Православна еклезіологія

"Є тільки Єдина Свята, Соборна і Апостольська Церква, яка затверджена кров'ю і вченням Христа, апостолів, святих отців і мучеників, і ворота адові не переможуть її" - говорив Димитрій (Туптало). Свт. Климент Олександрійський: "Як один Бог і один Господь, так і справжнє достоїнство виражається єдністю у образі Єдиного Початку. Отже, єдина Церква, яку єресі намагаються розсікти на багато, уподібнюється єдності природі Єдиного. Ми називаємо давню кафоличну Церкву єдиною по її суті, по поняттю про неї, за її початком і вищості". Святитель Василь Великий: "У Церкві містяться і поєднуються всі члени в однодумності з іншим єдина і істинно єдина Глава, а вона Христос."[1]

Біблія описує церкву Христову як небесно-земний організм, в якому віруючі таємничим чином з'єднуються з Христом. Христос створив і освятив Церкву Своїми хресними стражданнями. Він управляє її життям. Церква – це Царство добра. Її мета – морально  відроджувати людей: учити, освячувати і привертати до добра. Духовне відродження досягається зусиллями самої людини, і, одночасно, за допомогою благодатної сили Христової, подається в таїнствах, богослужіннях і приватній молитві.

Як людина складається з тіла і душі, так і Церква має видиму і невидиму сторони. Невидиме в ній – дія благодаті Христової, духовне вдосконалення віруючих і її небесна частина – Церква Торжествуюча. Тут багато що – не піддається дослідженню. Видима сторона Церкви – це її учення, ієрархія, церковні собори, храми, богослужіння, закони, вся канонічна структура помісних церков.[2]

Люди в Церкві покликані спасатися не поодинці або як доведеться, але в Христовому Царстві. Віруючі покликані сприяти спасінню один одного, і цим вчаться упокорюватися і любити. Гріх і помилки – кладуть початок роз'єднання, а істина, благодать Божа і любов – це те , що сполучує. У Церкві люди знаходяться на різних духовних рівнях. Ті, які досягли більшої досконалості, повинні допомагати своїм немічним побратимам. Християни вірять що сам Госопдь встановив порядок, в якому одні навчають, інші навчаються.

У Церкві християнин пізнає істину і освячується благодаттю Духа Святого. У таїнстві Причастя він входить в реальне спілкування з Христом, Сином Божим, що втілився, через Нього робиться причасником Божественного єства. У цьому таємничому спілкуванні з Богом людина отримує сили боротися з гріхом  любити Бога і ближніх .[3]

У Священному Писанні Церква іменується Царством Божим, або Царством Небесним. Воно складається з людей, що духовно відроджуються. Церква має свого - небесного Царя, Господа Ісуса Христа, Сина Божого, має свої межі, закони, певну внутрішню структуру, служителів (ієрархію) і своїх віруючих. Без цих якостей вона була б не царством, а чимось безформним і невизначеним. Християнин користується привілеями громадян духовного Царства, до якого він належить, але разом з тим він повинен прагнути бути корисним членом Церкви і сприяти загальному благу .[4]

Священне Писання говорить про Церкву, як про Царство Боже в наступних місцях: (Мф. 3: 2), (Мф. 4: 17, 9), (Мф. 6: 10), (Мф. 6: 33), (Мф. 9: 35), (Мф. 18: 3), (Мк. 10: 14 - 15), (Лк. 12: 32), (Лк. 17: 21), (Ін. 3: 5, (Ін. 18: 36), (Рим. 14: 17), (1 Кор. 4: 20), (Кол. 1: 12 - 22).

Часто Свої повчання Спаситель починав словами: «Царство Боже подібне до…». «Ісус Христос ходив по всіх містах і селищах, учивши в синагогах і проповідуючи Євангеліє Царства», – благу звістку про настання Царства Божого (Мф. 9: 35). Таким чином, християни вірять що люди покликані спасатися не індивідуально, не розрізнено, але спільно, як одна сім’я, користуючись тими благодатними засобами, якими Христос наділив Своє Царство.

Умови для вступу до Царства: «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф. 4: 17). Вхід в це Царство можливе тільки через таїнство Хрещення, в якому людина народжується для духовного життя: «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух» (Ін. 3: 5). Смирення, віра, послух і прагнення до добра – це необхідні для християн якості. «Блаженні убогі духом» (покірливі) – це перша заповідь Христова. «Якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мф. 18: 3). «Дозволяйте дітям приходити до Мене, і не забороняйте  їм; бо таких є Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто не прийме Царства Божого, як дитина, той не ввійде в нього» (Мк. 10: 14 - 15).

