Стефан Граппеллі

Граппеллі народився у лікарні Лібуазьєр (франц. Hôpital Lariboisière), що в Парижі, Франція, був охрещений ім'ям Стефано. Його батько, маркіз Ернесто Граппеллі, народився у Алатрі, Лазіо, мати — француженка Aнна Емілі Анок — з Сент-Омеру. Батько був вченим, педагогом італійської, продавав свої переклади і писав статті для місцевих видань.[6] Мати Стефана померла, коли йому було 4 роки, тож виховував його батько. Хоча вони проживали у Франції, та 1914 року батька, який залишався громадянином Італії, на початку Першої світової війни було викликано на батьківщину для боротьби за Італію.

Нaписавши про американську танцівницю Ісідору Дункан, яка проживала у Парижі, Ернесто Граппеллі звернувся до неї з проханням подбати про свого сина. У віці 6 років Стефано потрапляє до її танцювальної школи, де полюбив французьку імпресіоністичну музику. У зв'язку з військовим вторгненням Дункан як громадянка Америки була змушена покинути країну; вона віддає своє шато для використання як військового шпиталю.[7] Ернесто віддає свого сина до католицького притулку. Про цей час Граппеллі казав: «Це жахливі сторінки в моїй пам'яті… Тим місцем мав опікуватися уряд, але уряд дивився куди-інде. Ми спали на підлозі, часто не мали їжі. Не раз мусив боротися за шматок хліба», і твердив, що одного разу навіть намагався їсти мух, щоб послабити голод.. Стефано залишався у притулку, допоки 1918 року не повернувся з війни його батько і не знайшов їм квартиру на бульварі Барбес (Париж, Франція). Отримавши неприємний досвід з італійським військом, 28 липня 1919 року Ернесто привів свого сина до мерії, витягнув з вулиці двох перших свідків і націоналізував його як француза. Ім'я хлопчика Stéfano було змінено на Stéphane.

Хлопчик почав грати на скрипці з 12 років; батько заклав свій костюм, щоб купити дитині скрипку розміром 3/4. Хоча Ернесто замовляв сину приватні заняття, Стефану подобалося більше вчитися самостійно. Граппеллі казав: «Мої перші уроки були на вулицях, коли я спостерігав за грою інших скрипалів»… Перший скрипаль, якого я зустрів, грав на станції метро Барбес, у куточку під коліями. Коли я запитав, як треба грати, він вибухнув сміхом. Я пішов цілком принижений, зі своєю скрипкою під рукою». Погодившись на самостійні заняття протягом деякого періоду, 31 грудня 1920 року Ернесто влаштовує Стефана до Паризької консерваторії, що дало б шанс опанувати теорію музики та сольфеджіо, і удосконалити музичний слух. Стефан закінчив консерваторію 1923 року зі срібною медаллю. В останній рік навчання батько одружується вдруге, з Анною Фукс, і переїжджає до Страсбурга. Не зважаючи на запрошення переїхати до них, Стефан вирішив залишитися. Йому нова обраниця батька не подобалась.

Коли йому виповнилося 15, він почав тяжко працювати, щоб забезпечити себе. Його гра завоювала увагу молодого скрипаля, який запросив Стефано разом озвучувати німі фільми в оркестровій ямі театру Gaumont. Протягом двох років Граппеллі грав там по шість годин щодня.[8] Під час оркестрових перерв Граппеллі відвідував місцевий пивний бар Le Boudon, де міг слухати пісні в американському музичному протоавтоматі. Саме тут Граппеллі вперше познайомився з джазовою музикою. У 1928 році він грає у оркестрі посольства, який очолили Пол Вайтмен та Джо Венуті. Джазові скрипалі були рідкістю, і хоча Венуті грав здебільшого відомі джазові теми і рідко імпровізував, Граппеллі зацікавився його скрипковою грою, побачивши як той грає пісню «Dinah». З цього часу  він під впливом джазу почав розвивати власний стиль гри.

Граппеллі проживав з Мiшелем Ворлопом, піаністом-класиком. Ворлоп похвалив джазову гру Граппеллі, але той через своє скрутне становище дещо заздрив статкам піаністові, які були більшими, ніж у нього.  Після експериментів з фортепіано, Граппеллі перестає грати на скрипці, обираючи простоту, нове звучання і оплачувані концерти замість визнання. Він почав грати на фортепіано у біг-бенді під керівництвом музиканта на ім'я Грегор. У 1929 після ночі посиденьок Грегор випадково дізнається, що Граппеллі раніше грав на скрипці. Він позичає десь інструмент і просить Стефана зімпровізувати пісню «Dinah».[9] Почувши чудову гру, зраділий Грегор просить Граппеллі повернутися до скрипки.

1930 року Грегор зазнав фінансових труднощів. Потрапивши в автокатастрофу, в якій загинули люди, він полетів до Південної Америки задля уникнення арешту. Бенд Грегора возз'єднався як джазовий ансамбль під керівництвом піаніста Алена Романса і саксофоніста Андре Ек'ян. Граючи у колективі, 1931 року Граппеллі познайомився з гітаристом-представником циганського джазу Джанго Рейнхардтом. Той якраз шукав скрипаля, зацікавленого джазом, тож і запросив Граппеллі грати з ним у своєму фургоні. Хоча обоє грали кілька годин удень,[10] їхні обов'язки гри у колективах завадили продовжити кар'єру разом.

