Українська демократично-хліборобська партія

До Першої світової війни понад 80 % населення України працювали в сільському господарстві. Під час революційних подій виникла низка політичних партій, що орієнтувалися на селянство, але їх очолювали жителі міст, які не знали всіх реалій життя села.[1]

Українське селянство не цілком сприймало соціалістичні гасла про скасування приватної власності на землю. «Общинне» землеволодіння (тимчасове, бо землю постійно перерозподіляли за кількістю членів сімей) було характерне для Росії та деяких українських губерній (Харківська, Херсонська, Катеринославська), тоді як у решті українських губерній поширене було подвірне землеволодіння та приватна власність (на Поділлі цей показник становив майже 95 %).

10-15 червня 1917 року в Києві тривав I Всеукраїнський селянський з'їзд, який зібрав 2500 делегатів зі всіх губерній України.

22 червня Українська селянська спілка (її створення ініціювали есери) провела засідання Всеукраїнської ради селянських депутатів, де, серед іншого постановила, що «організаційна, а також і підготовча робота до Установчих зборів має вестись Всеукраїнською радою селянських депутатів, а не українською фракцією Всеросійської ради селянських депутатів у Петрограді. <…> Для того, щоб усунути можливість всяких непорозумінь між Всеукраїнською спілкою з одного боку та Всеросійською радою депутатів і Всеросійською селянською спілкою з другого боку — Всеукраїнська рада селянських депутатів вважає необхідним, щоб названі вище Всеросійські селянські організації визнали, що організаційна робота по всій Україні поміж селянством має вестись виключно Всеукраїнською селянською спілкою та Всеукраїнською радою селянських депутатів»[2]. Тобто, українські соціалісти-революціонери (есери) прагнули вивести українське селянське питання з-під російської компетенції й добитися широкої автономії рішень. Іншою впливовою організацією був Всеукраїнський союз земельних власників (місцеве відділення Всеросійського Союзу Земельних Власників), але він об'єднував переважно середніх і великих землевласників, зазвичай русифікованих і консервативно налаштованих прихильників імперії та старого устрою.

Отже, в Україні виникла необхідність створення несоціалістичної політичної сили, яка би захищала національні інтереси українського селянства.

Сергій Шемета так описував умови створення партії: «У травні 1917 року повернулись з Полтави з губернського з'їзду „Союза земельних власників“ кілька лубенських козаків-хліборобів. Їздили вони на той з'їзд з власної ініціативи, бо відділу Союза в Лубенськім повіті не було. Побувавши на з'їзді, рішили ці хлібороби завести подібну організацію також в Лубенськім повіті і от Ів. Корнієнко і М. Макаренко звернулися до мене з пропозицією, узяти участь в організації. Я відповів згодою, але при умові, коли будемо організовувати не відділ „Всеросійського Союза Земельних Собственников“, а свою окрему українську хліборобську організацію на платформі суверенності українського народу».[2]

29 червня 1917 у Лубнах відбулися установчі збори партії (взяли участь 1500 селян і 20 поміщиків), на яких ухвалено основні засади її діяльності: досягнення суверенності українського народу, збереження приватної власності, вирішення земельного питання Українським сеймом на основі парцеляції поміщицьких земель за викуп. На основі цих принципів члени організації В. Андрієвський, С. Шемет і В. Липинський розробили проєкти програми.

Офіційною програмою став проєкт, підготовлений В. Липинським (виданий у жовтні 1917), за пропозицією якого партія отримала назву УДХП. Програма партії передбачала досягнення політичної самостійності України, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розробку демократичного проєкту державного устрою (в ім'я самостійності В. Липинський на деякий час поступився ідеєю монархізму). Програма проголошувала загальні громадянські права та автокефалію релігійних конфесій в Україні. В економічному розділі передбачалось встановлення державного контролю за національним господарством, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння. Партія відстоювала ідею створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави. У березні 1918 керівництво УДХП вело переговори з Українською Центральною Радою про входження членів партії до її складу. УДХП сприяла приходу до влади П. Скоропадського, але згодом ставилася із застереженнями до політики гетьманського уряду. У травні 1918 УДХП увійшла до складу Українського національно-державного союзу. У жовтні 1918 учасники II з'їзду виступили проти курсу гетьманського уряду на утворення федерації з небільшовицькою Росією та схвалили рішення про встановлення контактів з Українським національним союзом. У період Директорії УНР у партії відбувся розкол. В боротьбі з більшовиками шукала підтримки у П. Болбачана і Є. Коновальця.

Навесні 1920 у Відні окремі лідери партії (С. Шемет, В. Липинський, О. Скоропис-Йолтуховський) створили монархічну організацію Український союз хліборобів-державників, інші увійшли до складу Ради республіки. Своїх періодичних видань партія не мала; використовувала газету «Вісник лубенського громадського комітету». З 1920 у Відні виходив періодичний збірник УСХД з матеріалами з історії партії.

• В'ячеслав Липинський - "Наша Орієнтація" (аудіокнига)(укр.)
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Кондратюк В., Піскорський О. УДХП — символ відродження українського консерватизму // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2004. — випуск 15. — С. 3-11.