Філософія свідомості

Рене Декарт, засновник новоєвропейської філософії свідомості, сформулювавши психофізичну проблему, головний представник дуалізму

У класичному вигляді психофізична проблема була сформульована французьким мислителем XVII століття Рене Декартом. Декарт вважав, що світ складається з двох родів субстанцій: матеріальної і духовної. При цьому основним атрибутом матерії є протяжність, а основним атрибутом духу — мислення. З цього погляду, людина являє собою поєднання протяжного тіла і мислячого духу. Така позиція стала відома як психофізичний дуалізм. Психофізична проблема у постановці Декарта формулюється так:

Як в людині співвідноситься його тіло і дух, яким чином вони корелюють один з одним?

У сучасній філософії психофізична проблема визначається як питання про співвідношення ментальних станів (наших думок, бажань, почуттів тощо) і фізичних станів мозку.

Існує два основних напрямки розв'язання психофізичної проблеми — дуалізм та монізм. Перший, як видно на прикладі Декарта, виходить з припущення про те, що свідомість має особливу природу й принципово не зводиться до фізичної матеріальної реальності. Існує кілька варіантів дуалізму.

Монізм історично має три різновиди:

• Ідеалістичний
• Матеріалістичний,
• А також «нейтральний».

У сучасній філософії ідеалістичний різновид монізму, який стверджує, що матеріальна дійсність породжується активністю деяких ідеальних форм (людської свідомості або Бога), представлений слабо. В основному його поглядів притримуються деякі представники так званої релігійної філософії.

Нейтральний монізм також поширений мало, його представники вважають, що в основі як матерії, так і свідомості лежить деяка третя нейтральна реальність.

Матеріалістична версія монізму, у свою чергу, стверджує, що свідомість є елементом матеріальної реальності. Іншими словами, існує тільки мозок, а свідомість є його породженням. У сучасній філософії існує кілька варіантів матеріалістичного монізму.

Основний аргумент на користь дуалізму просто апелює до здорового глузду більшості людей. Якщо запитати, що таке свідомість, то багато хто скаже, що це щось тотожне їхньому «Я», або душі, або іншій подібній сутності, але при цьому напевно відмовиться від ідеї, згідно з якою свідомість — це просто мозок або його частина. Деякі сучасні філософи порівнюють подібну інтуїцію здорового глузду з переконанням у тому, що Земля має плоску форму. Інтуїтивно плоскість Землі представляється очевидною, але наука давно довела помилковість такої точки зору.

Сучасніший аргумент на підтримку дуалізму полягає в тому, що ментальне і фізичне мають дуже різні й, можливо, несумісні властивості. Ментальні події мають певну суб'єктивну якість (див. Кваліа), в той час як фізичні події подібної якості не мають. Ми можемо відчувати певний біль, бачити певний знайомий відтінок синього тощо. Теза дуалістів полягає в тому, що подібні речі не можуть бути зведені до чогось фізичного.

У сучасній аналітичній філософії виділяються два основних види дуалізму. Класичний субстанціональний дуалізм слідом за Декартом стверджує, що свідомість і матерія існують повністю незалежно одна від одної. Більш молода теорія, дуалізм властивостей, вважає, що, хоча існує лише одна субстанція або одна реальність (матеріальна), свідомість, проте, пов'язана з набором властивостей, що не можуть бути редуковані до матеріального, хоча вони емерджентно породжуються на основі матеріальних систем (мозку).

Інтеракціоністський дуалізм або просто інтеракціонізм — це різновид дуалізму, що є розвитком концепції Декарта. У XX столітті цю теорію захищали Карл Поппер та Джон Екклз. Інтеракціонізм стверджує, що ментальні стани, такі як думки та бажання, каузально взаємодіють із фізичними станами.

Класичний аргумент Декарта на підтримку інтеракціонізму можна сформулювати наступним чином: існує ясна і чітка ідея свідомості як речі, що мислить, і яка не протяжна в просторі, й існує,також, ясна і чітка ідея протяжного тіла. Тому свідомість і тіло не можуть бути ідентичними, оскільки вони мають радикально різні властивості. У той же час, очевидно, що наші ментальні стани (думки, бажання тощо) каузально впливають на наші тіла і навпаки. Коли дитина доторкається до гарячого чайника (фізична подія), що заподіює їй біль (ментальна подія), вона вчиться бути обережною з подібними речами (ще одна ментальне подія) і так далі.

