Суспільне мовлення

Верховна Рада 1997 року увалює закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (серед авторів - Віталій Шевченко).[9] Приймаються Постанови ВРУ.[10] Передбачається:

Надати телерадіоорганізації Суспільного мовлення України (акціонерне товариство) «Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)» статус телерадіоорганізації громадського мовлення України як невід'ємної складової частини системи Суспільного телебачення і радіомовлення та виділити їй для телерадіомовлення загальнонаціональні канали УТ-2 та УР-3.[11]

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення не надає «Громадському українському радіо і телебачення» ліцензії на мовлення. Реформа не вдалася. До січня 2017-го в Україні немає жодного суспільного мовника.

Дискусії про утворення суспільного мовлення пожвавилися 2005-го, після Помаранчевої революції та приходу на НТКУ команди Тараса Стецьківа та Андрія Шевченка. Була утворена Коаліція громадських організацій «Суспільне мовлення», яка напрацювала пакет законодавчих та організаційних пропозицій. Рух затих після відхилення ВРУ відповідного законопроекту 22 грудня 2005 у другому читанні.

Певну демократизацію НТКУ та НРКУ планувалось надати ст. 14 закону «Про телебачення та радіомовлення» в редакції 2006 року, що передбачала створення двох 17-голівних Громадських рад, основне завдання яких полягало у внесенні до ВРУ пропозицій щодо призначення або звільнення голів НТКУ та НРКУ. Члени громадських рад, в свою чергу, мали б призначатися Верховною Радою: 9 із числа парламентських фракцій, 4 з боку Президента, та 4 представники загальнонаціональних організацій, що фактично нейтралізує вплив громадськості на прийняття рішень. Восени 2007 року Комітет ВР з питань свободи слова та інформації провів конкурс кандидатів у члени Громадських рад, однак парламент не розглядав постанову про створення цих спостережних органів.

15 вересня 2009 року Конституційний суд ухвалив рішення[12], яким президент та ВРУ були позбавлені повноважень призначати як керівників НТКУ та НРКУ, так і членів громадських рад. Причиною визнання цих норм неконституційними є те, що Конституція України не передбачає таких повноважень ні у президента, ні у Верховної ради.

Новий поштовх в цьому процесу надало підписання керівниками органів, відповідальних за політику у сфері телерадіомовлення, 15 березня 2007 року спільної заяви.[13]

2009 народний депутат Андрій Шевченко зареєстрував проект нової редакції Закону «Про систему суспільного мовлення України». Законопроект був відхилений парламентом 12 червня 2009. Проект підтримали БЮТ та Блок Литвина, не підтримали ПР та КПУ; голоси НУНС розділилися.

2010 — народні депутати Шевченко, Каськів та Суслов зареєстрували чергову редакцію законопроекту «Про суспільне мовлення» (№ 7241). Законопроект чекає на розгляд у першому читанні.

Проект Закону України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» вноситься урядом Азарова 12.12.2012.[14]

Суспільне мовлення залишалося зобов'язанням України перед Радою Європи, було публічно підтримуване всіма ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно визнавали його нагально необхідним[15], але термін його утворення довго залишався невизначеним.[16]

Ухвалити Закон України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» вдалося тільки після зміни влади, 17 квітня 2014 року[17]. 13 травня Закон підписаний в. о. Президента України Олександром Турчиновим[18], 15 травня набрав чинності.

Згідно з Законом, «Національну суспільну телерадіокомпанію» створено на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, ДТРК «Культура», обласних державних ТРК, ДТРК «Крим», Київської державної реґіональної ТРК, Севастопольської реґіональної державної ТРК, Новгород-Сіверської реґіональної ДТРК «Сіверська», Криворізької реґіональної ДТРК «Криворіжжя» та Української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм». Керувати Суспільним телебаченням має Наглядова рада, яку формують громадськість і політичні фракції ВРУ[19].

Реєстрація Національної суспільної телерадіокомпанії України відбулася 19.01.2017 — що вважають днем появи в Україні першого суспільного мовника[20].

Суспільне мовлення вперше виникло у Британії з появою корпорації British Broadcasting Company Ltd (BBC) у 1922 році.

Суспільне мовлення у Британії реалізується через Брита́нську Телерадіомо́вну Корпора́цію (ВВС). За кількістю слухачів вона є найбільшою телерадіомовною компанією у світі. У штаті корпорації працює більш ніж 22 000 осіб у всьому світі (в тому числі і в Україні), понад 16 000 з яких працюють у державному секторі. Штаб-квартира корпорації знаходиться у Broadcasting House у Вестмінстері, Лондон.

Керуючий орган корпорації — «Бі-Бі-Сі Траст», однак в її установчих документах зазначено, що компанія незалежна від стороннього впливу й підзвітна тільки перед глядачами й слухачами. Основний девіз компанії — «інформувати, навчати і розважати». Річний бюджет 4 мільярди фунтів. 29 лютого 2012 року корпорація відзначала 90-річний ювілей початку міжнародного мовлення[21].

