Душа

Душа́ (грец. ψυχή, лат. anima) — складне поняття з області філософії і релігії, одинична, індивідуальна, безтілесна, нематеріальна сутність, що за деякими віруваннями властива живим істотам[джерело?]. Переконання в існуванні душі характерне для міфологічного й релігійного світоглядів[1]. Науковий світогляд поняття про душу не використовує[2].

Ієронімус Босх або Єронім Босх (1500–1504): душі після смерті на шляху до неба
Людські душі в Дзіґоку-дзосі — царстві пекла (з японських вірувань)

У більшості вірувань душа вважається безсмертною[джерело?]. За одними віруваннями після тілесної смерті вона переходить у потойбічний світ[джерело?], а за іншими — переселяється в нову істоту[джерело?].

Етимологічно слово «душа» пов'язане зі словом «дихання»[3]. Відповідні грецькі та латинські корені увійшли в українську мову в таких словах як психіка, анімалізм тощо[4]. Поняття душа споріднене з поняттям дух[джерело?]. В ужитку ці два поняття часто заміняють одне одне, все ж існують відмінності — дух може не мати тілесної оболонки, не бути одиничним тощо[4]. Духами називають також деякі вигадані безтілесні істоти, що зустрічаються у міфах та казках [джерело?].

Історія розвитку поняття

За сучасними уявленнями поняття душі походить з анімістичних понять про особливу силу, що існує в тілі людини і тварини, а іноді — і рослини. З давніх часів людина задавалася питанням про відмінність живого і неживого[джерело?]. У ході розвитку міфологічного мислення сформувалося поняття про душу як про деякий атрибут живої істоти. Спостереження за диханням живого, яке після його смерті зникало, сприяло виникненню давніх уявлень про душу, як про дихання, що відбувається ззовні[джерело?]. Відповідні спостереження над кров'ю і припинення життя при великій її втраті, призвели до того, що в крові бачили носія душі. Сновидіння призвели до уявлень про душу, як про субстанцію, яка існує незалежно від тіла[джерело?].

У давньогрецькій філософії поняття «душа» мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) «демон» — невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) «покарання» за первородний гріх Титанів тощо[4].

У зв'язку з тим, що душа розуміється як субстанція, їй спочатку приписували властивості найтоншої речовини, що знаходиться в крові, як було у більшості досократиків у грецькій філософії[джерело?]. За Платоном душа є безсмертною і нематеріальною і передує існуванню у фізичному тілі[5]. До народження людини душа споглядає ідеї в нематеріальному світі, а після того, як вселяється в тіло, «забуває» їх[джерело?]. Звідси судження Платона про те, що всі знання — лише спогад забутих ідей, пізнаних душею до народження[джерело?]. Аристотель називає її першою ентелехією життєздатного тіла; тільки «розумна» душа людини (дух) може бути відокремлена від тіла і є безсмертною[джерело?][6].

Герберт Спенсер, в співавторстві з Джорджем Джей Льюїсом, видав у 1855 році книгу «Основи психології», у якій викладено фундаментальне припущення про підкорення людського розуму законам природи в рамках загальної біології, тобто психологію, підпорядковану принципу необхідного ступеневого наслідування всякої духовної сили і здібності[джерело?]. Проте ця книга згодом зазнала суттєвої критики[джерело?]. У 1863 Вільгельм Вундт прочитав лекції про історію розвитку душі людини і душі тварин[джерело?]. Вундт викладав проблеми психогенезу у своїх роботах «Grundzüge der physiologischen Psychologie» (1908—1911) і «Völkerpsychologie» (1908—1917)[джерело?]. Зараз, як і за часів античності і романтизму, знову часто проводять відмінність між душею і свідомістю[джерело?]. Для Паладь і Клагес душа є носієм ритмічних безперервних життєвих процесів, у той час як свідомість, на противагу душі, «безперервно»[джерело?].

Канд. мед. наук Мельник А. І. у 2016 році увів нову назву для вчення про душу — анімологія (від лат. anima — душа; грецького λόγος (logos) — вчення, наука), яка включає три основні частини: анімогенез (гіпотетичний шлях душі від її зародження до безсмертя), анатомія і фізіологія душі живої особи, хвороби душі і її зцілення[7].

Поняття

Загальноприйнятим вважається те, що своєрідна інтерпретація поняття «дух» започаткувалася ще у міфології[джерело?]. Справді, численні міфи стародавніх суспільств розповідають про існування «духів», фантастичних істот, які органічно пов'язані з людиною, її тілом, зовнішнім виглядом та довкіллям[джерело?]. «Духи» перебувають у процесі постійної взаємодії з людиною, визначаючи особливості її життя. «Духи» згідно з міфологією існують незалежно (у сучасному контексті — об'єктивно) від поділу їх на шкідливих і корисних для людини[джерело?]. Цю незалежність порушує сама людина, спонукаючи їхнє існування в образах добрих і злих «духів»[джерело?]. Отже, поняття «дух» («духи») у міфології виникає як необхідність означення питання про те, що чи хто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на характер, спосіб життя людини[джерело?].