Головною передумовою аргументів Декарта є те, що «ясні і чіткі ідеї» в нашій свідомості з необхідністю є істинними. Більш того, наш розум повністю доступний нам (ми маємо так званий привілейований доступ до власної свідомості). Однак більшість сучасних філософів не вважають подібні погляди самоочевидними, особливо після робіт Фрейда (який показав, що зовнішній спостерігач-психолог може зрозуміти несвідому мотивацію людини краще, ніж вона сама), П'єра Дюема (філософ науки може розуміти методи наукового відкриття краще, ніж сам учений), Малиновського (антрополог може знати звички і навички людини краще, ніж вона сама), а також фахівців з теорії сприйняття. Всі вони показали, що ідея привілейованого й ідеального доступу до нашої власної свідомості є досить спірною.

Існує кілька інших форм дуалізму, які виникли як подальший розвиток ідей Декарта.

• Теорія психофізичного паралелізму, згідно з якою свідомість і тіло, що мають різні онтологічні статуси, не мають каузального впливу одна на одну, але розвиваються паралельно, а їхня взаємодія лише вдавана. Цю теорію відстоював Лейбніц. Він стверджував, що між ментальним і фізичним існує гармонія, підтримувана Богом (див. Преформізм).

• Оказіоналізм, представлений французьким послідовником Декарта Мальбраншем, який уважав, що відносини між фізичними подіями або між фізичними і ментальними подіями насправді не є каузальними. З точки зору Мальбранша, причини в кожному конкретному випадку пов'язані зі своїми наслідками за допомогою безпосереднього божественного втручання.

Дуалізм властивостей стверджує, що, коли матерія організована певним способом (тобто так, як організоване людське тіло), в ній виникають ментальні властивості. Дуалізм властивостей, таким чином, є відгалуженням емерджентного матеріалізму. Емерджентні властивості мають незалежний онтологічний статус і не можуть бути зведені до або пояснені в термінах тієї фізичної основи, з якої вони виникають. У сучасній філософії подібну теорію розвиває Девід Чалмерс.

На відміну від дуалізму монізм стверджує, що існує тільки одна фундаментальна субстанція. Більшість сучасних моністичних теорій є матеріалістичними, чи натуралістичними. Натуралістичний монізм (або просто науковий натуралізм) стверджує, що єдиною реальністю є та, яка описується сучасною природничою наукою. Іншими словами, сучасна наука описує світ повним і вичерпним способом. Існує декілька різних підходів до розв'язання проблеми свідомості в рамках цієї загальної установки.

Ідеалістичний монізм (ідеалізм), що зводить матерію до свідомості або духу, не користується великою популярністю серед сучасних філософів. Однак на початку XX століття він короткий час був поширений серед позитивістів у вигляді феноменології. Це теорія, згідно з якою існують тільки репрезентації (або чуттєві дані) зовнішніх об'єктів у нашій свідомості, але не самі ці об'єкти. Такий погляд, зокрема, був характерний для ранньої філософії Бертрана Рассела.

Ще одна можлива позиція зводиться до того, що існує деяка первинна субстанція, яка не є ні фізичною, ні ментальною. З цієї точки зору як ментальне, так і фізичне — властивості такої нейтральною субстанції. Подібну точку зору в історії філософії вперше сформулював Бенедикт Спіноза, в XX столітті її також розвивав Бертран Рассел. Вона стала відома як нейтральний монізм.

Нижче будуть обговорюватися тільки основні різновиди натуралістичного монізму.

Епіфеноменалізм стверджує, що ментальні феномени не можуть бути джерелом каузального впливу. Фізичні події можуть впливати на інші фізичні події, а також на ментальні події, але ментальні події не можуть каузально впливати на що-небудь, оскільки вони всього лише інертні субпродукти (епіфеномени) фізичної реальності.

