Сливинський Олександр Володимирович
Олекса́ндр Володи́мирович Сливи́нський (справжнє прізвище при народженні Сли́ва) (* 29 серпня 1886 — † 21 грудня 1956[1].) — український військовий діяч родом із Полтавщини. Полковник генерального штабу Армії УНР.
| Олександр Володимирович Сливинський | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Полковник | |||||||||
 | |||||||||
| Загальна інформація | |||||||||
| Народження |
29 серпня 1886 Полтавська губернія, Російська імперія | ||||||||
| Смерть |
21 грудня 1956 (70 років) м.Монреаль, провінція Квебек .svg.png.webp){kind=small} Канада | ||||||||
| Національність | українець | ||||||||
| Alma Mater | Петровський Полтавський кадетський корпус | ||||||||
| Військова служба | |||||||||
| Роки служби | 1918–1956 | ||||||||
| Приналежність |
 Гетьманат | ||||||||
| Вид ЗС | Армія Української Держави | ||||||||
| Рід військ | Сухопутні війська | ||||||||
| Війни / битви |
Перша світова війна Радянсько-українська війна | ||||||||
| Командування | |||||||||
| |||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||
| |||||||||
Життєпис
Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус 1905 року (в списках випускників вказаний ще під прізвищем Слива, а в «Материалах…» за 1916 р. як Сливинський) в чині віце-унтер-офіцера, 1908 — Миколаївське інженерне училище в чині фельдфебеля, із занесенням імені на мармурову дошку пошани. Офіцерську службу почав підпоручиком (зі ст.15.06.1908) в 5-му понтонному батальйоні. В 1914 закінчив Миколаївську академію Генерального штабу 2-го класу по 1-му розряду. 24 березня 1910 р. підвищений в званні до поручика, з 24 березня 1914- штабс-капітан, 22 березня 1915 отримав звання капітана (зі ст.10.04.1914).
Під час Першої світової війни начальник штабу російської дивізії, перебував на Румунському фронті, старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу (1916), штаб-офіцер штабу головнокомандувача Румунського фронту (1917), підполковник (1917). Пізніше начальник штабу корпусу кінноти. Нагороджений Золотою Георгіївською зброєю (10.11.1915 за бій 10.12.1914), кавалер ордена Святого Георгія IV ст.(20.12.1915 за бій 15-29.04.1915) та ордена Святого Станіслава III ст. (08.05.1914).
Після утворення Української Центральної Ради, брав безпосередню участь в українізації російських частин фронту. Делегат І і II Всеукраїнських військових з'їздів. У червні 1917 увійшов до складу Українського генерального військового комітету. За Центральної Ради й гетьмана — начальник українського генерального штабу. 8 лютого 1918 на пропозицію військового міністра І.Немоловського Рада народних міністрів призначила отамана Сливинського головнокомандуючим всіма українськими військами. За Гетьманату П.Скоропадського підвищений до звання полковника.
Навесні 1918 розробив план створення восьмикорпусної української армії на базі розташованих в Україні Південно-Західного та Румунського фронтів російської армії; з 26-го армійського корпусу постав Полтавський. За цією схемою піший полк мав складатися з 3-х піших куренів, 1 гарматної батерії, 1 розвідчої та 1 зв'язкової чоти, 1 саперної чоти, 1 санітарної чоти, 1 полкової обозної валки і полкової оркестри. Піший курень мав мати 3 піші та одну кулеметну сотню. Піша сотня мала складатися з 3-х піших чот по 3 піші рої, кулеметна сотня, з 3-ох кулеметних чот по 2 важких і 4 легких кулемети.
З 3 по 8 травня 1918 — виконувач обов'язків міністра Збройних сил Української держави.
Залучив до роботи досвідчених генералів Миколу Юнакова, Сергія Дельвіга, Володимира Сальського, Всеволода Петріва, Миколу Какуріна. За Директорії, 19 лютого 1918 року склав повноваження в зв'язку з хворобою, в грудні 1918 виїхав до Одеси. Учасник Білого руху в складі ЗСПР, перебував в резерві чинів. В грудні 1918 — березні 1919 року був евакуйований з Севастополя на судні «Великий князь Александр Михайлович».
З 1920 в еміграції в Югославії, працював інженером-будівельником. В 1921 році видав книжку «Конный бой 10-й кавалерийской дивизии генерала графа Келлера 8/21 августа 1914 г. у д. Ярославице». В 1925 переїхав в Німеччину, в 1951 — в Канаду[2], де й помер.
Був одружений з Марією Андріївною Вишневською, мав сина.
Примітки
Джерела та література
- Осташко Т. С. Сливинський Олександр Володимирович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 626. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 774.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Олег Шатайло. Спадкоємці козацької слави.
- Лев Шанковський. «Українська армія в боротьбі за державність»
Посилання
- Сливинський Олександер // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1770. — 1000 екз.
- Istorii︠a︡ Ukraïny, 1917—1923 rr: t. Ukraïnsʹka hetʹmansʹka derz︠h︡ava 1918 roku
- Мирні переговори між українською державою та РСФРР 1918 р: протоколи і стенограми пленарних засідань: збірник документів і матеріалів
- Сливинський (Слива), Олександр Володимирович
- Інститут історії України
- Сливинський Олександр Володимирович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.