Полярна експедиція Андре 1896—1897

Саломон Август Андре

Svea — повітряна куля Андре

Газетная карикатура, на Андре, який намагається вдержати повітряну кулю під час сильного вітру на Балтійському морі

Рубіж XIX—XX століть часто називають «героїчним століттям» полярних досліджень[1][2]. Непривітні і небезпечні Арктика і Антарктика оволоділи уявою епохи — не як землі з їх власної екологією і культурами, але як виклики технологічної винахідливості людини, його мужності і сміливості.

Швед Саломон Август Андре поділяв цей ентузіазм і запропонував план, відповідно до якого вітер повинен був перенести аеростат, наповнений воднем з Шпіцбергена через Північний Льодовитий океан в Берингову протоку, і при цьому приземлитися на Алясці, Канаді або Росії, пройшовши по шляху Північний полюс. Андре був інженером в патентному бюро в Стокгольмі і відрізнявся пристрастю до повітроплавання. Він купив свою повітряну кулю Svea в 1893 році і зробив на ній дев'ять польотів, піднімаючись з Гетеборга чи Стокгольма . Сумарна протяжність польотів склала 1500 км. У цих місцевостях переважали західні вітри, тому Svea нерідко нестримно зносило до Балтійського моря. Одного разу кулю віднесло через Балтикув Фінляндію. Маршрут найдовшого його польоту проліг на схід з Гетеборга через всю Швецію по Балтійському морю до Готланду. Незважаючи на те, що Андре бачив маяк і почув крики з Еланду, він був переконаний, що подорожував над землею і бачив лише озера.

Андре винайшов техніку пілотування кулі за допомогою гайдропів — канатів, які звисають з кошика повітряної кулі і волочаться по землі, сповільнюючи його рух. Ця техніка не дає літальному апарату, який легше, ніж повітря, летіти з тією ж швидкістю, що і вітер. Тертя канатів повинно було сповільнити повітряну кулю до появи ефекту вітрила (крім обертання кулі навколо його осі). Андре перевірив цю техніку під час декількох польотів Svea і хотів скористатися нею для подорожі до Північного полюса. Він стверджував, що гайдроп його Svea по суті став дирижаблем, що спростовується сучасними повітроплавцями. Шведська асоціація повітроплавання виводить наступні причини для подібної переконаності: Андре сприймав бажане за дійсне, вітри були занадто мінливі, і до того ж більшу частину часу він перебував усередині хмар і мав слабкі уявлення про те, де знаходиться або яким маршрутом переміщається[3]. Крім того, його гайдропи постійно чіплялися б, падали, сплутувалися один з одним або застрягали б у землі, що могло призвести до того, що повітряна куля, яка зазвичай літала на невеликій висоті, різко б тягнула вниз, до землі. Ніхто з сучасних дослідників Андре не вважав гайдропи безпечним методом для управління польотом повітряної кулі.

Наприкінці XIX століття арктичні амбіції Швеціїбули все ще не здійснені, в той час як сусідня і політично залежна від неї Норвегія була світовою державою в арктичному дослідженні за допомогою таких першопрохідців, як Фрітьйоф Нансен. Шведська політична і наукова еліта прагнула до того, щоб Швеція була найбільш ініціативної серед скандинавських країн, і Андре, переконливий оратор і збирач грошей, легко отримав підтримку в суспільстві.

13 лютого 1895 на засіданні Шведської академії наук в Стокгольмі шведський інженер Соломон Андре виступив з доповіддю про організацію повітряної експедиції до Північного полюсу. 15 лютого цю саму доповідь він представив Шведському географічному товариству.

У доповіді Андре визначив чотири умови, принципово важливі для проведення експедиції:

• повітряна куля повинна була мати таку підйомну силу, щоб підняти трьох осіб, обладнання та інструменти, які були необхідні для здійснення спостережень, а також запаси продовольства на чотири місяці (загальна вага близько 3000 кг);
• оболонка кулі повинна бути зробленою з міцного матеріалу, щоб куля могла протриматися в повітрі протягом тридцяти діб;
• заправку кулі газом необхідно провести безпосередньо в полярній області;
• повітряна куля повинна бути керованою при переміщенні по горизонталі.