Психологічний біхевіоризм виступав домінантним напрямком аналітичної філософії свідомості протягом більшої частини XX століття. У психології біхевіоризм став реакцією на неадекватність інтроспекціонізму. Інтроспективні звіти про чиєсь ментальне життя не можуть бути предметом експериментального дослідження, і на їхній основі не можна робити коректних узагальнень. Тому інтроспекція несумісна зі стандартним науковим методом. Вихід психології, як це уявлялося біхевіористам, полягав у тому, щоб відмовитися від ідеї внутрішнього ментального життя (і, отже, онтологічно незалежної свідомості), зосередившись на описі спостережуваної поведінки.

Паралельно з таким розвитком психології розвивалися ідеї філософського або логічного біхевіоризму. Його ідеї характеризувалися послідовним верифікаціонізмом і розглядали неверифіковні твердження щодо внутрішнього ментального життя як безглузді. З точки зору філософів-біхевіористів ментальні твердження насправді є одним із способів опису поведінки, а також диспозицій до поведінки. Вони формулюються зовнішніми спостерігачами для того, щоб пояснювати і передбачати поведінку інших агентів.

Психологічний біхевіоризм, головним представником якого був Б. Ф. Скіннер, почав виходити з моди в 50—60-ті роки XX століття разом з виникненням когнітивізму.

Фізикалістська теорія тотожності мозку й свідомості, яку вперше постулювали Джон Смарт і Юллін Плейс, стала безпосередньою реакцією на невдачу біхевіоризму. Ця теорія стверджувала, що деякий ментальний стан буквально тотожний певному стану мозку. Тобто, бажання випити кави, наприклад, є тільки збудженим станом кількох нейронів мозку, й нічого більше.

Теорія тотожності зустріла кілька критичних аргументів, одним з найвідоміших з них є аргумент Гіларі Патнема про множинну реалізацію. Очевидно, що, наприклад, біль можуть відчувати не тільки люди, а й амфібії. З іншого боку, вкрай малоймовірно, що всі різні організми, які відчувають біль, здатні перебувати в ідентичному фізичному стані мозку. Тому біль не може бути ідентичним деякому стану мозку, а теорія тотожності не знаходить емпіричного підтвердження.

Елімінативний матеріалізм є найрадикальнішою формою фізикалізму. Прихильники цієї теорії вважають, що всі ментальні стани — це об'єкти, які постулюються помилковою емпіричною теорією, так званою народною психологією (folk psychology). І подібно до того, як сучасна наука відмовилася від інших хибних теорій, таких як, наприклад, концепція флогістону, вона повинна відмовитися і від народної психології. Відмова від останньої буде означати й відмову від усіх ментальних сутностей. Питання про співвідношення свідомості і тіла, таким чином, виявиться псевдопроблемою: існують тільки ті об'єкти, які визнаються чинними науковими теоріями.

Мізки в бочці, один з класичних уявних експериментів, обговорюються в сучасній філософії свідомості.

Функціоналізм — це теорія, згідно з якою мати ментальний стан означає бути в деякому функціональному стані. Функціональний стан фіксується завдяки сукупності каузальних відносин, тому якщо система знаходиться в деякому функціональному стані, це означає, що вона визначається сукупністю причин «на вході» і наслідків «на виході». Відповідно, якщо йдеться про свідомість, то її функціональний стан визначається вхідними чуттєвими даними і поведінкою як наслідком.

Головна теза функціоналізму полягає в тому, що одні й ті ж функціональні стани можуть бути реалізовані на принципово різних фізичних системах. Подібно до того як, наприклад, годинник може бути аналоговими або цифровими, але при цьому виконувати одну й ту ж функцію, функцію свідомості можуть виконувати не тільки органічні системи (мозок), але й, наприклад, комп'ютери.

Аномальний монізм розроблений американським філософом Дональдом Девідсоном в 70-ті роки XX століття. Ця теорія стверджує, що, хоча існує лише один вид реальності — матеріальний і, відповідно, лише один вид подій — фізичний (у тому числі події в мозку), існує безліч способів описувати та інтерпретувати ці факти. Однією з інтерпретацій і є менталістський словник, що описує поведінку людини в психологічних термінах.

