Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу

Початок латинського правління на островах був пов'язаний з корсаром та адміралом сицилійського флоту Маргаритом да Бриндізі, відомим хронікерам пізнього XII століття. Він розвинув бурхливу діяльність на службі у Вільгельма II Доброго, норманського короля Сицилії. В латинських документах 1192 та 1193 років в Греції він був підписаний як Margaritoni Admiral Count Melitios (адмірал-граф Маргарітоні Мелітос). Незважаючи на незрозуміле походження Маргарита, безумовно, що Вільгельм II, після норманського завоювання земель Візантії в 1185 році, надав йому ці землі в Іонійському морі в обмін на послуги, які він пропонував норманам.

Через 10 років, в 1195 році, Маттео (Майо) Орсіні, ймовірно, представник гілки роду пфальцграфів Риму, успадкував Маргарита як правитель Іонічних островів. Щоб закріпити своє становище, Майо визнав панування Венеції та Папи Римського, а пізніше князя Ахейського. В той же час православне єпископство островів було скасовано, єпископські престоли були зайняті латинянами і введено в дію феодальну систему. Наступник Майо, Ріккардо Орсіні, "найблагородніший граф та владика Кефалонії, Закінфу та Ітаки", надав у 1264 році маєтки Латинському єпископству Кефалонії. Під час правління цього правителя Кефалонія стала прихистком для піратів.

Сім'я Орсіні не лише керувала Іонічними островами, а й на початку XIV століття завоювала Епір, завдяки чому вони також отримали титул деспота Епіру. Деякі члени сім'ї приймали православну віру та одружувались на гречанках. Після смерті Джованні II Орсіні в 1335 році, острови були окуповані анжуйцями з Сицилійського королівства, які, як правителі Ахеї, з цього часу утримували їх під своїм сюзеренітетом.

Володіння Карло I Токко

Анжуйська окупація закінчилась в 1357 році, коли Роберт Тарентський передав Кефалонію, Закінф та Ітаку сину неаполітанського губернатора Корфу Леонардо I Токко, у винагороду за допомогу в звільненні Роберту з угорського полону. Рід Токко володів цими грецькими територіями понад століття і забезпечував єдність в управлінні цими трьома іонічними островами.

Після розширення свого панування на Лефкаду, Леонардо I Токко намагався закріпити свої позиції у суперечках з Венецією, папою Римським, сицилійськими анжуйцями, але в основному з албанцями Епіру і вступив в сімейні стосунки з старовинною флорентійською родиною Аччаюолі. Ця політика дозволила Токко посилити свій вплив, який досяг свого апогею в XV столітті з експансією на континентальне узбережжя, а саме після того, як Карло I Токко завоював Яніну (1411) та Арту (1416). Він отримав титул деспота Епіру від візантійського імператора Мануїла II Палеолога і дотримувався візантійських традицій. І на островах Іонічного моря, і на материкових територіях у Центральній Греції династія Токко намагалася завоювати прихильність населення шляхом поступок сеньйорам, згідно з літописом Токко, за рахунок "спадщин", "маєтків", "кратімат" і "пронойя". Дотримуючись аналогічної політики на релігійному фронті, Леонардо III (1448–1481), останній з династії Токко, відновив православний єпископський престол Кефалонії, який був скасований Орсіні.

На початку 1479 року Османська імперія уклала мирний договір з Венеційською республікою, який поклав край довгій 14-літній Першій османсько-венеційській війні. Укладання мирної угоди з венеційцями і забезпечення їх нейтралітету в можливих конфліктах, розв'язало руки Мехмеду II в його експансіоністських планах в Егейському та Адріатичних морях. Влітку 1479 року османський флот з 29 кораблів на чолі з беєм Валони Гедик Ахмед-пашею захопив Пфальцграфство Кафалонії і Закінтфу і аннексував острови Лефкада, Кефалонія, Закінф та Ітака до складу Османської імперії. Ще до приходу османського флоту, останній правитель пфальцграфства Леонардо III Токко покинув володіння і втік до Неаполітанського королівства.

В 1481 році, відразу після смерті султана Махмеда II, скориставшись тим, що вся увага османів зосередилась на внутрішніх суперечках за престол, брати Леонардо і Антоніо Токко здійснили за допомогою армії неаполітанських і каталанських найманців, наданих їм королем Неаполю Фердинандом, успішну спробу вибити невеликі османські залоги, залишені на островах Кефалонію і Закінф і повернути собі владу над ними. Леонардо зробив брата Антоніо Токко співправителем пфальцграфства Кефалонії та Закінфу.

Проте вже у 1482 році венеційці, незадоволені перспективою об'єднання обох берегів на виході з Адріатичного моря в руках Неаполітанського королівства, вибили загони Токко спочатку з Закінфу, а в 1483 році — також і з Кефалонії. Антоніо був вбитий внаслідок заколоту каталонських найманців в замку Св.Георргія на Кефалонії, а Леонардо в черговий раз втік зі свого колишнього володіння і перебрався до Риму, де отримав від папи римського Сікста IV пенсіон в 2 тис. дукатів. Помер Леонардо III Токко 1503 року в Римі (за іншими відомостями це сталося 1495/1496 або 1499 року).

За договором 1484 року, венеційці поділили захоплені у Токко острови з Османською імперією, залишивши Закінф собі і передавши Кефалонію османам. Незабаром, у 1550 році, під час Другої османсько-венеційської війни, венеційці остаточно захоплили Кефалонію та Ітаку у османів і завершили об'єднання колишніх територій пфальцграфства Закінф і Кефалонія під владою Венеційської республіки, які острови належали аж до моменту ліквідації республіки Наполеоном Бонапартом в 1797 році.

• Маргарит з Бриндізі (1185—1195)

• Матвій I (1195—1238)
• Матвій II (1238—1259)
• Річард (1259—1304)
• Іоанн I (1304—1317)
• Миколай (1317—1323)
• Іоанн II (1323—1325)

• Іоанн (1325–1336)
• Роберт Тарентський (1336–1357)

• Леонардо I (1357–1376)
• Карло I (1376–1429)
• Леонардо II (1376—1399)
• Карло II (1429–1448)
• Леонардо III (1448–1479)
• захоплено османами
• Антоніо (1481—1484)