Стартовий комплекс №6 авіабази ВПС США Ванденберг

• Запуск шатлу на полярну орбіту з Флориди значно зменшує корисне навантаження;
• Запуск шатлу на полярну орбіту з Флориди потребує прольоту над Південною Кароліною, зовнішній паливний бак після відкидання пролетить над Канадою та РФ;
• Використання наявних та частково готових можливостей стартового комплексу № 6 для запуску ракети Титан-3 дозволяє знизити витрати на будівництво стартового комплексу для шатла.

Стартовий комплекс № 6 в 1980 році

Стартові комплекси для запуску шатлів у Ванденберзі та на мисі Канаверал мали значні розбіжності в компоновці. У Космічному центрі ім. Кеннеді був монтажно-збиральний ангар для шатла, місце посадки для шатлу, кран стикування-розстикування (для завантаження орбітального апарата на літак для транспортування шатлів), будівля вертикальної збірки та стартовий комплекс-39. Стартовий комплекс № 6 мав функції вертикальної збірки та запуску, монтажно-збиральний ангар, кран стикування-розстикування та 4000 м посадкова смуга для шатлів забезпечувалися Північною базою.

Ентерпрайз на стартовому комплексі № 6 у пусковій конфігурації в лютому 1985 року

На нову модифікацію комплексу для запуску Спейс-шатла було витрачено понад 4 млрд доларів.  Була зменшена висота оригінальної рухомої башти технічного обслуговування та додані два нові запальні канали для твердопаливних прискорювачів шатлу. Також були виконані такі модифікації, як цистерни для зберігання рідкого кисню та водню, кімната підготовки корисного навантаження, кімната заміни корисного навантаження, нова пускова башта з системою евакуації команди шатла, система пригнічення звуку, зона меліорації та будівля збирання шатла.

Додатково була подовжена злітно-посадкова смуга Північної бази з 1700 до 4800 м задля забезпечення можливості посадки шатла. Технічне обслуговування та модернізація орбітального апарата мали відбуватися на суміжній Станції обслуговування та модернізації орбітальника.

15 листопада 1985 року під час церемонії здачі стартовий комплекс № 6 було визнано робочим[3][4], не зважаючи на потребу в додатковому тестуванні та проведенні інших робіт. Для серії перевірок, подібних до виконаних на стартовому комплексі-39, застосовувався прототип шатла Ентерпрайз, який можна було поєднати зі зовнішним паливним баком та твердопаливними прискорювачами.

Перший запуск на полярну орбіту мав відбутися 15 жовтня 1986 року на шатлі Діскавері під командуванням ветерана польотів на шатлі Роберта Кріппена (рейс STS-62-A). Проте після катастрофи Челленджера, у наступні 2 роки всі запуски шатлів скасували. 

31 липня 1986 року, через півроку після випадку з Челленджером, міністр ВПС США Едвард Олдрідж оголосив, що програмі шатлів у Ванденберзі присвоєно статус «експлуатаційної готовності». 

13 травня 1988 року міністр Олдрідж наказав передати активи з програми шатлів іншим організаціям (найперше Космічному центру ім. Кеннеді) до 30 вересня 1989 року, тобто до кінця фіскального року.

• Катастрофа Челленджера показала, що нерозумно покладатися лише на шатл;
• Забруднення води на стартовому комплексі № 6 мало перевищити передбачені ліміти, що призводило до значних витрат на усунення наслідків;
• Подальші дослідження виявили, що знадобиться більше води для системи пригнічення звуку, а отже потрібна модернізація системи водопостачання;
• Охолодження буде проблематичнішим, ніж у Флориді, й невідомо, наскільки справляться з цією задачею у Ванденберзі;
• Незадовільний захист від ударної хвилі розташованих поруч будівель потребує робіт для належного захисту;
• Після Челленджера більш компактна зона запуску SLC-6 створювала ризик накопичення газоподібного водню, що могло призвести до пожежі чи вибуху;
• Значні перевитрати на будівництво;
• Значні проблеми якості будівництва, виявлені незалежною перевіркою, які буде дорого виправити.

ВПС офіційно звернули програму шатлів на Ванденберзі 26 грудня 1989 року. Її приблизна оцінка становила 4 млрд дол.

Після закриття програми шатлів на стартовому комплексі № 6, ВПС повернулися до запуску військових супутників на полярну орбіту за допомогою ракет Титан-34D, а згодом — Титан-4.