На сьогодні не існує загальновизнаного розв'язку психофізичної проблеми. Деякі філософи вважають, що це не випадково, оскільки в самому питанні про співвідношення свідомості і тіла є помилка. Такі філософи кажуть, що психофізична проблема є псевдопроблемою. У рамках аналітичної філософії подібну позицію займають, в основному, послідовники Людвіга Вітгенштейна, який вважав, що всі філософські проблеми насправді є всього лише лінгвістичними головоломками.

Критики психофізичної проблеми вказують, що неправильно питати, як ментальні та біологічні стани співвідносяться один з одним. Потрібно просто визнати, що люди можуть описуватися різними способами — наприклад, в рамках ментального (психологічного) або біологічного словників. Псевдопроблеми виникають, коли ми намагаємося описати один словник у термінах іншого, або коли ментальний словник використовується в невірному контексті. Щось подібне відбувається, наприклад, коли хтось намагається шукати ментальні стани в мозку. Мозок — це просто невідповідний контекст для використання менталістського словника, тому пошук ментальних станів у мозку є категоріальною помилкою.

Подібної точки зору на психофізичну проблему дотримуються багато представників логічного біхевіоризму (наприклад, Гілберт Райл), а також функціоналізму (Гіларі Патнем).

Інші мислителі вважають, що, хоча проблема співвідношення тіла і свідомості сформульована коректно, ми принципово не здатні дати на неї задовільну відповідь. Наприклад, Колін Макгінн вважає, що питання про природу свідомості взагалі лежить за межами наших когнітивних можливостей. Кожен біологічний вид має певні обмеження. Наприклад, собаки не в змозі довести теорему Піфагора. Точно так само люди не в змозі створити задовільної теорії свідомості.

Інший філософ, Томас Нагель, вважає, що подібний скептицизм Макгінна занадто радикальний. Справа не в обмеженості нашої біологічної природи, а в тому, що свідомість не можна досліджувати стандартними науковими методами. Наука намагається побудувати повністю об'єктивну картину дійсності, усунувши всі конкретні суб'єктивні «точки зору» на світ. Тому свідомість принципово вислизає з поля зору вчених. Більше того, коли ми вивчаємо свідомість, то дослідник сам є частиною предмета свого вивчення. Свідомість, таким чином, є умова можливості науки і не може бути її предметом.

Інтенціональність визначається як спрямованість ментальних станів (наших думок, бажань тощо) на деякий об'єкт у зовнішньому світі. Наявність у ментальних станів такої властивості означає, що вони мають деякий зміст і семантичні референти, а, отже, їм можна приписувати істинність або хибність. Коли ми намагаємося редукувати ці стани до фізичної реальності, виникає наступна проблема: фізична реальність не може бути істинною або помилковою, вона просто є. Можливість приписувати значення істинності ментальним станам означає, що вони спрямовані на деякі факти. Наприклад, думка про те, що Геродот був істориком, вказує на Геродота і на той факт, що він був істориком. Але як здійснюється таке відношення між думкою і фактом? Адже в мозку існують тільки електрохімічні процеси, які нічим не нагадують про Геродота.

Кваліа — це деяке якісне суб'єктивне переживання, які ми відчуваємо. Різні ментальні стани суб'єктивно по-різному переживаються різними людьми. Наприклад, деяким людям подобається смак ментолового морозива, у той час як іншим — ні. Як можна пояснити цю відмінність в термінах природничих наук? Як взагалі можна зафіксувати те, яким нам видається смак морозива?

Біологія, як і всі сучасні природні науки, спирається на матеріалістичну картину світу. Об'єктом вивчення нейробіології як розділу біології є фізичні процеси, які розглядаються як підстави ментальної діяльності та поведінки. Прогрес біології у вивченні й поясненні ментальних феноменів зафіксований, зокрема, у відсутності емпіричних спростувань її фундаментальної передумови: «зміни ментальних станів суб'єкта неможливі без змін станів її мозку».

У рамках нейробіології існує велика кількість розділів, які вивчають відносини між ментальними та фізичними станами й процесами.