Андре зробив оптимістичний і переконливий звіт, згідно з яким всі ці вимоги могли бути швидко і легко задоволені. У Франції, за його переконаннями, будувалися великі і найбільш герметичні повітряні кулі. Деякі французькі повітряні кулі залишалися заповненими воднем більше року без помітної втрати плавучості. Для заповнення повітряної кулі на стартовому майданчику можна було використовувати мобільні пристрої виробництва водню; в питанні рульового управління він покладався на свої власні експерименти з гайдропами на Svea , заявляючи при цьому, що з ними ивін міг досягати ухилення в межах в 27 градусів від напрямку вітру і автоматично утримувати кулю на висоті 150-200 метрів[4].

Андре запевнив аудиторію, що арктична літня погода прекрасно підходила для повітроплавання. Під час полярного дня можна вести спостереження цілодобово, що вдвічі скорочує час подорожі, і обійтися без зупинки на якір вночі, що було достатньо небезпечно. До того ж холодна ніч не могла негативно вплинути на плавучість повітряної кулі.

Техніка керування польотом за допомогою гайдропів була особливо добре пристосована до крижаної поверхні, яка «відчувала низьке тертя і була вільна від рослинності». Мінімальні опади не становили загрози пригинання повітряної кулі; якщо, всупереч очікуванням, дощ або сніг дійсно потрапить на повітряну кулю, то, як стверджував Андре, «опади при температурах вище нуля будуть танути, а опади при температурах нижче нуля здує, оскільки повітряна куля буде плисти більш повільно, ніж вітер».

Аудиторія була переконана цими аргументами, досить далекими від фактів: арктичних літніх штормів, туманів, високої вологості і всюдисущої загрози утворення крижаних наростів. Академія схвалила Андре кошторис витрат на загальну суму 130 800 крон, що в сьогоднішніх грошах дорівнює приблизно мільйону доларів США. Найбільша сума, 36 000 крон, була відведена для покупки самої повітряної кулі. Після цієї ухвали почався приплив коштів для підтримки проекту Андре, який очолили шведський король Оскар II, він особисто вніс 30 000 крон, винахідник динаміту та засновник Нобелівської премії Альфред Нобель і відомий полярний меценат барон Оскар Діксон.

З'явився також значний міжнародний інтерес до експедиції. І європейській, і американській публіці, яка читає газети, був цікавий проект, який здавався настільки ж сучасним і науковим, як книги автора тієї ж епохи Жуль Верна. Преса підвищувала інтерес прогнозами щодо експедиції - від вірної загибелі дослідників до безпечного і зручного польоту повітряної кулі через Північний полюс в порядку, запланованому паризькими експертами і шведськими вченими.

У масовій пресі була поширена віра в експертів і науку, але з увагою міжнародної спільноти прийшла також перша обґрунтована критика. Андре був першим шведським повітроплавцем, ні у кого з його країни не було необхідних знань для підтвердження або спростування його висновків про плавучість або гайдропи; але в Німеччині і Франції існували давні традиції повітроплавання, там жило багато набагато більш досвідчених повітроплавців, ніж Андре, і деякі з них висловлювали скептицизм щодо його методів і винаходів.

Однак, ніяка критика не могли похитнути оптимізм Андре. Переслідуваний національними та міжнародними ЗМІ, він почав переговори з відомим повітроплавцем і виробником повітряних куль Анрі Лашамбр в Парижі, світовій столиці повітряних куль, і замовив у його майстерні лаковану шовкову повітряну кулю з трьох шарів. У гондолі, що була сплетена з ротангу, було обладнано робоче місце, що слугувало й спальним відділення, а також фотолабораторією[4].

Повітряна куля, яка спочатку називалась Le Pôle Nord («Північний полюс» франц.), пізніше була перейменована в Örnen («Орел» швед.).

Андре запланував спробу запуску на 1896 рік, добровольців для його команди не бракувало. Він вибрав досвідченого арктичного метеорологічного дослідника Нільса Густафа Екхолма (1848-1923), який був його начальником під час геофізичних експедицій на архіпелаг Шпіцберген у 1882-1883 роках, та Нільса Стріндберга (1872-1897), блискучого студента, який робив оригінальні дослідження з фізики та хімії.

Головна наукова мета експедиції полягала в тому, щоб картографувати місцевість за допомогою аерофотозйомки. Стріндберг був і відданим своїй справі фотографом-любителем, і кваліфікованим конструктором сучасних фотокамер. Ця команда володіла багатьма корисними науково-технічними навичками, але відчувала нестачу в фізичних уміннях і знаннях про те, як виживати в надзвичайних умовах. Андре очікував, що буде подорожувати, просто сидячи в кошику повітряної кулі, тому сила і навички виживання були не першими пунктами в його списку вимог до кандидатів.

