Балістичні ракети підводних човнів

Polaris A-1 перед тестовим запуском на мисі Канаверал

Першим проектом, присвяченим балістичним ракетам, які могли б базуватись на підводному човні, став німецький Prufstand XII («Тестова установка XII»). План передбачав встановлення ракети Фау-2 у велику водонепроникну циліндричну ємність, і її слід було буксирувати до місця пуску[1]. Передбачалось, що німецькі субмарини будуть бомбардувати модифікованими ракетами Фау-2 американські міста. До завершення війни суттєвих результатів отримати не вдалось, однак деякі інженери, що працювали над проектом, потім отримали роботу у США.

Перші розробки передбачали, що ПЧ має виходити на поверхню для того, щоб запускати ракету. Однак вже у 1950х з'явились ракети, що могли стартувати з підводного положення.

16 вересня 1955[2][3]року одна з радянських субмарин проекту АВ611 вперше здійснила запуск балістичної ракети Р-11ФМ. Пізніше таким чином було переобладнано ще п'ять радянських підводних човнів.

На початку 1950х ВМФ США розробляв варіант ракети на рідкому паливі «Юпітер» з морським базуванням. Однак у 1956 вчений-фізик Едвард Теллер заявив про можливість створення ядерної боєголовки потужністю в одну мегатонну, достатньо компактної для того, щоб для її доставки можна було застосовувати твердопаливну ракету «Поларіс». Після цього флот вийшов з програми «Юпітер» і згодом почав використовувати ракети «Поларіс». З того часу усі американські ракети, що знаходяться на підводних човнах, є твердопаливними. Водночас СРСР та Росія продовжували використовувати ракети на рідкому паливі до появи у 2014 році ракети «Булава».

Перший американський підводний човен, озброєний балістичними ракетами, розпочав бойове чергування в жовтні 1960. Це був USS George Washington, на борту якого знаходилось 16 ракет Polaris A-1. Цей же човен першим виконав запуск БРПЧ у зануреному стані 30 липня 1960[4].

В СРСР перший запуск з зануреного положення здійснив підводний човен «Б-67» під командуванням В. К. Коробова 10 вересня 1960 року[5]. До того було здійснено ряд успішних запусків ракет з надводного положення. Зокрема, 6 жовтня 1959 підводний човен «Б-62» виконав запуск балістичної ракети в присутності Микити Хрущова[6].

Балістичні ракети M45 і M51 підводних човнів ВМС Франції в шахтах підводного човна класу SNLE (зліва) і SNLE-NG (справа).

З 1960 по 1966[7] США встановили балістичні ракети з ядерними боєголовками на 41 підводний човен різних класів. Разом ці човни часто згадуються як «41 for Freedom». Кожний човен мав дві команди, що змінювались кожні сто днів, забезпечуючи майже безперервне бойове чергування. Однак ракети «Поларіс», встановлені на ці човни, мали відносно невеликий радіус дії (1900 км). НАТО довелось створити бази на берегах Шотландії та Іспанії, звідки ПЧ могли виходити на патрулювання.

СРСР не мав можливості розміщувати бази поблизу берегів супротивника, тому радянські підводні човни рідше виходили на патрулювання і воно тривало довше.

На початку 1980х років на озброєння світових держав надійшли підводні човни нового покоління. У США це був клас «Огайо» з ракетами «Трайдент І» (з 1992 заміненими на «Трайдент II», що мали радіус дії до 8000 км. Пізніше після перемовин про обмеження озброєнь частину з цих ПЧ переобладнали або вивели з експлуатації.

В СРСР з'явились ПЧ проекту 941 «Акула», озброєні ракетами Р-39.

Після розпаду СРСР та завершення Холодної війни розвиток озброєння підводних човнів значно сповільнився. США вивели з експлуатації 31 підводний човен старіших проектів та відмовились від використання бази Holy Loch у Шотландії. Більшість радянських субмарин також перестали використовувати, відповідно до програми Нанна — Лугара.

Однак деякі розробки продовжувались. У 2013 було випущено перший ПЧАРБ проекту «Борей», озброєний ракетами «Булава». В США триває розробка проекту «Columbia», який має замінити «Огайо»[8], але виготовлення човнів цього класу очікується не раніше 2019.