Підводні човни типу «Бенджамін Франклін»

Підводні човни серії будувалися за вдосконаленим проєктом. По класифікації управління кораблебудуванням ВМФ США відносилися до проєкту SCB 216 mod.2[2]. На стратегічних ракетоносіях типу «Бенджамін Франклін» була застосована технологія покриття турбінної установки і механізмів головних турбозубчатих агрегатів звукопоглинаючим матеріалом, що дозволило понизити шуми човна. З метою зниження шумів було дещо модифіковано конструкцію носа і корми і застосований гребний гвинт нової конструкції. В усьому іншому підводні човни цього типу повторювали конструкцію першої серії човнів типу «Лафаєт».

Човни будувалися двома підсеріями по шість човнів. SSBN 640—645 були замовлені флоту в 1962 році, SSBN 654—659 були замовлені на рік пізніше і будувалися за трохи зміненим проєктом. Будівництво човнів типу велося в 1962—1967 роках на заводах Electric Boat — 7 човнів, Newport News — 4 човни і Mare Island Naval Shipyard — 1 човен. Останній човен цього типа — Will Rogers (SSBN-659) був переданий флоту 1 квітня 1967 року.

Міцний корпус виготовлений з сталі марки HY-80 і роздільний на 6 відсіків:

• торпедний відсік
• житловий, центральний пост
• ракетний
• реакторний
• допоміжних механізмів
• турбінний.

Легкий корпус присутній в районі першого, п'ятого відсіків, в носі і в кормі човнів. Переднє горизонтальні релі розташовані на рубці. Водопроникна надбудова займає 2/3 довжини корпусу. За рубкою знаходиться ракетний відсік, у якому встановлено 16 шахт розташованих у два ряди. Шахти закріплені в міцному корпусі, а їх верхня частина виходить в надбудову. Нумерація шахт традиційна для американських стратегічних ракетоносіїв — від носа до корми. Непарні номери по правому борту, парні номери — по лівому. У кормовій частині розташовані вертикальні і горизонтальні рулі і один семилопатевий гвинт діаметром 5 метрів. Після модернізації, на початку 80-х років, частина човнів замість одного вертикального керма була оснащена подвійним кермом, розташованим на горизонтальному хвостовому кермі у формі букви Н.

На човнах типа «Бенджамін Франклін» встановлювався водо-водяной реактор S5W фірми Вестінгауз з активною зоною, розрахованої на 5 років безперервної роботи до перезавантаження палива. Також до складу головної енергетичної установки входять дві парові турбіни загальною потужністю 15 000 к.с. і два турбогенератори потужністю по 2500 кВт. У резервну енергетичну установку входили дизель-генератори і резервний гребний електродвигун потужністю 600 к.с

Екіпаж підводного човна становив 145 чоловік, у тому числі 13 офіцерів. Попри значні розміри, усередині підводних човнів типу «Бенджамін Франклін» було доволі тісно для екіпажу (по американських мірках). Тому, для поліпшення умов проживання, конструктори постаралися по максимуму використовувати весь вільний простір. Рядові члени екіпажа розміщувалися на триповерхових ліжках. Медичне відділення розміром з чотири телефонні будки. У разі потреби, для виконання медичних операцій використовувалася офіцерська каюта[2]

Схема встановлення антен ГАК в носовій частині човна: 1 — антенна ГАК гідроакустичної розвідки AN/WLR-9A; 2 — конформная антенна пасивної шумопеленгаторної ГАК AN/BQR-7; 3 — антенна пасивної ГАС AN/BQR-2

Спочатку склад радіоелектронного і гідроакустичного устаткування включав:

• систему управління ракетною стрільбою Mk 84
• система управління торпедною стрільбою Mk 113 Mod.9
• гідроакустичний комплекс AN/BQQ-2, у складі:
  • пасивна гідроакустична станція AN/BQR-2
  • пасивна шумопеленгаторна гідроакустична станція AN/BQR-7
  • активна гідроакустична станція AN/BQS-4
  • активна навігаційна BQR-19
  • комплекс підводного зв'язку AN/UQC-1
  • антена контролю власних шумів BQA-8
• станція гідроакустичної розвідки AN/WLR-9A
• станція радіолокації BPS 11a або BPS-15
• навігаційний комплекс SINS Mk 2 Mod.4
• комплекс радіозв'язку — рамкова антена СДВ AN/BRA-16
• плаваюча кабельна антена AS-1554/BRR (антена КВ-СВ AN/BRA-9, спіральна прийомо-передавальна AN/BRA-15)[6].