Всі сучасні автори погоджуються, що схема досягнення Північного полюса, яка була запропонована Андре, була нереалістичною. Він покладався на вітри, що дмуть більш-менш в тому напрямі, яким він хотів рухатися, на можливість точно налаштувати керування польотом за допомогою гайдропів на повітряній кулі, досить герметичному, щоб залишатися в повітрі протягом 30 днів, і на те, що ніякий лід або сніг не буде прилипати до повітряної кулі і таким чином опустити її до землі.

У спробі 1896 року вітер негайно спростував його оптимізм: він стійко дув з півночі, зносячи повітряну кулю назад до ангару на Данському острові, і в результаті експедиція була змушена дати водню вийти з повітряної кулі і повернутися додому.

Екхольм критично ставився до здатності повітряної кулі зберігати в собі водень. Перевірка плавучості Екхольмом влітку 1896 року, під час виробництва водню і перекачування його в повітряної кулі, переконала його, що витік з повітряної кулі занадто великий навіть для того, щоб досягти полюса, не кажучи вже про продовження польоту в Росію або Канаду. Найбільше газу йшло з приблизно восьми мільйонів крихітних отворів уздовж здавалося герметичними швів на склеєних смугах шовку та в місцях застосування спеціального лаку секретної формули. Повітряна куля втрачала 68 кілограмів (150 фунтів) підйомної сили в день, і, беручи до уваги його важкий вантаж, Екхольм оцінив, що він буде в змозі триматися в повітрі протягом щонайбільше 17 днів, а не 30. Коли прийшов час повертатися додому, він попередив Андре, що в наступній спробі, наміченої на літо 1897 року, він не ступить на борт, якщо тільки не буде купленана міцніша повітряна куля.

Андре заперечував критичних зауважень Екхольма, доходячи навіть до обману. Вже на кораблі, що йде зі Шпіцбергену, Екхольм отримав від головного інженера водневої фабрики пояснення деяких аномалій, які він помітив у своїх вимірах: Андре час від часу таємно замовляв додаткову дозаправку повітряної кулі воднем.

Причини такої самовбивчої поведінки невідомі. Кілька сучасних авторів у напівдокументальному романі «Політ інженера Андре» (1967), припускали, що Андре до цього часу став заручником своєї власної успішної кампанії зі збору фінансування. Спонсори та ЗМІ стежили за кожною затримкою, відзначали кожну невдачу і вимагали результатів. У Стокгольмі і Гетеборзі Андре, Стріндберга і Екхольма проводжали в дорогу радісні натовпи, але тепер усі їхні сподівання мали закінчитися нічим через тривале очікування південних вітрів.

Особливо помітний був контраст між Нансеном, який як раз в той час зі славою повернувся зі сміливої і добре спланованою експедиції на судні «Фрам», і Андре, який ніяк не міг навіть почати своє власне розрекламоване подорож.

Після того як запуск 1896 року було скасовано, ентузіазм серед бажаючих приєднатися до другої спроби у 1897 році був не такий високий. Однак кандидати все ще були, і Андре вибрав на заміну Екхольму 27-річного Кнута Френкеля. Френкель був інженером-будівельником з півночі Швеції, атлетом і любителем довгих гірських походів. Його явно взяли в експедицію спеціально, щоб він взяв на себе метеорологічні спостереження Екхольма, і, незважаючи на недостатні теоретичні та наукові знання в порівнянні з ним, Френкель справлявся з цим завданням добре. Його метеорологічний журнал дозволив зі значною точністю відновити пересування членів експедиції протягом їх останніх декількох місяців.