Порівняно завершеного вигляду поняття «дух» набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий (Параклет чи Паракліт, що у перекладі з давньогрецької означає «помічник», «розрадник»), у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення[джерело?]. З погляду християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що «послане» Христом і «свідчить» про нього[джерело?]. «Дух» постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єктивного характеру існування духу дає змогу навіть різноманітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини[джерело?].

Зримий образ духу в християнській традиції — це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового птаха, своїм теплом зігріваючи «яйце світове»[джерело?]. Поширені у народів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch — дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу[джерело?].

Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивне явище, основною здатністю якого є можливість творити людину, її життя, характер і спосіб діяльності[джерело?]. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктивне начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що «заземлює», суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального явища[джерело?]. Іншими словами, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з людиною, суб'єктом суспільно-історичного процесу[джерело?].

Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як «іскорки» Божественного Духу, яка й «запалює» життям кожну людину[джерело?]. За образним висловлюванням Аристотеля, релігія розуміє під душею те, «що робить тіло живим»[джерело?]. Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуальним людським існуванням дух[джерело?]. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом[джерело?]. Душа — це життєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини[джерело?].

У філософії

Душа — це термін, яким переважно релігія, ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людини[8]. Згідно з ідеалістичними релігійними концепціями, душа розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ[джерело?].

Дуалізм вважає душу протилежною тілу самостійною субстанцією[джерело?]. Матеріалісти-метафізики зводили психічну діяльність до суто механічних та фізико-хімічних процесів[джерело?]. У діалектичному матеріалізмі та науковій психології термін «душа» не використовується[джерело?]. По суті термін «психіка» заміщує термін «душа», виражаючи внутрішній духовний світ людини[джерело?].

У релігії

Авраамічні та дгармічні релігії трактують поняття душі по різному[джерело?]. У дгармічних релігіях важливим поняттям є карма, залежно від якої визначається доля людини при переродженні[джерело?]. Метою є досягнення стану просвітлення, злиття індивідуальної душі зі світовою, переривання циклу перероджень сансари[джерело?]. Відповідником українського слова душа в індуїзмі є атман, а в джайнізмі — джива. Буддизм, проте, відкидає віру в індивідуальну душу людини[9]. Цей буддійський принцип низивається анатта або анатман.

Для авраамічних релігій характерна віра в потойбічний світ, куди потрапляє душа людини після смерті, а метою праведного життя є спасіння[джерело?]. Утім, не всі релігії цієї традиції вірять у безсмертність душі[джерело?]. На питання про те, як душа народжується, богослови різних деномінацій відповідають по-різному: можливі варіанти: душу безпосередньо створює Бог, душа переходить до дитини від батьків та душа існувала завжди, ще до народження, і при народженні вселилася в дитину[джерело?].

Інші релігії мають різні уявлення про душу. Анімізм вважає, що душею наділені не тільки живі істоти, а й предмети і явища природи[10]. Даосисти вважаю, що у людини є два різні типи душ: хунь та по. Коли людина помирає, одна з них покидає тіло, а друга залишається в ньому[джерело?].

За вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини[11].

Душа в біблійному розумінні

У Біблії словом «душа» перекладається єврейське слово «не́феш» [?פנ] і грецьке слово «психе́» [ψυχή].[12] З біблійного вживання цього слова видно, що душа — це людина або тварина чи життя людини або тварини.[13] Більшість церков загальновизнаного християнства розуміють під «душею» нематеріальну або духовну частину людської істоти, яка переживає смерть фізичного тіла. Інші розуміють її як життєве начало.

  • Душа — це не те саме, що дух.
    Євреєв 4:12 (Переклад Огієнка): «Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного,- проходить воно аж до поділу душі [грецьке психе] й духа [грецьке пнеуматос], суглобів та мізків, і спосібне судити думки та наміри серця». (Цей біблійний фрагмент показує, що грецьке слово, перекладене як «дух», не є тим самим словом, що перекладається як «душа»).

Екклезіастова 3:19 (Переклад Огієнка): "Доля для людських синів і доля звірини — однакова доля для них: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих ["дух", в перекладі Хоменка; єврейське руах ]". (Тут в Біблії вказується, що і в людей, і в тварин після смерті виходить «дух» (руах), а не «душа» (нефеш))

«У Старому 3аповіті немає дихотомії [поділу] на тіло й душу. Ізраїльтянин конкретно дивився на речі, сприймав їх у цілості, тож він вважав, що люди — це особи, а не щось складене. Термін непеш [нефеш], хоч його перекладають словом душа, ніколи не означає душу, що існує окремо від тіла або особи… Термін [психе] у Новому 3аповіті є відповідником слова непеш. Він може означати життєве начало, саме життя або живу істоту»[14].

  • Душа може померти.
    Єзекіїля 18:4 Переклад Огієнка: «Тож усі душі Мої: як душа батькова, так і душа синова — Мої вони! Душа, що грішить,— вона помре». (*В єврейському тексті — нефеш. В декотрих перекладах сказано «людина» або «той»).