6 липня 1990 року компанія Локгід (LCOS) отримала контракт від ВПС США на модифікацію стартового комплексу № 6 в комплекс для запуску ракет Титан-4/Центавр. Це було покращенням майданчика для запуску ракет Титан-3, які мали вивести на орбіту ПОЛ. Роботи мали початися в кінці 1992 року і закінчитися до запуску ракет у 1996 році.

22 березня 1991 року ВПС оголосили про припинення програми Титан-4/Центавр на стартовому комплексі № 6. Причиною були названі «невідповідність західного узбережжя потребам запуску Титана-4». Контракт з Локгідом було розірвано через кілька місяців.

На початку 1990-х років ракетно-космічна компанія Локгід почала досліджувати можливість створення нового сімейства малих ракет для комерційного використання. Локгід затвердила розробку ракети-носія «Локгід» (LLV — Lockheed Launch Vehicle) в січні 1993 року.  Після злиття компанії Локгід з компанією Мартін Маріетта була виготовлена ракета з назвою Афіна. 

Афіна 1 (LLV 1) на SLC-6, серпень 1997.

Після укладення ще одного контракту з ВПС в 1994 році, почались роботи з модифікації: на майданчику для запуску шатлів змонтували невелику платформу поверх одного з двох каналів, що підводились до твердопаливних прискорювачів.

Перший запуск відбувся 15 серпня 1995 і закінчився невдало. Згодом виявилося, що причиною був збій системи наведення, поєднаний з перегрівом механізму управління двигуна першого ступеня.

Після перепроектування та тестування ракета з новим ім'ям Афіна-1 22 серпня 1997 року успішно запустила супутник NASA Lewis.

Вид згори на SLC-6, приблизно 2006 рік.

Ще один успішний запуск відбувся 24 вересня 1999 року — супутник Ikonos для створення космічних знімків компанією GeoEye вивели на полярну орбіту за допомогою ракети Афіна-2.

З появою ракет Дельта-4 та Атлас-5 у кінці 1990-х, компанія Боїнг 1 вересня 1999 року орендувала стартовий комплекс № 6 для модифікації під запуск їхніх ракет Дельта-4.

Були видалені деякі компоненти програми шатлів, такі яка кімната зміни корисного навантаження, проте будівля збірки, рухома башта технічного обслуговування, пускова башта, рів для відхилення вогню, система пригнічення звуку та деякі інші елементи зберегли та пристосували для запуску ракети Дельта-4. Спільний корпус ракети-носія (Common Booster Core — CBC) та відповідне льотне обладнання транспортується з заводу Боїнга в Декейтері (Алабама) до Ванденберга кораблем MV Delta Mariner, що причалює з півдня від стартового комплексу № 6, де планувалося отримувати та розвантажувати зовнішні паливні баки шатла. 

Запуск Delta IV Heavy з SLC-6 з USA-224

Клас ракет Дельта-4 був розроблений компанією Боїнг за участі в програмі Міністерства оборони «Розвитку ракет-носіїв» (Evolved Expendable Launch Vehicle, EELV). Головна ціль програми полягала в зменшені витрат на запуск і спрощення процесу виведення супутників у космос. У головного суперника Боїнга — Локгід Мартіна є схожий клас ракет — Атлас-5, вперше запущений з західного узбережжя на початку березня 2008 року з модифікованого східного стартового комплексу № 3 на Південній базі. 

Дельта-4, що була розміщена на майданчику з кінця 2003 року та мала низку технічних проблем з ракетою-носієм і з корисним навантаженням, вперше полетіла в космос з стартового комплексу № 6 27 червня 2006 року о 20:33. 

Ракета Дельта-4 Медіум+ (4,2) вивела на орбіту супутник Національного управління розвідки NROL-22, який успішно запрацював приблизно через 54 хвилини. 

Після запуску компанія Боїнг повідомила, що це була перша місія NRO на ракеті Дельта-4 і друга на ракеті сімейства Дельта. Першою була місія GeoLITE на борту Дельта-2 у 2001 році.

4 листопада 2006 року на борту Дельта-4 Медіум запущено DMSP-17 по Програмі військових метеорологічних супутників.

20 січня 2011 року о 13:10 PST відбувся запуск USA-224 (NROL-49) на ракеті Дельта-4 Геві. Запуск виконала компанія United Launch Alliance. Це був перший запуск Дельта-4 Геві з Ванденбергу.