Російський шансон

Явище масової культури зародилось на Заході і було нерозривно пов'язане з музикою, яка була найбільш зручним засобом її поширення, адже вона презентувала разом з собою і певний стиль поведінки, і зовнішній вигляд, і, найголовніше, — певні стереотипи. В тоталітарній державі — Радянському Союзі панувала консервативна комуністична ідеологія, тому держава залишалась ізольованою в культурному плані від світу. Ця ізоляція була неповною, бо навіть найменші міжнародні контакти давали змогу поширювати масову культуру у радянське суспільство. Для боротьби із західними впливами центральна влада оголошувала деякі види музики ідеологічно ворожими, а жанри з більш легким ідейним навантаженням дозовано допускались до громадян, і ще, найчастіше, створювався подібний радянський продукт.[6] Заборонені жанри, які були презентовані в основному рок-музикою, все ж підпільно розвивались і СРСР.[7] Потреба легалізації рок-напрямку, започаткувала тенденцію зближення цього жанру з бардівською піснею,[8] котра пом'якшувала звучання та наповнювала її певною мірою радянським світоглядним змістом, тощо. Це було першим і початковим етапом архетипної автаркії у російській масовій культурі, що часто мало вимушений характер.

Після розпаду Радянського Союзу культурні обмеження були зняті і медійний простір почали наповнювати різні масові культури — від західної до власне російської. Найяскравішим прикладом появи суто російського жанру масової культури, стала комерціалізація так званого «російського шансону». Своєю офіційною назвою він апелює до французької пісенної традиції, яка характеризувалась відносно вільною, але водночас романтично-меланхолійною змістовною наповненістю. Французолюбство (галоманія[9]) дореволюційної та частково НЕПівської Росії успішно сприяло експорту та засвоєнню цього жанру в розважальній індустрії. Проте російський шансон став популярним не серед бомонду (фр. beau monde) як у Франції,[10] а у кримінальних колах. Відповідно притаманна будь-яким пісенним текстам та мелодіям варіативність перетворила його у специфічний жанр кримінального світу. Такі твори характеризувались наповненістю арго, жаргонізмами та ненормативною лексикою, але до кінця 1980-х років вони не виходили за межі своїх безпосередніх творців та споживачів. Ринкові перетворення та романтизація фінансової успішності кримінальних кіл, дала поштовх і популяризації «російського шансону» серед широких мас російських громадян.[11] Цей народно-авторський жанр прийшовся до смаку російським ментально-світоглядним установкам своєю простотою, потребою жити за аморфними правилами, які все ж в будь-який момент можна цинічно порушити, а також ідеалізацією культу сили тощо.[12] Посттоталітарна девальвація моральних принципів, економічні негаразди, політичний хаос у Росії сприяли утвердженню цього продукту маргінальної культури серед пересічних громадян. Деякі виконавці російського шансону в сучасній Росії зведені до рангу культових особистостей, твори яких навіть намагаються глорифікувати через систему освіти.[13]

Традиційні мелодії запозичені в тому числі і з ресторанних пісень і куплетів, що складалися і виконувалися єврейськими артистами в Одесі на початку XX століття, — мелодика та аранжування яких випробовували сильний вплив клезмеру, який простежується в жанрі до сих пір.

У 1923 році в Одесі місцевий композитор Оскар Строк написав на вірші журналіста і кінодраматурга Якова Ядова пісню «Мурка» в стилі класичного танго. У наступні роки вона стала народною, слова пісні змінювалися невідомими авторами, які додавали жаргонізми. Мелодія пісні виконується в злодійському притоні головним героєм художнього фільму «Місце зустрічі змінити не можна», дія якого розгортається восени 1945 року в Москві.

Вперше блатні пісні на грамплатівках були видані в 1930-і роки. Виконував їх відомий радянський композитор і джазмен, уродженець Одеси Лазарь Вайсбейн (сценічний псевдонім «Леонід Утьосов»). Одна з таких пісень — «Гоп зі смиком», написана в стилізації пісень одеситів. У ті ж роки Лазарь Вайсбейн на прохання Йосипа Сталіна виконав під час прийому в Кремлі разом зі своїм оркестром пісню «З одеського кічману». Сталін, який мав кримінальне минуле, аплодував після виступу.

В радянські часи блатні пісні були офіційно заборонені для публічного виконання і знаходились у «культурному підпіллі». Після розпаду СРСР на початку 1990-х цей пласт культури виходить з підпілля і швидко завойовує популярність в деяких країнах СНД, зокрема й Україні. Оскільки такі пісні не мали раніше своєї загальної назви (слово «блатняк» відбивало лише частину їх), за ними історично закріпилося словосполучення «російський шансон».

Основні риси блатної пісні — сюжетність пісень; тісний зв'язок з конкретними життєвими ситуаціями, позиціями й переживаннями людей злочинного світу; невибаглива мелодійність; прості й доступні аранжировки; використання у віршах стилістики розмовної мови з її оборотами й жаргонізмами; непоставлені академічно, часто неспівочі речитативні, голоси «людей з народу». Як правило блатний фольклор не оспівує ні жорстокість, ні вбивства, в піснях автори намагаються виправдати представників кримінального світу, розповідаючи про їх страждання і людські почуття, наприклад, про любов до матері.

В блатних піснях російського шансону присутній герой злочинного світу, чий образ розкривається в пісні шляхом реалізації «типового» для цього набору дій, висловлювань, оцінок — «типовими» вони повинні бути з точки зору носія (виконавця/слухача). Причому уявлення носіїв про те, яка саме поведінка є «типовою», можуть варіюватися. По-друге, для того, щоб реалізувати «типові» для кримінального світу дії, герой повинен знаходиться у відповідній ситуації, тобто, як правило, на волі. У вузькому розумінні блатна пісня опиняється в одному ряду з такими тематичними групами, як табірні, сирітські, ковбойські, піратські і т. д. пісні. Коли на початку 30-х в Росії виростає покоління безпритульних, яке долучається до блатної культури, блатна пісня і стає цілком сформованим явищем, що увійшов у кров і плоть кримінального світу, та й не тільки його, але і всієї низової культури того часу. Кодифікуються норми «блатної» поведінки, мова. Блатна пісня стає візитною карткою персонажа, що став з художнього реальним.