Ризький саміт НАТО 2006

Головною темою саміту стало обговорення єдності Альянсу стосовно місії в Афганістані[6]. Після складних перемовин глави держав і голови урядів дійшли висновку, що кількість військ в Афганістані повинна бути збільшена. Крім цього, не пройшли й поза увагою лідерів країн-учасниць питання щодо подальшого розширення НАТО: обговорювався можливий вступ Сербії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Албанії, Хорватії і Чорногорії до Альянсу. Можливий вступ України і Грузії на саміті не обговорювався, але згадувався.

Канадські війська в Афганістані (Канада одна з тих країн, що наполягала на збільшенні військового контингенту в Афганістані)

До і під час саміту Президент США Джордж Буш, прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, прем'єр-міністр Канади Стівен Гарпер і прем'єр-міністр Нідерландів Ян Петер Балкененде звернулися із закликом до європейських лідерів країн-членів НАТО надати якомого більше військового озброєння і відправити війська в конфліктну зону півдня Афганістану[7][8]. Цій заяві передувала заява верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі Джеймса Джонса[3], який наголосив на нестачі бойових підрозділів, відсутності адекватних вертольотів і військової розвідки.

Європейські лідери країн-членів НАТО в питанні участі в бойових діях на півдні Афганістану були категорично проти, але погодилися з тим, щоб виділити деякі військові ресурси. Крім цього, вони прийшли до згоди, що в надзвичайних ситуаціях кожен союзник зобов'язан прийти на допомогу тій країні, яка потребує допомоги. Ряд країн-членів НАТО також зобов'язалися надати додаткові гарантії озброєння сил НАТО в Афганістані, в тому числі винищувачі, вертольоти, піхотні роти. Керівники НАТО також підтримали пропозицію Франції про створення «контактної групи», яка б могла координувати дії щодо Афганістану, але Сполучені Штати мали сумніви щодо цієї пропозиції, зокрема залучення до контактної групи Ірану, який має значний вплив на Афганістан[8][9]. Глави країн та урядів погодилися з тим, що група повинна бути змодельована на зразок групи під час югославських воєн в 1990-х роках.

Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, підсумовуючи головне питання саміту, заявив, що реальний прогрес був досягнутий і що це було головною «родзинкою» саміту. Він рішуче не погодився із застосуванням прямої сили і додав, що через п'ять років після поразки режиму талібів, Афганістан перетвориться на сучасну демократичну країну, яка більше не буде становити загрози для всього світу, а поразка повстанців буде тільки питанням часу. Також він заявив, що є багато проблем в Афганістані, але, на його думку, головними проблемами є реконструкція та розвиток «нової» країни[10].

Іншим не менш важливим обговоренням стало питання утворення тісних відносин з країнами, що розташовані далеко за межами НАТО, зокрема Австралією, Японією та Південною Кореєю[11]. Сполучені Штати і деякі інші члени НАТО наполягали на більш тісних відносинах з цими країнами. Ніколас Бернс — заступник держсекретаря з політичних питань — пояснив пропозицію США наступним чином:

Ми прагнемо до більш тісного та інтенсивного партнерства з ними (...) бути пліч-о-пліч з Австралією, Південною Кореєю і Японією, які також були і в Іраку (...) і на Балканах (...)[12]

Ідею «глобального розширення» НАТО засудила Франція, яка вважає, що Альянс — це суто регіональний оборонний союз, який не повинен «розправляти крила» занадто далеко і по всьому світові.

На саміті не вдалося досягти консенсусу щодо майбутньої ролі НАТО і, як наслідок, дебати з приводу цього тривали і після саміту.

На саміті глави країн та глави урядів знову надали мандат міжнародним силам під керівництвом НАТО (KFOR), відповідальних за забезпечення стабільності в Косово[13]. Це рішення було аналогічним рішенню Організації Об'єднаних Націй, яке спирається на користь незалежності Косово від Сербії, хоча остання виступає категорично проти відділення Косово і визнає її частиною своєї територієї. Члени НАТО погодилися з тим, що таке рішення може призвести до ескалації напруженості у відносинах між Сербією та Косово, і тому згодилися й надалі пильно слідкувати за ситуацією в регіоні.