У 1971—1972 роках в процесі переозброєння ракетами Посейдон С3 човни отримали нову систему управління стрільбою Mark 88. У 1978—1982 роках, при переозброєнні 6 човнів ракетами Трайдент, встановлювалася нова система управління ракетною стрільбою Mark 88 мод. 2 і стартовий комплекс Mk24 мод.1. Додатково були встановлені нові гідроакустичні станції AN/BQR-15, ГАК AN/BQR-2 модернізований до рівня AN/BQR-21 і встановлена нова автоматизована система управління[7].

У процесі ремонтів у 80-х роках електронне устаткування було модернізоване до одного рівня. Усі човни отримали буксировану антену AN/BQR-15 і модернізовану циліндрову антену AN/BQR-4. Була встановлена апаратура цифрової обробки сигналів, що дозволяє одночасно відстежувати до п'яти цілей. У навігаційну систему була додана апаратура астрокорекції координат, що дозволила підвищити точність ракетної стрільби[8].

Після введення в експлуатацію човни несли активну бойову службу. Через невелику дальність ракет Поларіс А-3 (4600 км) човни вели патрулювання в морях, близько розташованих до території СРСР. ПЧАРБ виходили на патрулювання з військово-морських баз:

• Апра (о. Гуам, США) з патрулюванням у Філіппінському морі;
• Рота (затока Кадіс, Іспанія), з патрулюванням у Середземному морі;
• Чарлстон (штат Південна Кароліна, США), з патрулюванням у районі Гренландії[9].

Після переозброєння на ракети з більшою дальністю стрільби (5600 км для «Посейдон» і 7400 км для «Трайдент-1») ПЧАРБ з пункту базування Рота були переведені на інші бази, ближче до США. Підводні човни, озброєні ракетами «Посейдон», були направлені на ВМБ Чарлстон, а ПЧАРБ, озброєні «Трайдент-1», — на ВМБ Кінгс-бей (штат Джорджія, США) із зоною патрулювання в районі Бермудських островів.

Кожен човен комплектувався двома екіпажами — «синім» і «золотим», що поперемінно виходили в морі. Човни мали 100-добовий цикл оперативного використання: 68 діб на бойовому патрулюванні і 32 доби в міжпоходовому ремонті на базі. Капітальний ремонт проводився в середньому раз в 5—6 років. Під час якого виконувалася заміна активної зони реактора, а також, як правило, модернізація ракетного комплексу і електронного устаткування. Це дозволило в 60-х роках забезпечити високий КОН в діапазоні 0,5-0,6[9]. У 1967 році човна типа «Бенджамін Франклін» спільно з ПЧАРБ інших типів групи «41 for Freedom» встановили рекорд перебування в морі. У цілому човни провели на бойовому патрулюванні 8 515 днів[10].

Човен «Камегамега» встановив рекорд, що діяв дотепер, по тривалості служби підводного човна атомного в ВМФ США — 37 років. Щорічна вартість обслуговування одного підводного човна типа «Бенджамин Франклін» в 1996 році становила 13 млн. доларів США[11].

Човен SSN-642 «Kamehameha» з встановленими модулями DDS

У результаті укладення договору по скороченню озброєнь СНО-2 і передачі флоту США нових ПЛАРБ типа «Огайо» підводні човни типу «Бенджамін Франклін» в 90-х роках стали виводитися із складу флоту[8]. Вони виходили на бойове патрулювання до 1995 року. Два ПЧ — Kamehameha (SSBN-642) і James K Polk (SSBN-645) — були переобладнані для проведення спеціальних операцій. Роботи почалися в березні 1994 року і продовжувалися 19 місяців[12]. На човнах були демонтовані ракети, а шахти № 1 і № 2 обладнані шлюзовим устаткуванням для з'єднання із спеціальними модулями Dry Deck Shelters (DDS), що забезпечують вихід бойових плавців. Ці два човни були перекласифіковані в торпедні, отримавши номери SSN-642 і SSN-645 відповідно. Вони несли свою службу і після того, як останні ракетні човни цього типа були виведені із складу флоту. Човен SSN-642 Kamehameha став останньої з човнів групи «41 for Freedom», виключеним з реєстру ВМФ США. Його виключили із списків флоту 2 квітня 2002 року[13]

