Пієлонефрит

Збудниками є кишкова паличка, ентерокок, протей, стафілококи та стрептококи, синьогнійна паличка, ентеробактерії та ін. Є дані про можливість вірусної етіології пієлонефриту, а також про роль протопластів та L-форм бактерій у виникненні його рецидивів. Важливе значення у розвитку пієлонефриту має стан макроорганізму, ослаблення його імунобіологічної реактивності, а також стаз сечі (звуження та перегини сечових шляхів, нефроптоз, нефролітіаз та ін.), порушення венозного та лімфатичного відтоку з нирки.

У клініці внутрішніх хвороб зазвичай лікують гострий серозний пієлонефрит, в урологічній — гострий гнійний, який у подальшому може перейти в апостематозний нефрит та карбункул нирки. Початок гострий, з'являються гарячка, озноб, біль у попереку, явища інтоксикації, зрідка — дизурічні розлади (часте болюче сечовипускання).

Постукування поперекової ділянки болюче. У крові — лейкоцитоз, підвищення ШОЕ, в сечі — велика кількість лейкоцитів (лейкоцитурія) і білка за рахунок появи протеїнів (протеїнурія). При посіві сечі виявляють різні бактерії, частіше ентерококи та стафілококи. При двосторонньому пієлонефриті часто ознаки ниркової недостатності. Може іноді бути позитивний симптом Пастернацького.

Пієлонефрит хронічний найчастіше є наслідком гострого пієлонефриту, але може бути й «первинно-хронічним».

Виділяють декілька форм перебігу хронічного пієлонефриту:

• латентна, що характеризується скудністю клінічних проявів,
• рецидивуюча з чергуванням загострень та ремісій,
• гіпертонічна з переважанням гіпертонічного синдрому,
• анемічна (на перший план виступає анемія)
• азотемічна, коли першими проявами хвороби є ознаки хронічної ниркової недостатності (стадія пієлонефритично зморщеної нирки).

Хронічний пієлонефрит супроводжується ураженням паренхіми нирок. Клінічно ураження сечовивідних шляхів може бути невиражене або відсутнє. В анамнезі можуть бути скарги на прояви гострої інфекції сечовивідних шляхів.

При латентному перебігу характерна артеріальна гіпертензія, при цьому хвороба може перебігати з мінімальними змінами у сечі, а стійка висока артеріальна гіпертензія призводить до збільшення лівого шлуночка, змін очного дна, на ЕКГ та інших ознак, які утруднюють диференційну діагностику пієлонефриту з гіпертонічною хворобою.

Лікування хворих на пієлонефрит має бути комплексним. При гострому пієлонефриті воно повинне завершуватися одужанням, необхідно також унеможливити перехід захворювання в хронічну стадію.

При хронічному пієлонефриті потрібні ліквідація активного запального процесу, усунення можливості повторних атак, тривале диспансерне спостереження за хворим. Для досягнення цих цілей повинні використовуватися як етіотропна, так і патогенетична терапія. У боротьбі з інфекцією також не слід забувати про підвищення опірності організму. Своєчасне усунення викликаючих виникнення пієлонефриту патологічних змін в нирках і сечових шляхах створює можливість не лише попередити пієлонефрит, але і добитися кращого терапевтичного ефекту в тому випадку, якщо захворювання вже виникло. Усі ці заходи можуть бути визнані максимально ефективними за умови плідної співпраці лікарів усіх спеціальностей — урологів і терапевтів, хірургів і гінекологів — у справі лікування хворих пієлонефритом.

• Емфізематозний пієлонефрит
• Гломерулонефрит
• Нефросклероз
• Амілоїдоз

• Довідник дільничого терапевта по фармакотерапії / під ред. М. В. Бочкарьова та Є. А. Мухіна. — Кишинів: Картя молдовеняске, 1986. (рос.)