• Сенсорна нейрофізіологія вивчає відносини між процесом сприйняття і роздратування.
• Когнітивна нейронаука вивчає кореляції між ментальними і нейронними процесами.
• Нейрофізіологія описує залежність ментальних здібностей від анатомічних відділів мозку.
• Нарешті, еволюційна біологія вивчає генезу людської нервової системи, і, в тій мірі, наскільки вона є підставою свідомості, також описує онтогенетичний і філогенетичний розвиток ментальних феноменів, починаючи з найпримітивніших стадій.

Методологічні знахідки нейронауки, зокрема запровадження високотехнологічних процедур створення нейронних карт, штовхають вчених на розробку дедалі амбітніших дослідницьких програм. Однією з них є максимально повний опис нейронних процесів, які корелювали б з ментальними функціями. Однак багато нейробіологів, у тому числі співавтор Карла Поппера Джон Екклз, заперечують можливість «редукції» ментальних феноменів до процесів у центральній нервовій системі. Навіть якщо ця редукція і буде здійснена, проблема даності особистого, суб'єктивного світу людини сторонньому досліднику поки навіть теоретично не має розв'язку.

Інформатика вивчає автоматизовану обробку інформації за допомогою комп'ютерів. Відтоді як останні існують, програмісти здатні створювати такі програми, що дозволяють комп'ютерам виконувати завдання, для розв'язання яких біологічним істотам необхідна розумна свідомість. Найпростіший приклад — це виконання арифметичних операцій. Однак, очевидно, що множачи числа, комп'ютери не використовують свідомості. Чи може у них розвинутися щось, що ми могли б назвати свідомістю? Це питання винесено сьогодні у заголовок численних філософських дебатів, пов'язаних з дослідженнями в галузі штучного інтелекту.

Джон Серль запропонував розрізняти «слабкий» і «сильний» штучний інтелект. Головна мета «слабкого» полягає в побудові успішної моделі моделювання ментальних станів, яка не передбачає наділення комп'ютерів справжньою свідомістю. Мета «сильного» штучного інтелекту, навпаки, полягає в побудові комп'ютерної системи, яка була б настільки ж свідомою, як і людина. Остання програма випливає з ідей британського математика Алана Тюринга. Відповідаючи на питання про те, чи можуть машини мислити, він сформулював знаменитий тест Тюринга. Тюринг вважав, що ми зможемо говорити про те, що комп'ютер «мислить», якщо не зможемо відрізнити відповіді комп'ютера, отримані в ході анонімного діалогу через комп'ютерний термінал, від відповідей людей. Істотним тут є те, що погляди Тюринга на природу розуму були біхевіористськими — розумна та система, яка поводиться як розумна. Критика тесту Тюринга вельми розлога. Одним з найвідоміших аргументів проти нього є уявний експеримент «Китайська кімната», запропонований Джоном Серлом.

Питання про те, чи можуть комп'ютери відчувати (мати кваліа) також залишається відкритим. Деякі вчені вважають, що дослідження в галузі штучного інтелекту можуть істотно наблизити нас до відповіді на психофізичну проблему. Вони переконані, що відносини між свідомістю і мозком можуть бути описані за моделлю відносин між програмним забезпеченням (software) і апаратною частиною комп'ютера (hardware).

Психологія безпосередньо вивчає ментальні стани. Вона використовує емпіричні методи для дослідження ментальних станів (задоволення, страху тощо). Психологія намагається знайти закони, які пов'язують ці ментальні стани між собою, а також із зовнішнім фізичним світом. При цьому психологія не говорить нічого про природу досліджуваних нею явищ, тому її закони сумісні з усіма розв'язками психофізичної проблеми.

У контексті філософії свідомості питання про існування свободи волі набуває нового значення. У першу чергу це стосується детерміністичних моністів і матеріалістів, які вважають, що свідомість є частиною фізичної реальності. Відповідно до цієї позиції, світ (і свідомість як його частина) повністю підпорядковується законам природних наук. Ментальні стани, а, отже, воля, є в кінцевому підсумку деякими фізичними станами, організованими відповідно до наукових законів. У такому випадку поведінка людини повністю визначені законами фізики. Отже, людина не може бути вільною.