Напротязі наступних 33 років доля експедиції була покрита таємницею, і історія її зникнення стала чимось на зразок фольклору у Швеції та в інших країнах. Її активно розшукували ще кілька років, газети по всьому світу часто публікували припущення про долю експедиції. Великий архів американських газетних репортажів перших кількох років, 1896-99 років, що має назву «Таємниця Andree», показує, що ЗМІ куди активніше цікавилося експедицією після того, як вона зникла, ніж до цього. Було безліч варіантів долі експедиції, повідомленнями про виявлення того, що могло б бути кошиком або шовком від повітряної кулі, історіями про людей, що впали з неба, або прогнозами екстрасенсів, які, як правило, визначали місцезнаходження падіння повітряної кулі далеко від Danskøya і Квітоя. Ліндстрем вказує, що деякі з міжнародних і національних доповідей мають характерні особливості міських легенд і відображали в ті часи неповагу до аборигенних народів Арктики, які часто зображувалися в газетах як неосвічені дикуни, які або вбили трьох повітроплавців, або байдуже поставились до їх важкого становища. Ці припущення були спростовані в 1930 році, коли екіпажами двох судів, Bratvaag і Isbjørn, була виявлена ​​остання стоянка експедиції на острові Квітоя.

Норвезька експедиція, яка вивчала льодовики і море навколо архіпелагу Шпіцбергена на тюленебойному судні Bratvaag з Олесунн, знайшла останки експедиції Андре 5 серпня 1930 року. Острів Квітоя був зазвичай недоступний для тюленебійних або китобійних суден того часу, оскільки це місце, як правило, оточене широким поясом товстого полярного льоду і часто приховано крижаними туманами. Однак літо 1930 року було особливо теплим, і море було фактично вільно від льоду. Оскільки острів Квітоя, як було відомо, був багатий на моржів, а тумани навколо острова в той день були незначними, частина команди Bratvaag'а скористалася цією рідкісною можливістю і висадилася в тому місці, яке вони називали «недоступним островом». У пошуках води два мисливця на тюленів, Олаф Зален та Карл Татствік, виявили човен Андре біля невеликого струмка. Він лежав під заметом снігу і був сповнений речей, включаючи багор зі словами «Полярна експедиція Андре, 1896». Отримавши цей багор, капітан Bratvaag'а, Педер Еліессен, наказав команді шукати місце поховання учасників експедиції. Крім іншого, вони виявили журнал і два скелети, ідентифіковані по монограмам на одязі як Андре і Стріндберг.

Bratvaag покинув острів, щоб продовжити заплановане полювання і спостереження з наміром повернутися пізніше, коли лід розтане сильніше і звільнить більше об'єктів. Подальші відкриття були зроблені кораблем Isbjørn з Тромсе, Норвегія, тюленебойним шлюпом, який зафрахтували репортери для зустрічі з Bratvaag. Їм це не вдалося, тоді репортери і команда Isbjørn попрямували до Квітоя, висадилися на острів 5 вересня в гарну погоду і виявили навіть менше льоду, ніж люди з Bratvaag'у. Після фотографування місцевості вони почали пошуки, знайшли тіло Франкеля і нові артефакти, включаючи олов'яну коробку з фотоплівкою Стріндберга, його ж вахтовий журнал і карти. Екіпажі обох суден передали свої знахідки наукової комісії від шведського і норвезького урядів в Тромсе, 2-го та 16-го вересня відповідно. Тіла трьох дослідників відправили в Стокгольм, куди вони прибули 5 жовтня.

Після того як тіла трьох загиблих були повернуті до Швеції в 1930 році, їх піддали кремації без експертизи. Питання, що саме вбило їх, викликав і інтерес, і суперечки серед вчених. Деякі лікарі та історики-аматори читали щоденники експедиції очима детектива, вишукуючи підказки в дієті, характерні скарги на симптоми, які могли б наводити на роздуми про місце смерті. З багатьох деталей вони досягли загальної згоди. Так, відомо, що дослідники головним чином, їли малу кількість консервів і сухих продуктів з запасів повітряної кулі плюс величезну кількість недостатньо приготованого м'яса білих ведмедів і, можливо, тюленів. Вони часто страждали від болю в ступнях і діареї, і втомлювалися, мерзли і промокали. Коли вони перейшли з льоду на острів Квітоя, вони залишили більшу частину свого цінного обладнання і майна поза наметами, причому навіть біля самого краю води, як ніби вони були занадто виснажені, байдужі або хворі, щоб нести все це далі. Стринберг, наймолодший, помер першим і був «похований» (втиснутий в щілину в кручі) іншими. Однак інтерпретація цих спостережень заперечується.