Кожна притча про Церкву розкриває яку-небудь сторону її життя, в своїй же сукупності вони навчають про єдність Церкви: один овечий двір, один виноградник, одна лоза, один Ноїв ковчег, одне Тіло, одна будівля і так далі. Як Бог єдиний, а душа неподільна, так і  Церква повинна бути єдиною і неподільною, зберігаючи свою суть і єдність впродовж усього свого існування.

Церква – зерно, що виросло над землею в могутнє дерево (Мф. 13: 31 - 32). Тут показується внутрішня життєва сила Царства Божого, як прообраз швидкого зростання Церкви. «Царство Небесне подібно до гірчичного зерна, яке взяв чоловік і посіяла на полі своїм. Воно, хоч і найменше з усіх зерен, але, коли виросте, бувае більше за будь-яке зілля і стає деревом, так що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його» (Мф. 13: 31 - 32). Проходячи стадії свого розвитку, дерево дещо міняє свій вигляд, але не суть. Так само і Церква на своєму історичному шляху проходила через різні фази зміни зовнішнього церковного життя і богослужбової практики: мінялися форми управління помісних церков, удосконалювалися богослужіння, з’являлися нові благочестиві звичаї, свята і пости, виникали нові молитви і церковні мелодії, уточнювалося формулювання християнських істин з використанням нових філософсько-релігійних термінів, але суть вчення Христового і сила благодаті залишилися тими ж, що і при апостолах [5].

Церква – виноградник: (Мф. 20: 1 - 10); (Мф. 21: 33 - 46); (1 Кор. 3: 6 - 9). Це образне розуміння Царства Божого виникло ще в Старому Завіті. Мета виноградника приносити Богові плоди віри і добрих справ. Потрібні робітники-виноградарі, що піклуються про примноження плодів у саду, тобто потрібна церковна ієрархія, священство. Старозавітні виноградарі виявилися невірними. «Що зробить з ними господар виноградника? Прийде і погубить виноградарів тих, і віддасть виноградник іншим» (Лк. 20: 9 - 16). Христос замінив старозавітне священство новозавітніми пастирями і вчителями. Порівняння, близьке до попереднього Церква – сад: «Я насадив, Аполлос поливав, а зростив Бог; а тому і хто насаджує, і хто поливає є ніщо, а все Бог, який вирощує» (1 Кор. 3: 6 - 7).

Церква – лоза. Цим образним порівнянням виявляється наявність органічного зв'язку між Христом і віруючими, від Якого вони отримують духовні сили. «Я істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар. Всяку гілку в Мене, Він відсікає, що не плодоносить, і всяку, що плодоносить, очищає, щоб більше  принесла плоду. Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам. Перебувайте в Мені, і Я у вас» (Ін. 15: 1 - 3).

Таємничий союз, єднання, Бога і людей здійснюється в Причасті Його Тіла і Крові. Для того Син Божий і втілився, щоб через Свою Людську природу з’єднати нас з Божественною. Про необхідність Причастя Господь детально роз'яснив в Своїй розповіді про Хліб Життя: «Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і  п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 - 54). Навчивши Своїх учнів необхідності підтримувати єдність з Собою, Господь у Великий Четвер, напередодні Своїх хресних страждань, встановив і саме таїнство Причастя, повелівши апостолам: «Це чиніть на спомин про мене» (Лк. 22: 19) [6]

Ап. Павло роз’яснює, що Причастя є справжнє з’єднання із Христом: «Чаша благословення, яку ми благословляємо, чи не є приєднання Крови Христової? Хліб, який ми переломлюємо, чи не є приєднання Тіла Христового? Один хліб, і нас багато – одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба. Бо я від Господа прийняв те, що і вам передав…» (1 Кор. 10: 16 - 17, 11: 23 - 27).

Церква – Тіло Христове. У таїнстві Євхаристії віруючі з’єднуються із Христом, тобто відбувається актуалізація Святої Тайної Вечері віруючі і стають членами Тіла Христового – Церкви: (Еф. 1: 10), (Еф. 1: 22 - 23), (Еф. 3: 6), (Рим. 12: 4 - 8), (Кол. 1: 18), (Кол. 2: 9, 19), (Еф. 5: 22 - 33). У кожного віруючого, як у члена тіла, є своє призначення (необхідне цілому), всі віруючі залежать один від одного і потребують взаємної допомоги[7] . «Бо, як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени виконують однакові дії, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени. І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то , якщо маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; якщо маєш служіння, перебувай у служінні; якщо учитель, - у навчанні; якщо утішитель,  утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю» (Рим. 12: 4 - 8).