Під час саміту країни-учасниці НАТО запропонували Боснії і Герцеговині, Чорногорії та Сербії програму військової співпраці «Партнерство заради миру». Глави країн та глави урядів сподіваються, що участь у програмі цих трьох країн — це перший крок до повноцінного членства в НАТО[14].

Країнам Середземноморського діалогу (Мавританія, Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет, Ізраїль і Йорданія) запропоновано участь у навчальних та просвітницьких програмах НАТО[15].

У ході саміту було офіційно схвалено договір про «Всеосяжне політичне управління», який попередньо був узгоджений міністрами оборони країн-членів НАТО в червні 2006 року[16]. Договір створює основу і політичний напрям НАТО в найближчі 10-15 років.

В договорі зазначено, що основними загрозами для Альянсу в найближчі десятиліття є, насамперед, тероризм, регіональні кризи, неправильне використання новітніх технологій, порушення потоку життєво важливих ресурсів тощо. Альянс повинен адаптуватися до цих нових загроз і створити протягом наступних 10-15 років спільні превентивні експедиційні сили, які б змогли попереджувати ці загрози. У документі також підкреслюється, що сили НАТО повинні бути в змозі проводити різноманітні місії, операції тощо[17].

Володимир Путін (вперше за роки незалежності Латвії відмовився від зустрічі на найвищому рівні, віддавши перевагу іншому саміту)

Вперше на саміті НАТО наголошено на необхідності забезпечення енергетичної безпеки країн-учасниць Альянсу[18]. Учасники саміту висловили своє занепокоєння стосовно подій, що склалися між Росією і Україною, і які переросли у газовий конфлікт, що зашкодив країнам Європи, насамперед членам НАТО. Учасники прийшли до згоди, що Альянс не повинен полишати увагу щодо гарантування технічно та економічно безпечного задоволення поточних і перспективних потреб споживачів в енергії. Лідери країн НАТО узгодили і направили звернення до Північноатлантичної ради, яка повинна найближчим часом проконсультуватися щодо найнагальніших ризиків у сфері енергетичної безпеки, з тим щоб визначити ті області, де НАТО може підвищити захист інтересів безпеки союзників.

Кілька лідерів НАТО, в тому числі президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга, намагалися вжити необхідних заходів для подолання цієї кризи, а також провести двосторонні перемовини з Президентом Росії Володимиром Путіним під час саміту, але Путін не з'явився на саміт в Ризі, а натомість взяв участь у саміті СНД в Мінську, що також проходив 28 листопада 2006 року[19].

Під час саміту глави держав і глави урядів привітали зусилля трьох балканських держав у програмі Плану дій щодо членства в НАТО: Албанії, Хорватії і Македонії, і заявили, що Альянс має намір запросити цих країн на наступний Бухарестський саміт, що пройде в 2008 році, за умови, що ці країни відповідатимуть стандартам Організації Північноатлантичного договору[20] .

Лідери країн-учасниць Альянсу також підтвердили, що НАТО залишається відкритим для нових європейських членів. Тим не менш стосовно перспективи України і Грузії стати повноцінним членом Альянсу глави країн та глави урядів під час саміту висловилися негативно, але в той же час відзначили зусилля обох країн і наголосили на проведенні подальшого інтенсивного діалогу з НАТО[21]. На думку прем'єр-міністра Естонії Андруса Ансіпа Грузія, на відміну від України, має дуже хороші шанси, щоб вступити в НАТО, якщо заплановані реформи будуть продовжуватися.

Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер під час проведення саміту заявив, що сили швидкого реагування НАТО, нарешті доукоплектовані і в повному обсязі здатні виконувати місії за дорученням Північноатлантичної ради по всьому світу[22] (це стосується передусім, евакуації, боротьби зі стихійними лихами, боротьби з тероризмом тощо). Глави держав і глави урядів домовилися розділити витрати, що будуть витікати з можливих операцій і місій сил швидкого реагування.