Найбільш достовірне припущення зробив практикуючий лікар Ернст Трід в книзі De döda på Vitön («Мерці з Квітоя») у 1952 році, а саме, що люди загинули від трихінельозу, яким захворіли від споживання недовареного м'яса білого ведмедя. В останках білого ведмедя на цьому місці були виявлені личинки Trichinella spiralis. Ліндстрем і Сундман підтримують це пояснення, в той час як критики вказують, що діарея, яка є головним симптоматичним доказом версії Трід, швидше за все пояснюється поганою якістю їжі та фізичними стражданнями, тоді як деякі більш специфічні симптоми трихінельозу відсутні. Крім того, Фрітьоф Нансен і його компаньйон Ялмар Йохансен 15 місяців жили, харчуючись в основному м'ясом білого ведмедя, в тій самій області, але без будь-яких шкідливих наслідків для організму. Серед інших теорій - отруєння вітаміном А від споживання печінки білого ведмедя, проте щоденник показує, що Андре знав про цю небезпеку. Отруєння чадним газом - теорія, яка знайшла кілька прихильників, серед них - дослідник Вільялмур Стефансон. Версія, яку запропонував Чельстрьом, полягає в тому, що загибель експедиції поєднанням холоду арктичної зими із зневодненням, загальним виснаженням, апатією і розчаруванням. Чельстрьом стверджує, що Трід ніколи не брав до уваги, яким було їх повсякденне життя, і особливо нищівного удару льоду, який розбив їх тимчасове житло і змусив дослідників перебратися на крижаний острів. «Нащадки дивуються, що вони померли на Квітоя, оточені їжею», - пише Чельстрьом. - «Дивно скоріше те, що вони знайшли сили, щоб прожити так довго».

У 2010 році теорія, що личинки Trichinella spiralis вбили членів експедиції, була спростована дослідником Беа Уусмой Шіфферт в Каролінському інституті, Швеція. Після дослідження одягу він зробив висновок, що Стринберг був вбитий білими ведмедями.

У 1897 році сміливі плани Андре підняли шведську патріотичну гордість і мрії Швеції про очолення наукової ініціативи в Арктиці. Зазвичай в розмові про нього шанобливо використовувався титул «Інженер» - «Ingenjör Andrée» - який висловлював велику повагу до нього як до ідеалу інженера кінця XIX століття. Вся країна вшановувала трьох дослідників, коли вони їхали, і оплакувала, коли вони зникли. Коли ж їх знайшли, то стали вихваляти за героїзм, і сприймали цих людей як самовіддано загиблих в ім'я ідеалів науки і прогресу. Поховали останки членів експедиції на батьківщині, в Стокгольмі, 5 жовтня 1930 року, як пише шведський історик Шверкер Сорлін, «це було одним з найурочистіших та грандіозних проявів національного трауру, яке коли-небудь відбувалося в Швеції.

В наші дні героїчні спонукання Андре були поставлені під сумнів, починаючи з популярного напівдокументального роману Улофа Сундмана 1967 року «Політ інженера Андре», де Андре зображено як жертву вимог ЗМІ та шведської наукової і політичної еліти. Пізніше сундманівска інтерпретація залучених особистостей, «сліпі плями» шведської національної культури, і роль преси в цих подіях відобразилися в номінованому на премію «Оскар» фільмі Яна Труеля "Політ «Орла» (1982), за мотивами романа Сундмана.

Внескок Нільса Стріндберга в цій експедиції оцінюється високо, те як непідготовлений студент продовжував фотографувати навіть в стані, близькому до колапсу від виснаження і холоду, так і завдяки художньої цінності і якості зроблених ним знімків. З 240 відзнятих кадрів, які були знайдені на острові Квітоя в промоклих контейнерах, 93 були врятовані Джоном Герцбергом в Королівському Технологічному інституті в Стокгольмі, де раніше працював сам Стріндберг. У своїй статті «Recovering the visual history of the Andrée expedition» (2004) Тайрон Мартінссон шкодує про те, що попередні дослідники в основному традиційно орієнтувалися на письмові звіти, тобто щоденники, як основні джерела інформації, і знову пропонує визнати історичне значення фотографій.

У 1983 році американський композитор Домінік Ардженто створив цикл пісні для баритона і фортепіано, названий «Експедиція Андре». Цей цикл перекладає на музику тексти з щоденників і листів. Опера шведського композитора Класа Торстенссона «Expeditionen» (1994-99) заснована на історії Андре.

