — медаллю «За працю і звитягу»[3]