Польський коридор

Надання Польській республіці доступу до моря було однією з гарантій, запропонованих президентом США Томасом Вудро Вільсоном, у своїх 14 пунктах у 1918. 13-й пункт Вільсона зазначав наступне:

Незалежна Польська держава повинна обійняти території, однозначно населені поляками, чию політичну, економічну незалежність і територіальну цілісність потрібно гарантувати міжнародною угодою, а також має бути забезпечено вільним і безпечним доступом до моря[2].

В період після Першої світової війни переважно німецькомовне портове місто Данциг без референдуму отримало статус вільного міста і потрапило під мандат Ліги Націй. Після того, як докери портового Вільного міста Данциг оголосили страйк під час польсько-радянської війни, уряд Польської республіки вирішив збудувати нове портове місто на території коридору — в Гдині.

Велика частина німецького населення коридору залишила область після його переходу до Другої Речі Посполитої наприкінці червня 1919 (Польща встановила повний контроль 20 січня 1920). На цій території було дозволено залишитися лише тим німцям, які прийняли польське громадянство і які не перебували на державній службі Німецької імперії[3]. Через зменшення німецького населення німецькі школи були закриті. Власність німців, які виїхали до Німеччини, була конфіскована.

Під час плебісциту у Східній Пруссії (липень 1920) польська влада намагалася перешкоджати поштовому листуванню, телеграфному та телефонному зв'язку через «коридор»[4]. Через це після плебісциту, який завершився переважно на користь Німеччини, міністерство транспорту Веймарської республіки створило у 1922 Seedienst Ostpreußen («Морську службу Східної Пруссії») для забезпечити поромного зв'язку з німецьким ексклавом Східна Пруссія, аби не залежати від транзиту через польську територію. В 1920-ті й особливо у 1930-ті роки німецька пропаганда часто стверджувала, що німецькі літаки й автобуси, які перетинають «коридор», нібито обстрілює польська поліція.

Створення коридору збудило велике обурення в Німеччині, і всі веймарські уряди відмовлялися визнавати східні кордони, узгоджені у Версалі.

Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини на чолі з Адольфом Гітлером, узяла владу в Німеччині в 1933. Гітлер спочатку проводив політику дружніх взаємин з Польською республікою, що досягла апогею при підписанні Договору про ненапад між Німеччиною і Польщею (1934). У наступні роки, Німеччина зосередилась на переозброєнні армії на противагу Польські республіці та її союзникам[5][6]

У жовтні 1938 (практично одночасно з Мюнхенською угодою) Третій Райх заохочував Польську республіку приєднатися до Антикомінтернівського пакту. Польська республіка відмовилась, оскільки такий альянс залучав Польщу до сфери впливу щораз більш потужної Німеччини[7].

Після Мюнхенської угоди, з британський прем'єр-міністр Чемберлен повідляв про Гітлера: «Він говорив мені конфіденційно, і учора увечері повторив публічно, що після того, як питання судетських німців врегульоване, це кінець територіальних претензій Німеччини в Європі»[8]. Проте невдовзі Гітлер зрадив своєму слову. Нацисти збільшили свої претензії щодо приєднання Вільного міста Данцига до Райху, наголошуючи на «захисті німецької більшості» міста[9][10].

Ситуація навколо Вільного міста Данціґа та «ґданського коридору» створила проблеми для німецької і польської митниць[9]/

Німці зажадали статусу екстериторіальності для шосе Берлін-Данціґ та залізниці через «коридор». Польська республіка погоджувалася на будівництво німецького шосе та дозвіл для німецького залізничного руху, але заперечувала про приєднання Вільного міста Данціґа до Райху.

Нацистські газети Німеччини та Данціґу збуджували націоналістичне почуття німців, їхні заголовки стверджували про те, що Польська республіка зловживала своїми економічними правами в Данцигу[9]. В той же час Гітлер запропонував Польщі додаткову територію як наслідок можливої анексії Литви, України та Чехії[11][12]. Проте польські лідери боялися, що Польська республіка може повторити долю Чехословаччини, хоча вони самі взяли участь в її розділенні після Мюнхенської угоди[12] Будь-яке рішення щодо Данціґа могло стати кроком у напрямку можливої втрати Польською республікою доступу до моря[9].

У цей час Польська республіка мала гарантії підтримки щодо Данціґа як від Британії, так і від Франції.

Виправлена і менш сприятлива пропозиція увійшла до форми ультиматуму зробленого нацистами наприкінці серпня, після того, як наказ вже був наданий напасти на Польську республіку 1 вересня 1939. Проте, в півночі на 29 серпня, Ріббентроп вручив британському послу Гендерсону перелік вимог, які нібито гарантували би мир що до Польської республіки. Данциг мав повернутися до Німеччини і там мав бути проведений плебісцит що до Польського коридору; всі поляки не мали права голосу, тоді як всі німці, включаюси тих, що тут народилися, але не проживали — мали. Був запропонований обмін національних меншин між двома країнами. Якщо Польська республіка прийняла ці умови, Німеччина згоджувалася на Британську пропозицію міжнародної гарантії, яка включала б Радянський Союз. Повноважний представник Польської республіки, з повними повноваженнями, мав прибути до Берліна і прийняти ці умови на завтра. Британський Кабінет розглядав умови як «розумні», крім умови на польського повноважного Представника, який бачився як подібний до президента Чехословаччини Еміля Гахи, який прийняв умови Гітлера в середині березня 1939.

Коли Посол Юзеф Ліпскі йшов на зустріч з Ріббентропом 30 серпня, він був ознайомлений з вимогами Гітлера. Проте, він не мав повної влади, щоб підписати і Ріббентроп закінчив зустріч. Новини був потім передали, що Польська республіка відкинула німецькі пропозиції. [13]

1 вересня 1939 німецькі війська вдерлися до Польської республіки, і після битви в Тухольських лісах (bory Tucholskie) 5 вересня захопили «коридор».

У 1945 під час Потсдамській конференції кордони Польщі були змінені (кордон по Одеру-Нейсе). Зокрема, «коридор» і Данціґ були передані Польській республіці. Східна Німеччина (НДР) визнала цей кордон в 1953, Західна (ФРН) — у 1970 (за Варшавським договором. Об'єднана Німеччина (ФРН) підтвердила це визнання в 1990 (у Договорі про завершальне розмежування Німеччини]]).