Історія включена в «Хвороба примари і дванадцять інших історій про детективну роботі в галузі медицини» Майкла Хауелла і Пітера Форда (Penguin, 1986), яка була поставлена ​​для радіо Бі-бі-сі 4 Майклом Баттом. Постановку передавали 1 квітня 1998 року, головні ролі грали Джон Вудвайн (Кнут Штуббендорф), Клайв Меррісон (Ернст Трід), Кен Стотт (Саломон Андре), Джек Клефф (Кнут Френкель) і Скотт Хенді (Нільс Стріндберг). Постановка була згодом поставлена ​​на цифровому каналі, Бі-бі-сі 7.

Деякі з предметів експедиції, включаючи човен з шовку повітряної кулі і намет, демонструються в Полярному Центрі Andréeexpeditionen музею в Гренна, Швеція.

Література

У 1967 році Пер Улоф Сундман написав роман «Політ інженера Андре». Відома шведська письменниця Біргитта Тротціг сприйняла книгу як «... чудову і насичену книгу про ілюзії та самообман, що в кінцевому результаті призводять до смерті — книга, в якій зовнішнє, внутрішнє, історія окремих особистостей і переплетення їх віртуозно поєднані разом»[5]. Роман отримав Літературну премію Північного ради і був екранізований Яном Труелем.

Експедиції Андре присвячено вірш Арсенія Несмелова «Білий острів».

Кіно

У 1982 році шведським режисером Яном Труелем була знята пригодницька драма «Повітряна подорож інженера Андре» (Ingenjör Andrées luftfärd), що отримала в англомовному прокаті назву "Політ Орла". Роль Саломона Андре в ній виконав шведський актор Макс фон Сюдов.

Музика

У 1994 році з'явилася опера «Експедиція» шведського композитора Класа Торстенссона.

• (швед.) Andréexpeditionen Polar Centre, Grenna, Sweden. Accessed on February 5, 2009.
• Andrée, S. A., Nils Strindberg, and Knut Frænkel (1930). Med Örnen mot polen: Andrées polarexpedition år 1897. Stockholm: Bonnier, 1930. The London edition of the English translation, by Edward Adams-Ray, is The Andrée diaries being the diaries and records of S. A. Andrée, Nils Strindberg and Knut Fraenkel written during their balloon expedition to the North Pole in 1897 and discovered on White Island in 1930, together with a complete record of the expedition and discovery; with 103 illustr. and 6 maps, plans and diagrams (1931); while the New York edition of the same translation is Andrée’s Story: The Complete Record of His Polar Flight, 1897, Blue Ribbon Books, 1932.
• (швед.) «Andrées färder», Svenska ballongfederationen. Accessed on July 16, 2011.
• (швед.) Grenna Museum Andrée biography. Accessed on March 5, 2006.
• (швед.) Kjellström, Rolf. Andrée-expeditionen och dess undergång: tolkning nu och då // The Centennial of S.A. Andrée’s North Pole Expedition: Proceedings of a Conference on S.A. Andrée and the Agenda for Social Science research of the Polar Regions. — ed. Urban Wråkberg. Stockholm: Center for History of Science, Royal Swedish Academy of Sciences, 1999..
• (швед.) Lundström, Sven. «Vår position är ej synnerligen god…» Andréexpeditionen i svart och vitt. Borås: Carlssons förlag.. — 1997.. Свен Лундстрём — куратор музея, посвящённого экспедиции Андре, в Гренне.
• Martinsson, Tyrone. Recovering the visual history of the Andrée expedition: A case study in photographic research // Research Issues in Art Design and Media. — 2004. — Вип. 6. — ISSN 1474—2365. Эта статья основана на докторской диссертации Мартинссона 2003 года.
• «The Mystery of Andree», an extensive archive of American daily newspaper articles 1896-99, from reports of the preparation and the launch to guesswork and rumours about the explorers' fate. Accessed on March 5, 2006.
• (швед.) Personne, Mark (2000). «Andrée-expeditionens män dog troligen av botulism». Läkartidningen, vol. 97, issue 12,1427-1432. Accessed on March 13, 2006.
• Stefansson, Vilhjalmur. «Unsolved Mysteries of the Arctic».
• Sörlin, Sverker (1999). «The burial of an era: the home-coming of Andrée as a national event», in The Centennial of S.A. Andrée’s North Pole Expedition: Proceedings of a Conference on S.A. Andrée and the Agenda for Social Science Research of the Polar Regions, ed. Urban Wråkberg. Stockholm: Center for History of Science, Royal Swedish Academy of Sciences.
• Sundman, Per Olov (1967). Ingenjör Andrées luftfärd. Stockholm: Norstedt. Translated in 1970 by Mary Sandbach as The Flight of the Eagle, London: Secker and Warburg. The 1982 film Flight of the Eagle by Jan Troell is based on this novel.
• Tryde, Ernst Adam (1952). De döda på Vitön: sanningen om Andrée. Stockholm: Bonnier. (швед.)
• Pavlopoulos, George (2007). "300 Kelvin degrees in the afternoon". ("300 βαθμοί Κέλβιν το απόγευμα"). New Reviews. Архів оригіналу за 24 травня 2012. A novel in Greek about the echo of that expedition today, in Western societies. Alexandria Publications. Alexandria-publ.gr. Архів оригіналу за 24 травня 2012. (гр.)
• Sollinger, Guenther (2005), S.A. Andree: The Beginning of Polar Aviation 1895—1897. Moscow. Russian Academy of Sciences.
• Sollinger, Guenther (2005). S.A. Andree and Aeronautics: An annotated bibliography. Moscow. Russian Academy of Sciences.