Та все-ж три роки потому, 1934 року, вони зустрілися у лондонському готелі Claridge's (Англія), і розпочали музичну співпрацю. П'єр Нюрі, секретар французької організації Hot Club de France, запросив Рейнхардта та Граппеллі сформувати Quintette du Hot Club de France («Квінтет Запального клубу Франції») разом з гітаристами Джанго Рейнхардтом та Рожером Шапю, і басистом Луйї Воля.[11]

1937 року американська джазова співачка Аделаїда Хол разом з чоловіком Бертом Хіксом відкриває у Мoнматрі нічний клуб La Grosse Pomme («Велике яблуко»). Клуб працював щоночі, тож вона найняла квінтет як один з стаціонарних колективів.[12] Поряд був розташований мистецький салон R-26, де Граппеллі з Рейнхардтом виступали регулярно.[13] Протягом перших тридцяти років музичної кар'єри Граппеллі писав своє прізвище за галісійською формою (Stéphane Grappelly). Він повернувся до італійської вимови прізвища (Stéphane Grappelli) для уникнення його неправильної вимови людьми (часта помилка — «ГрапеллАЙ»).

Колектив The Quintette du Hot Club de France розпався 1939 року під час розпалу Другої світової війни; Граппеллі був у Лондоні і залишався там протягом всього періоду військових дій. У 1940 році в майбутньому всесвітньо відомий джазовий піаніст Джордж Ширінг дебютував як акомпаніатор у колективі скрипаля.

Граппеллі у 1991

У 1949 Рейнхардт з Граппеллі возз'єднуються для невеликого туру Італією та роблять серію записів з італійською ритм-групою. Протягом цього часу вони спільно записують близько 50 творів, половина з них пізніше була скомплектована у альбом Джангологія (виданий у 2005).

Граппеллі зіграв у сотнях записів, включаючи сесійну гру з Дюком Еллінгтоном, джазовими піаністами Оскаром Пітерсоном, Мiшелем Петручіані та Клодом Боллінгом, джазовими скрипалями Свендом Асмуссеном, Джіном-Люком Понті, та Стафом Смітом, індійським класичним скрипалем Лакшміранаяною Субраманіамом, вібрафоністом Гарі Бертоном, поп співаком Полом Саймоном, мандоліністом Девідом Грісманом, класичним скрипалем Ієгуді Менухіним, оркестровим диригентом Aндре Превіним, гітаристами Бакі Піцареллі, Джо Пассом, віолончелістом Йо-Йо Ма, гармоністом і джазовим гітаристом Тутсом Селемансом, джазовим гітаристом Генрі Кроллою, басистом Джоном Борр та скрипалем Мaрком О'Коннором.

Граппеллі вперше співпрацював з класичним віртуозом Ієгуді Менухіним у грудні 1971 року під час британського чат-шоу на телебаченні, коли ведучий програми Майкл Паркінсон представив їхній дует для виконання твору Jalousie. Другий виступ у телепрограмі Паркінсона відбувся 1976 року, на той час вони видали спільно три альбоми EMI (див. нижче). В цьому телешоу[14] Мeнухін грав на подарованій скрипці Страдіварі, датованій 1714 роком, а Граппеллі оприлюднив свій інструмент, створений Гоффредо Каппою і датований 1695 роком.

Граппеллі також тісно співпрацював з британським гітаристом і графічним дизайнером Дізом Діслі (Diz Disley), записавши 13 альбомів з ним і його тріо (до якого входив у ранні роки Денні Врайт), і з відомим у наш час британським гітаристом Мaртіном Тейлором. До складу його паризького тріо тривалий період входили гітарист Мaрк Фоссет та басист Патріс Карратіні.

У квітні 1973 року він був запрошеним гостем на кілька концертів у джазовий клуб «Jazz Power» у Мiлані, де виступав з італійським джаз-гуртом у складі гітариста Франко Церрі, піаніста Нандо Де Лука, басистом / аранжувальником Піно Престі та барабанщиком Тулліо Де Піскопо.

Граппеллі записав соло для однойменного треку альбому гурту Pink Floyd 1975 року Wish You Were Here («Жаль, що тебе тут немає»). У зведенні його було майже не чути, тож скрипаля і не було записано до числа авторів, за словами Рoджера Вотерса, це була б «ще одна проблема на свою голову».[15] Перезведена версія з чутною партією Граппеллі була видана у розширеній версії альбому 2011 року[16] [17].

Граппеллі зіграв епізодичну роль у фільмі 1978 року Король циган разом з мандоліністом Девідом Грісманом. Три роки потому вони виступали разом на концерті, що записувався наживо і був представлений для позитивного визнання критиками.

У 1980-х роках він дав кілька концертів з молодим британським віолончелістом Джуліаном Ллойдом Вебером.

У 1997 Граппеллі отримав Премію Греммі за значні життєві досягнення.

Список містить не всі збірки видань