Стабільний бюджет компанії формує спеціальний податок, який сплачують всі мешканці Великої Британії, які володіють телевізорами, а також будь-якими пристроями, що дозволяють переглядати відеосигнал в режимі реального часу, включаючи мобільний телефон. Щорічно ця сума становить 2,8 млрд фунтів (майже 5,4 млрд доларів; у 2005 році — 7,205 млрд дол.). Щорічний бюджет BBC — 3,7 млрд фунтів стерлінгів[22].

Суспільне мовлення у Німеччині реалізується з 9 земельними мовниками, що об'єднані в Робочій спільноті суспільних мовників ФРН (ARD), а також Другого німецького телебачення (ZDF), Радіо Німеччини (DRadio), та Німецької хвилі (надалі − DW). Регіональні мовники-члени ARD відповідають спільно за виробництво та трансляцію першої телевізійної програми суспільного мовлення «Das Erste», а також телетексту та інтернет-порталів до неї. Окрім цього, згадані мовники пропонують по одній регіональній телепрограмі (за винятком малих мовників Радіо Бремен та Саарського мовлення), а також кожен по низці регіональних радіопрограм. Засноване 1961 року Друге німецьке телебачення (ZDF) було покликано усунути монополію єдиної в той час телевізійної програми ARD; його телепрограма розповсюджується на території всієї Німеччини. 1994 року було засновано Deutschlandradio, чиї програми також мають загальнонаціональне розповсюдження. Окрім телепрограми «Das Erste», суспільно-правові мовники-члени ARD спільно з мовником ZDF пропонують дитячу телепрограму «KI.KA», німецько-французьку телепрограму «ARTE», австрійсько-німецько-швейцарську телепрограму «3sat», політичну телепрограму «PHOENIX», а також відповідні інтернет-сторінки до них.

Німецькі суспільні мовники фінансуються в основному за рахунок збору за мовлення, яке сплачується як базовий збір у розмірі 5,76 євро на місяць за радіо або ж новітній приймач (наприклад, комп'ютер з доступом до Інтернету), та як збір за телебачення розміром у 12,22 євро на місяць за телеприймач. Ставка збору за мовлення збільшилася за останні 30 років майже у три рази. Водночас через возз'єднання Німеччини 1990 року кількість домогосподарств й відповідно платників збору суттєво збільшилася, тому доходи зі збору за мовлення зросли за 30-річний період майже у 5 разів. 2009 року доходи зі збору за мовлення становили 7,6 млрд євро. Для порівняння: майже стільки ж доходів (за попередніми оцінками − 7,0 млрд євро) отримало комерційне мовлення 2009 року. Загалом, кількість загальнодоступних телепрограм у дуальній (тобто змішаній суспільній та комерційній) системі телерадіомовлення Німеччини вважається чи не найчисельнішою у всьому світі[15].

Статтею 14 Закону України «Про суспільне телебачення і радіомовлення» передбачено, що суспільний мовник (НСТУ) може фінансуватися з таких джерел:

• продажу власної теле- і радіопродукції, плати за користування авторськими та суміжними правами;
• державного і місцевих бюджетів;
• абонентської плати, що сплачується за послуги НСТУ в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
• інших надходжень, не заборонених законодавством.

Рішення про джерела фінансування будо предметом багатьох обговорень ще до прийняття Закону. За словами Аласанія Зурабі, запущеній у 2017 році НСТУ фінансування у держбюджеті на 2018 рік «зрізано вполовину»[29].

Ініціатива щодо зміни моделі функціонування НСТУ вперше була оголошена на прес-конференції «Суспільному мовленню в Україні — рік». Після чого розпочато було обговорення та процес лобіювання відповідної реформи.

На пресконференції «Суспільному мовленню в Україні — рік» Вікторія Сюмар та В. Міський зазначили про підтримку ідеї реформування моделі фінансування суспільного мовника, зокрема ідей щодо введення абонплати. В. Міський озвучив намір Наглядової ради НСТУ «спеціалізувати для потреб НСТУ один із наявних податків», також ним було зазначено про напрямок подальших реформ фінансування: «щодо того, що можна платити кошти і податок, загальний податок з кожного громадянина України, я б хотів сказати, що це тема, яка справді, як сказала Вікторія Петрівна, у довгостроковому вимірі (там 3-5 років) може злетіти[30]».

На міжнародній конференції «Моделі фінансування суспільного мовлення: європейський досвід та український контекст»[31] 28 лютого 2018 року Юрій Джигир вперше озвучив зміст альтернативної моделі фінансування НСТУ[32]. Така модель передбачає виокремлення 50 % надходжень від рентної плати за користування радіочастотним ресурсом у спецфонд Держбюджету. У подальшому ці кошти спрямовуватимуться для фінансування НСТУ. За словами В. Міського «така пропозиція зроблена спираючись на литовський досвід[31]».

Існують різні думки щодо моделі фінансування суспільного мовника України, яка була б дієвою та прийнятною для більшості населення. Маргінальною альтернативною є пропозиція Є. Бенкендорфа, який у 2012 році пропонував фінансувати суспільного мовлення коштом комерційних телеканалів. Ця пропозиція була удосконалена та представлена також у наукових працях, як така, що хоча і не є традиційною формою фінансування, але відповідає реаліям України та знайде своїх прибічників серед більшості населення держави.