• Алексеев Д. А., Новокшонов П. А. По следам «таинственных путешествий». — М.: Мысль, 1988. — 206 с.: ил. — ISBN 5-244-00178-7.
• Андре С. А. Проект полярного путешествия на воздушном шаре S.A. Andree / Пер. со швед. — СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1895. — 17 с.
• Андре С. А. К северному полюсу на воздушном шаре: Проект С. А. Андре. С ист. очерком и табл. рис. — СПб.: Тип. и лит. С. Л. Кинда, 1896. — 42 с.
• Анохин Г. И. Первый полёт к Северному полюсу на воздушном шаре // Вопросы истории. — 2004. — № 3.
• Визе В. Ю. История исследования Советской Арктики: Карское и Баренцево моря. — Изд. 3-е. — Архангельск: Севкрайгиз, 1935. — 248 с.
• Дьяконов М. А. Путешествия в полярные страны. — Л.: Изд-во Всесоюзного Арктического ин-та, 1933. — 208 с. — (Полярная библиотека).
• Дьяконов М. А. История экспедиций в полярные страны. — Архангельск: Архангельское обл. изд-во, 1938. — 487 с.
• Ковалёв С. А. Тайны пропавших экспедиций. — М.: Вече, 2011. — 384 с. — (Морская летопись).
• Малов В. И. Тайны пропавших экспедиций. — М.: Оникс, 2008. — 251 с. — (Библиотека открытий). — ISBN 978-5-488-01497-8.
• Непомнящий Н. Н., Низовский А. Ю. Загадки пропавших экспедиций. — М.: Вече, 2003. — 384 с.: ил. — (Великие тайны). — ISBN 5-7838-1308-7.
• Нобиле Умберто. Крылья над полюсом: История покорения Арктики воздушным путём. — М.: Мысль, 1984. — 222 с.
• Обручев С. В. Таинственные истории. — М.: Мысль, 1973 . — 108 с.
• Пасецкий В. М. Находки, которые открывают тайны. — М. Транспорт, 1964. — 360 с.
• Трёшников А. Ф., Пасецкий В. М. Соломон Андрэ. — М.: Географгиз, 1957. — (Замечательные географы и путешественники).
• Центкевич А., Центкевич Ч. Завоевание Арктики. — М.: Изд-во Иностранной литературы, 1956. — 388 с.

• Andrzej M. Kobos «Orłem» do bieguna, high-quality photos from the expedition. (пол.)
• The Balloonist by MacDonald Harris, New York, Farrar, Straus, & Giroux, 1976, is a fictional account of a polar expedition that bears a striking resemblance to, and was presumably inspired by, S. A. Andrée’s expedition. ISBN 0-374-10874-9 ISBN 0-380-01739-3.
• «Why Go To The Arctic», January 1931, Popular Mechanics drawing of ill fated Andree balloon flight top page 26
• «Ice Balloon: Doomed Arctic expedition to the North Pole», bbc.co.uk video
• Nordvargr — Resignation 2
• Письма и дневники Нильса Стриндберга : участника полярной экспедиции Андрэ
• Саломон Андрэ. Большой полярный дневник экспедиции