Ця аргументація відкидається частиною детерміністів. Вони переконані, що на питання про те, чи є ми вільними, можна відповідати лише після того, як ми точно визначимо зміст поняття «свобода». Протилежністю «свободи» є не «причинність», але «примус». Тому не варто ототожнювати волю з індетермінізмом. Дія є вільною у тому випадку, якщо агент міг вчинити інакше, якби прийняв інше рішення. У цьому сенсі людина може бути вільною навіть в тому випадку, якщо теза детермінізму є істинною. Подібну позицію в історії філософії займав Девід Юм. Сьогодні така точка зору відстоюється, наприклад, Деніелом Деннетом.

З іншого боку, багато філософів вважають, що теза про сумісність детермінізму і свободи є хибною, оскільки люди вільні у деякому сильнішому сенсі. Такі філософи переконані, що світ не може повністю підкорятися фізичним законам (принаймні їм не може підкорятися наша свідомість) і, таким чином, потенційно ми можемо бути вільними. Найвідомішим мислителем, який поділяв таку точку зору, був Іммануїл Кант. Його критики вказували на те, що він використовує некоректне поняття свободи. Вони міркували так. Якщо наша воля не детермінована нічим, то ми хочемо того, чого ми хочемо, вона є чисто випадковою. А якщо наші бажання випадкові, ми не є вільними. Так що якщо наша воля нічим не детермінована, ми не вільні. На це прихильники Канта заперечували, що подібна критика заснована на невірній інтерпретації кантівської етики, в якій справжня свободи є результат виконання обов'язку, який накладається практичним розумом.

Філософія свідомості також має важливі наслідки для поняття «самості». Якщо під «самістю» або «Я» ми розуміємо щось істотне, невіддільне від даного суб'єкта, то багато сучасних філософів будуть стверджувати, що подібної речі не існує. Ідея самості як невідчужуваної унікальної сутності бере свій початок від християнської ідеї безсмертної душі. Оскільки більшість сучасних філософів свідомості є фізикалістами, ця ідея неприйнятна для них. Величезний вплив на критику концепції «самості» надав Девід Юм, перший послідовний скептик у філософії свідомості.

У цьому контексті деякі філософи стверджують необхідність відмовитися від ідеї самості. Вони часто говорять про «Я» як про ілюзію, що знаходить несподівані паралелі в деяких східних релігійних традиціях, зокрема, в буддизмі. Проте, частіше зустрічається позиція, за якою ми повинні переформулювати поняття самості, відмовившись від уявлення про її невідчужуваність і самототожність. Скоріше, самість є чимось, що постійно змінюється в часі, й сконструйоване нашою мовою і культурою. Подібної позиції дотримується сьогодні Деннет.

У XX столітті склалися дві головні школи, які є своєрідною відповіддю Гегелю. Це феноменологія і екзистенціалізм. Засновник феноменології, Едмунд Гуссерль, вважав, що будь-яка наука повинна починатися з вивчення структури досвіду людської свідомості. Екзистенціалізм, одним з головних представників якого був французький філософ Жан-Поль Сартр, акцентував увагу на унікальних переживаннях, в які занурена людська особистість, і на те, як свідомість оперує цими переживаннями.

В останні десятиліття з'являються теорії, які постулюють необхідність конвергенції всіх основних традицій вивчення філософії свідомості.

На відміну від аналітичної філософії, а також від феноменології та екзистенціалізму, радянська філософія свідомості була сконцентрована, головним чином, не на розв'язанні психофізичної проблеми або опису структур свідомості, але на аналізі процесу пізнання і творчої зміни реальності. Теорія свідомості, таким чином, була інтегрована в методологію науки і соціальну філософію.

Розвиток філософії свідомості в СРСР характеризувався двома суперечливими тенденціями. З одного боку, існувала офіційна марксистська ортодоксія, що пропонувала як єдино вірну теоретичну модель свідомості концепцію відображення, сформульовану Леніном. З іншого, повоєнний розвиток науки і традиції вітчизняної психології дозволили створити досить оригінальну самостійну традицію вивчення свідомості на перетині науки і філософії.