Стратегічні ракетоносії типа «Бенджамін Франклін» трохи відрізнялися від перших двох серій човнів типа «Лафайет». Всього було побудовано 31 човен трьох серій. Ракетоносії вийшли вдалими завдяки використанню системного підходу при їх проєктуванні. Ще в початку 1950-х років у ВМС США було створено Управління спеціальних проєктів (Special Project Office). Це управління було відповідальне за комплексне керівництво розробкою морських стратегічних ядерних сил США. Були вироблені тактико-технічні вимоги до ракет, підводних човнів, передбачалося створення необхідної для їх експлуатації інфраструктури базування, матеріально-технічного забезпечення і обслуговування[9]. Ракетні шахти були спроєктовані з врахуванням подальших модернізацій — із збільшеним діаметром і змінним пусковим стаканом. Це дозволило послідовно провести на човнах заміну ракет «Поларіс» А-3 «Посейдон» С-3, а потім частково на «Трайдент-i» С-4. За рахунок фактично однокорпусної конструкції човни вийшли по габаритах менші, ніж ракетоносії другого покоління СРСР. Краще в американських човнів йшла справа і з шумами човнів[14].

Підводні човни СРСР були краще пристосовані для експлуатації в Арктиці і мали ракети з міжконтинентальною дальністю стрільби. Американські ж ракети «Посейдон» і «Трайдент-1» мали меншу дальність, але оснащувалися головною частиною, що розділяється, з блоками індивідуального наведення і меншим кругом вірогідного відхилення (КВВ). За рахунок комплексного підходу, в умовах розвиненої інфраструктури і відлагодженної організації бойового патрулювання американські човни в 70-х роках експлуатувалися з коефіцієнтом оперативної напруги 0,5-0,6, а радянські — 0,17-0,2 [9].

Порівняльна таблиця ПЧАРБ другого покоління
Країна	США	США	СРСР	СРСР	СРСР	Велика Британія	Франція
ПЧАРБ	Лафаєт	Джеймс Медісон Бенджамін Франклін	667А «Навага»	667Б «Мурена»	667БД «Мурена-М»	Резолюшен	Редутабль
Побудовано	1961—1964	1962—1967	1964—1974	1971—1977	1973—1975	1964—1969	1964—1985
Експлуатація	1963—1994	1964—1995	1967—1995?	1973—1999?	1975—1999	1966—1996	1969—2008
Кількість	9	10+12	34	18	4	4	6
Водозаміщення (т) надводне підводне	7 250 8 250	7 250 8 250	7 760 11 500	8 900 13 700	10 500 15 750	7 500 8 500	8 100 8 900
Число ракет	16 «Поларіс» А-3, потім «Посейдон» С-3	16 «Посейдон» С-3 або «Трайдент I» С-4	16 Р-27	12 Р-29	16 Р-29Д	16 «Поларіс» А-3ТК	16 M1, потім М2, потім М20, потім M4
ГЧ: блоків* потужністю	3*600 Кт 10*50 Кт	10*50 Кт 8*100 Кт	1*1 Мт	1*1 Мт	1*800 Кт	3*600 Кт	1*500 Кт 1*500 Кт 1*1,2 Мт 6*150 Кт
Вага ГЧ (кг)	760 кг 2000 кг	2000 кг 1360 кг	650 кг	1100 кг	1100 кг	760 кг	1360 кг 1360 кг 1000 кг  ?
Дальність (км)	4300 км 4600 км	4600 км 8* 7400 км	2400 км	7800 км	9100 км	4300 км	3000 км 3200 км 3200 км 5000 км

• Підводний човен
• Підводні човни атомні за типами і країнами
• Дизельні підводні човни (за типами і країнами)
• Атомні підводні човни з балістичними ракетами США

• Американские подводные лодки стратегического назначения. Агентство ПРоАтом. Архів оригіналу за 14 серпня 2011.
• Описание ПЛАРБ типа «Бенджамин Франклин». www.arms.ru. Архів оригіналу за 14 серпня 2011.
• полковник С.Колесников. Зарубежное военное обозрение №10 за 1997 год. Статья «ПЛАРБ ВМС США». www.warships.ru. Архів оригіналу за 29 січня 2011.
• Описание ПЛАРБ типа «Бенджамин Франклин». www.globalsecurity.org (англійською).

• Al Adcock, Joe Sewell, and Don Greer. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-89747-293-4.
• Norman Friedman and James L. Christley. {{{Заголовок}}}. — ISBN 1-55750-260-9.