Греків Олександр Петрович

У 1899 році закінчив Олексіївське військове училище в Москві, з того ж року почав службу в Лейб-гвардії єгерського полку підпоручиком. Після закінчення в 1905 році академії Генштабу — Миколаївської військової академії — командир роти цього ж полку.

Від 1907 р. — старший ад'ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; від 1908 р. — старший ад'ютант штабу 1-ї гвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник старшого ад'ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. Водночас із 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга.

У 1912 р. захистив дисертацію з історії військового мистецтва[1].

Від самого початку Першої світової війни був по черзі начальником штабу 74-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту, начальником штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії, командиром Лейб-гвардійського єгерського полку, начальником штабу 6-го армійського корпусу,генерал-квартирмейстером 1-ї армії. За бойові заслуги в операції під Вільном у 1916 році одержав чин генерал-майора та у тому ж році був нагороджений Орденом Святого Георгія IV ступеня[2].

Восени 1917 року прибув до Києва, де на прохання Михайла Грушевського здійснював ліквідацію Київської військової округи, був начальником гарнізону, а потім — заступником військового міністра Олександра Жуківського.

В листопаді, з ініціативи тодішнього голови ГВС Симона Петлюри, очолив одну з сердюцьких дивізій котрі були розформовані з подання Винниченка.

Після проголошення Української Держави (квітень, 1918-го) Олександр Греків перейшов в опозицію до режиму Скоропадського, очолив українське військове товариство «Батьківщина». Наприкінці 1918 — на початку 1919 р. — міністр військових справ УНР, перший Наказний отаман Армії УНР. 9 червня 1919 року призначений командувачем Українською Галицькою армією, на чолі якої 9-28 червня 1919 року провів один із найбільших наступів цієї армії, відомий як Чортківська офензива. За три тижні УГА відвоювала у поляків значну територію ЗУНР, дійшовши до лінії Броди — Олесько — Белзець — Гологори — Перемишляни — Стратин — Княгиничі — Букачівці, проте наступ зупинився через брак зброї і боєзапасу, після чого армія змушена була відступити перед кількісно більшим і краще озброєним польським військом Пілсудського. На чолі УГА Греков пробув до 5 липня 1919 року, коли через конфлікт із керівництвом вийшов у відставку та виїхав з сім'єю до Чернівців, які в той час належали Королівствові Румунія.

Усього в українських збройних силах прослужив 177 днів, себто майже 6 місяців.[3]

У 1920 році через Румунію переселився до Відня (Австрійська республіка), де постійно мешкав упродовж майже тридцяти років. Він у м. Відні видавав газету «Україна»[4]. У 1946 отримав австрійське громадянство.

1948

Олександр Греків (сидить по центру) та Михайло Сорока (сидить справа) серед українських в'язнів

21 вересня 1948 року викрадений і заарештований СМЕРШем у Відні. Згодом перевезений до Лук'янівської в'язниці, де пробув до травня 1949 року.

За постановою Особливої наради при Міністрі державної безпеки СРСР від 6 липня 1949 року засуджений на 25 років покарання у виправно-трудових таборах. 23 липня того ж року його було відправлено до Озерного табору. Покарання відбував у Тайшеті та Норильську.

Пізніше звільнений, і 23 грудня 1956 року повернувся до Австрії, де в 1959 році помер. Похований на цвинтарі у Санкт-Андре-Вердерн, що неподалік від Відня.