Костельник Гавриїл Федорович

Народився в греко-католицькій родині українських переселенців. Його батьки належали до нащадків першої хвилі масової міґрації українців за межі своєї етнічної території, котра була зумовлена економічними чинниками. Переселення на ці землі розпочалося ще в середині XVIII ст. з південно-західного регіону Карпат (Закарпаття і Пряшівщина)[1].

Навчався у гімназіях міста Винковиці та Загреба. У 1906—1907 роках на теологічному факультеті Загребського університету. На початку другого навчального курсу (восени 1907 р.), митрополит Шептицький, за сприяння о. Діонісія Няраді, майбутнього єпископа Крижевецької єпархії (1920-1940), переводить Гавриїла Костельника на навчання у Львівську духовну семінарію. В той час серед семінаристів не було єдности у поглядах на майбутнє України. Серед студентів, як описує сам Костельник, було до тридцяти відсотків москвофілів, які намагалися переконати Костельника пристати до них. Він, натомість, підтримав український рух[2]. Після закінчення семінарії у 1911 р., Костельник їде, щоб продовжити навчання в Фрібурзькому католицькому університеті (Швейцарія), в якому, через два роки (у 1913 р.), успішно захищає докторську дисертацію з філософії латинською мовою «Про основні принципи розумового пізнання»[3].

В 1913 році одружився у Львові з Елеонорою Зарицькою, донькою директора української гімназії в Перемишлі, після чого прийняв духовний сан. З 1915 р. служив у храмі Преображення ГНІХ (Львів). Водночас, викладав у львівських гімназіях, з 1920 — у Львівській духовній семінарії, з 1928 — професор Львівської богословської академії (вчив логіку, поетику, історію грецької філософії, християнську філософію та вибрані питання з психології). У 1920—1929 роках був головним редактором церковного журналу «Нива» у Львові[4].

Підтримував зв'язок з україномовною громадою в Югославії, брав участь в організації «Руске Народне Просвитне Дружство».

З 1930 р. у різних часописах з'являються статті Костельника, у яких він дуже чітко висловлює свою позицію у ставленні до більшовизму. Часопис "Нива" в 1930 р. публікує статтю «Чому большевики переслідують релігію». В 1932 р. одразу в двох часописах друкуються статті, які засуджують діяльність Генерального Секретаря Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу Йосипа Сталіна: у часописі «Діло» — есе «Новочасний фараон — Сталін», а в часописі «Мета» – стаття «Наполеон і Сталін». Водночас, о. д-р багато пише проти атеїзму — «Большевизм — новітній „кльовн христіянства“»(1929), «Справжнє джерело атеїзму» (1935), «Arcana Dei. Шляхи віри модерної людини» (1936), «Релігійні фалші нових часів» (1937). У цих роботах він критично розглядає атеїзм, як різновид релігії[5]

Серед документів НКВС міститься один, в якому стверджується, що о. Гавриїл Костельник разом з групою священиків львівської єпархії на чолі з Климентом Шептицьким в 1939 р. обговорювали питання про утворення «Української народної церкви». Головою нової церкви, згідно з документом, вони вважали, мав стати Андрей Шептицький[6]. Однак, така інформація не є достовірною, більше про це не згадується в інших джерелах. Зокрема, нічого подібного немає в кримінальній справі на о. Климентія Шептицького. Натомість, ще в 1922 р. о. д-р. Гавриїл Костельник написав і видав твір «Народня чи Вселенська Церква», у якому цілковито розкритикував ідею утворення народних Церков як антибіблійну та єретичну [7].

Протягом 1939—1941 років Костельника неодноразово викликали в органи НКВС, де переконували схилити митрополита Андрея Шептицького до приєднання УГКЦ до Російської православної церкви. Для здійснення тиску було заарештовано старшого сина Костельника - Богдана - і розстріляно у червні 1941 року під час відступу радянських військ. Пізніше двоє його інших синів - Іриней та Зиновій - вступили добровольцями до дивізії «Галичина». Згодом цей факт використовувався радянською владою для шантажу.

Костельник взяв участь у підготовці та проведенні Львівського церковного собору (1946), органзованого НКВС, що проголосив скасування Берестейської унії і приєднання греко-католиків УРСР до РПЦ. Православні стверджують, що він, «невтомно шукаючи правду, прийшов до переконання, що істина не в Римі, а в Святому Православії» і саме це стало основним мотивом таких його дій[8]. Справді, в міжвоєнний період в Греко-Католицькій Церкві у Галичині серед духовенства та вірних були дві течії - так звані восточники (візантиністи) та западники (латиністи). «Восточники» хотіли очистити обряд від різних, чужих йому, нашарувань, а «западники» навпаки вважали, що латинські додатки є природним і логічним розвитком обряду, корисним для духовного добра вірних. До першої групи належав і Гавриїл Костельник. Однак, як він сам стверджував у рефераті, написаному на вимогу НКВС у 1941 р., там не стояло питання переходу в православ’я: «Зрештою, мушу завважити, що це цілком помилкова думка, наче б  “восточники” в душі укрито були православні. Боротьба в нас велася тільки за збереження традиції нашої Церкви, а не проти католицької віри в ідеальному розумінні»[9].

Цю думку підтвердила в одному з інтерв’ю донька о. Костельника, Христина Польяк: «Мати оповідала, що покійний батько пішов на православізацію тільки з практичних міркувань, а ніколи з переконання. Він часто повторяв: “Якщо підпорядкуємось Московському патріархові, збережемо нашу Греко-Католицьку Церкву, а в свій час скажемо слово, як певна організована сила”. По війні була шалена нагінка на українців греко-католиків і, щоб уникнути переслідування, батько радив тимчасово зірвати з Римом»[10].

Остаточно визначити мотив такого вчинку досить складно, оскільки більшість документів з архівів радянських спецслужб знаходяться в Москві, без можливості доступу до них.

Надгробок, Личаків

У 1948 на вулиці Краківській, перед Преображенською церквою, о. Костельника застрелено. Відразу після цього спецслужби намагались змусити вдову Костельника визнати, що убивцею був син-дивізійник. Радянська пропаганда звинуватила у вбивстві підпілля ОУН. Організатори та виконавці вбивства залишаються невідомими. Не виключено, що сталінські спецслужби прибрали небажаного свідка ліквідації УГКЦ, бо вбивцю застрелив енкаведист під час утечі з місця злочину, за кілька десятків метрів від храму.

Похований на Личаківському цвинтарі (поле № 2) біля своєї малолітньої доньки Святослави (1914—1920). Поруч похована дружина Елеонора Костельник (1891–1982)[11].

Богословські праці:

• «Народня чи Вселенська Церква» (1922)
• "Христіянська апольоґетика" (1925)
• «Нова доба нашої Церкви» (1926)
• «На ясні зорі, на тихі води» (1928)
• «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» (1928)
• «Стояння і клячання в церкві» (1929)
• «Реліґійні фалші нових часів» (1937)

• «З мойого валала» («З мого села») (1904)

• «Встань, Україно!» (1918)
• «Помершій донечці» (1921)
• «Пісня Богові» (1922)