Церква – овечий двір: (Ін. 10: 1 - 16), (Лк. 12: 32), (1 Пет. 5: 1 - 5). Двір захищений, і Христос оберігає віруючих, що знаходяться всередині огорожі, від вовка (диявола і його слуг).

Церква – поле, на якому, окрім пшениці проростає і кукіль. Тут роз'яснюється, що спокуси в Церкві неминучі до дня Страшного Суду. Винуватець спокус – диявол, але і люди несуть частину провини, тому що недбайливі. «Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити, а пшеницю зберіть у  житницю мою» (Мф. 13: 25 - 30).

Церква – будівля (храм або будинок) (Мф. 21: 43), (Рим. 9: 33), (Еф. 2: 19 - 22), (1 Кор. 3: 10 - 11), (1 Тим. 3: 15), (2 Тим. 2: 19 - 21). Тут розкривається сила Церкви. У кожного віруючого, як частини цілого, є своє призначення. Христос – основа Будівлі: Христос – «Камінь, що занедбали будівничі, став в основу» (Мф. 12: 42, Пс. 117: 22 - 23). «Ось, кладу в Сионі  камінь спотикання і камінь спокуси; але кожний, хто вірує в Нього, не осоромиться» (Рим. 9: 33; Іс. 28: 16; Іс 8: 14). Віруючі складають храм Божий: «Я, за даною мені від Бога благодаттю, як мудрий архітектор, поклав основу, а інший будує на ній; але нехай кожний пильнує, як він будує. Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос» (1 Кор. 3: 10 - 11), – писав ап. Павло християнам – «Ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові, утверджені на основі апостолів і пророків, маючи наріжним каменем Самого Ісуса Христа, на Якому вся будівля, складаючись злагоджено, зростає у святий храм у Господу, на якому і ви будуєтесь Духом на оселюБожу» (Еф. 2: 19 - 22).

Церква – гора (Іс. 2: 2 - 3), (Іс. 11: 1 - 10), (Дан. 2: 34), (Іоїл. 3: 17), (Авд. 1: 17), (Зах. 8: 3), (Євр. 12: 22 - 24). Тут розкривається велич і непохитність Церкви, порівняно з якою земні царства – горбики, жалюгідні насипи. Розкривається і призначення Церкви: вести віруючих до Небесного Царства.

Церква – єдина (Мф. 12: 30), (Ін. 17: 11 - 21), (Єф. 4: 3 - 6), (1 Кор. 10: 17). «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той марнує» (Мф. 12: 30). Христос перед Своїми стражданнями молився: «Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми.  Освяти їх істиною Твоєю, слово Твоє є істина. І за них Я освячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене» (Ін. 17: 11 - 21). Єдність Церкви здійснюється в соборності – гармонійній взаємодії віруючих, в якій духовні якості одного доповнюють духовні якості іншого, «де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3: 11). Зовнішні ознаки: національність, мова, соціальне положення і тому подібне – не такі важливі [8].

1. Энциклопедия изречений Святых отцов и учителей Церкви по различным вопросам духовной жизни, Часть 93 - читать, скачать. azbyka.ru (рос.). Процитовано 28 січня 2019.
2. Флоренский. Павел. Понятие Церкви в Священном Писании. Догматико-экзегетические материалы к вопросу о Церкви. «Богословские труды», сб. 12, М., 1974. – 670 с.
3. Никодим. митр. Св. Киприан Карфагенский о Церкви. ЖМП, 1965, № 1.
4. Киприан Карфагенский Св. . О единстве Церкви. Творения. Часть 2. Киев, 1891 – 574 с.
5. Муретов М. Критико-библиографическая заметка о книге Вл. Троицкого. Очерки из истории догмата о Церкви. - Брюсель: Жизнь с Богом, 1990. - 487 с.
6. Архим. Иустин (Попович). Догматика. - Ч. 1. - Белград, 1980.
7. Св. Григорий Богослов. Творения. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра., 1994. – Т.1. – 680 с.
8. Рассказовский С. П. Догматическое богословие (по прот. Н. Малиновскому). Ч. 1. -Ленинград: тип. ВИР, 1991 - 183 с.