Прохода Василь Хомич

Походженням — з українських селян-козаків. Народився 25 грудня 1890 року на Кубані, у станиці Павловській. Там в 1906 році закінчив 2-х класне початкове училище та працював писарем у мирового судді.

У 1910 році переселився з матір'ю в Оріхів на Запоріжжі. Закінчив сільськогосподарське училище та в 1912 році склав іспит за 6-й клас в Оріхівському реальному училищі, отримавши таким чином освітній ценз на отримання звання вільновизначающогося 2-го розряду Російської імператорської армії в майбутньому.

Досягнувши призивного віку, 1 жовтня 1912 року, користучись пільгами за освіту, поступив на дійсну 2-х річну військову службу до 51-го піхотного Литовського полку (в Сімферополі).

Учасник Першої світової війни.
На початку війни був направлений до Іркутського військового училища, прискорений 4-х місячний курс якого закінчив 1 грудня 1914 року та був випущений прапорщиком в 10-й кубанський пластунський батальйон[1], а звідти відправлений на поповнення 53-го піхотного Волинською полку.

З 10 грудня 1914 р. — молодший офіцер 53-го піхотного Волинською полку, у складі якого брав участь у боях на Південно-західному фронті.

27 січня 1915 р. попав до австрійського полону[2][3]. В таборі полонених офіцерів російської армії, спершу в Терезині (Чехія), разом з прапорщиком Костем Курило та іншими, був засновником «Малоруской» бібліотеки та драматичного гуртка. В 1917 році ці гуртки в національно-культурній співпраці з Союзом Визволення України були одними з перших, які включились до українізації офіцерського табору в Юзефові.

Перебуваючи у полоні в таборі для військових Терезієнштадт був одним з ініціаторів створення українських громад та формування у 1918 р. в таборі Йозефштадт 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії.

Як напів-інвалід виїхав Василь Прохода у квітні 1918 р. в Оріхів на Запоріжжі, де оживив діяльність «Просвіти».

З прибуттям в Україну Сірої Дивізії, вступив у вересні 1918 р. до 1-го її полку, як полковий осавул (ад'ютант). З 27 вересня 1918 р. — старшина (офіцер) 1-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку Армії Української Держави. З 6 жовтня 1918 р. — ад'ютант 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 19 січня 1919 р. — начальник штабу Коростенської групи Дієвої армії УНР. З 19 лютого 1919 р. — ад'ютант 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР.

Брав участь у бойових діях дивізії до Луцької катастрофи в травні 1919 року. 20 травня 1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону, перебував у таборі для військовополонених у Ковелі, звідки пізніше був переведений до табору у Вадовицях. Щоб уникнути нестерпних антисанітарних умови перебування у таборі, разом з другом Антоном Білоусом згодився вступити на службу до Збройних сил Півдня Росії. Обоє були відправлені до Російського комітету у Варшаві. По прибутті до Варшави Білоус і Прохода втекли від білогвардійців і знайшли полковника УНР Пузицького, який допоміг їм легалізуватись.[4]

З 29 вересня 1919 року, після звільнення з польського полону, перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. У вересні-листопаді брав активну участь у формуванні 4-го полку Сірожупанників 1-ї Рекрутської дивізії. З середини жовтня 1919 р. — в. о. ад'ютанта 4-го Сірожупанного рекрутського полку Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — в. о. начальника штабу 1-ї Рекрутської дивізії, що мала бути створена з усіх запасних частин Дієвої армії УНР. На початку грудня 1919 р. залишив Армію УНР.

У квітні 1920 р. Василь Прохода з'явився у розпорядження штабу 4-ї стрілецької бригади 2-ї стрілецької (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. Призначений начальником штабу 12-го стрілецького куреня (батальйону), деякий час — в. о. начальника штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

З 21 серпня 1920 р. — начальник оперативного відділу, а з 15 вересня 1920 р. — начальник штабу 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Там на становищі начальника штабу Сірої бригади на початку жовтня поранений в груди в бою під Сатановим на Поділлі.

Після одужання — черговий офіцер оперативного відділу штабу Армії УНР.

У польському таборі інтернованих займався просвітянською діяльністю та писав «Записки до історії Сірих або Сірожупанників» у трьох частинах, що опубліковані у збірнику «За Державність» та у воєнно-історичному журналі «Табор».

З травня 1922 р. — на еміграції у Чехословаччині.

У 1922—1927 рр. закінчив Українську Господарську Академію у Подєбрадах (лісовий відділ) та був у ній асистентом і лектором до 1932 р. Там, крім наукової діяльності, брав активну участь у національно-суспільній діяльності як голова Товариства колишніх українських старшин в Чехії, староста Союзу Українських Соколів за кордоном, редактор і видавець часопису «Село» Українського Аграрного Товариства академічного характеру. У подальшому працював інженером.

У 1927—1939 рр. очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР у Чехословаччині, написав працю з історії 1-ї козацько-стрілецької дивізії (Сірожупанників).

З 1939 р. — у Німеччині. Був одним з активних членів Українського національного об'єднання.

З 1941 р. по січень 1945 р. працював інженером у німецькій будівельній фірмі «Йоганес-Ган».

2 лютого 1945 року заарештований радянськими органами «СМЕРШ» біля Познані. З 10 травня 1945 р. перебував під слідством у Лук'янівці у Києві. 9 серпня 1946 року засуджений до десяти років виправно-трудових робіт у таборі біля Воркути, потім перевезений до Комі АРСР (нині Республіка Комі). Пробувши 11 років в ув'язненні, 1956 року як громадянин ЧСР репатрійований до Пряшева.

У 1965 р. виїхав до своєї родини у США.

Помер у м. Денвері, штат Колорадо, похований на цвинтарі св. Андрія у Савт-Бавнд-Бруку[5].

• Думки про Правду. До історії постання української нації
• Записки непокірливого. Історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця. — Частина перша. — Торонто, 1967.
• Записки непокірливого. Національно-культурна діяльність, боротьба за існування й перебування «на дні життя». — Частина друга. — Новий Ульм, 1972.
• Записки до історії Сірих або Сірожупанників // Табор. — Варшава, 1927.
• Записки до історії Сірих (Сірожупанників) // За Державність. — Каліш, 1929.
• Українська військова еміграція в Чехословаччині // Табор. — Варшава, 1934.

• Медаль «У пам'ять 300-річчя царювання дому Романових» (1913)
• Хрест Сімона Петлюри (1932)

• Вронська Т. В. Прохода Василь Хомич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 50. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
• Коваленко Сергій. Прохода Василь Хомич/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
• «Вождь та військо» // Збірник пам'яти С. Петлюри (1879—1926). — Прага, 1930. — С. 109—149.
• Вісті Комбатанта 1971 № 1. Полковник Василь Прохода
• Биковський Лев. Пам'яті полковника Василя Проходи // Свобода. — 1971. — № 218 (24 листопада). — С. 4.
• Биковський Лев. Василь Хомич Прохода (1890—1971): Біобібліографічні матеріали // УТГІ. Наукові записки. — Том XXVI. — Мюнхен, 1974—1975. — С. 92—115.
• Важкий шлях кубанця Василя Проходи. З книги Р. Коваля «Нариси з історії Кубані», 2004
• Коваль Роман. Тернистий шлях кубанця Проходи: До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР. — Видання друге, виправлене і доповнене. — Київ — Вінниця: «Державна картографічна фабрика», 2007.