Матв. 10:28: «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі [або „життя“] вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу*, і тіло вам занапастити в геєнні». (*У грецькому тексті тут вжито психе у знахідному відмінку. Хоменко, Куліш, Деркач, Філарет, Бачинський — усі перекладають його як «душа»).

Дії Апостолів 3:23: «І станеться, що кожна душа [грецьке психе], яка не послухала б того Пророка, знищена буде з народу».

  • Тварини теж є душами.
    Буття 1:20, 21, 24, 25 (Переклад Огієнка): «Сказав Бог: „Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу* живу…“ І створив Бог риби великі, і всяку душу живу плазуючу, що її вода вироїла за їх родом, і всяку пташину крилату за родом її… І сказав Бог: „Нехай видасть земля живу душу* за родом її“. …І вчинив Бог земну звірину за родом її, і худобу за родом її, і все земне плазуюче за родом його». (*В єврейському тексті тут вжито слово нефеш. У декотрих перекладах сказано «створіння» або «істоти»).

Левит 24:17, 18 (Переклад Огієнка): "Кожен, хто заб'є людину ["душу человєчу",[15]; єврейське нефеш],- буде конче забитий. А хто заб'є яку скотину [єврейське нефеш], той відшкодує її,- життя за життя ["душу вмісто души", ]".[15] (Єврейське слово нефеш, відповідник слова «душа», застосовано в цьому контексті і до людей, і до тварин).

Об'явлення 16:3 (Переклад Хоменка): «Стала кров, як — мертвого, і всяка душа* жива вмерла, що в морі». (*У грецькому тексті тут вжито слово психе. Декотрі перекладачі вживають слово «істота» або передають цілий вираз як «все живе»).

Епоха Другого Храму

Попри те, що в Танасі наведено явний приклад з'явлення душі мертвого Самуїла Саула, юдеї часів Другого Храму розходилися в розумінні суті душі. Фарисеї вважали, що душа безсмертна і може існувати поза тілом до воскресіння з мертвих. Саддукеї ж вважали, що душа вмирає разом з тілом.

У Кабалі

У вченні Кабали душа мислиться як духовна сутність, що бере початок у вищому розумі або світовій душі і виникає як еманація останнього[джерело?]. Сходження душі в тіло визначається її природою: вона мусить з'єднатися з тілом, щоб, виконавши своє призначення в земному житті, повернутися до світу чистого світла — Бога[джерело?].

Творіння, будучи інструментом розкриття потенціалу Творця, не може сприймати Його інакше, як в інформаційних формах своїх відчуттів[джерело?]. Відчуття ці виникають в результаті наповнення посудини творіння світлом Всевишнього[джерело?]. Посудина, наповнена світлом, називається — ДУША, про що сказано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її дихання життя …»[джерело?]. Душа, відчуваючи Творця, як світ навколо себе, сприймає себе в ньому, як наше егоцентричне «я»[джерело?]. Це «я» одягнене в матеріальне тіло, з тієї ж причини, з якої Творець сприймається душею, як матеріальний світ, така функціональна природа творіння. (Лаві К. «Древо Пізнання»)

Душа, як інструмент розкриття Творця, включена в задум творіння, і тому є безсмертною, відповідно до нескінченності потенціалу Творця. Тіло ж, за допомогою якого душа, функціонує у світі, з метою удосконалення функції творіння, лише одного разу розкривається у світі, на період здійснення своєї функції, відповідно до програми, званої — доля. Потім відбувається зміна тіл і настає новий цикл удосконалення функції творіння, за допомогою душі. (Лаві К. «Древо Пізнання»)

Походження вчення про нематеріальну, безсмертну душу (параматма)

«Християнське уявлення про духовну душу, створену Богом і вселену у тіло в період зачаття, щоб зробити людину єдиним живим цілим,- це плід довгого розвитку у християнській філософії. Ця філософська концепція остаточно сформувалася тільки тоді, коли з Орігеном [помер бл. 254 року н. е.] на Сході та св. Августином [помер 430 року н. е.] на Заході затвердився погляд про душу як духовну сутність… Його [Августинова] доктрина… завдячує багато чим (у тому числі деякими недоліками) неоплатонізму»[16]

«Поняття про безсмертя — це плід грецької думки, тоді як надія на воскресіння належить до єврейської думки… Після завоювань Александра юдаїзм мало-помалу перейняв грецькі переконання»[17]

«Безсмертя душі — це грецьке поняття, сформоване стародавніми містичними культами і розвинуте філософом Платоном»[18]

«Як нам вважати: смерть є щось певне? (…) Очевидно, це не що інше, як розлука душі й тіла? Смерть, отже, полягає в тому, що тіло, розлучене з душею, існує саме собою, а душа, відділена від тіла,- також сама собою? Чи, може, смерть щось інше, а не те, що я сказав?»
- «Ні, саме те». (…) «А душа смерті не улягає?»
 — «Ні».- «Виходить, душа безсмертна?»
 — «Безсмертна».[19]

«Проблема безсмертя, як ми побачили, привертала серйозну увагу вавилонських теологів. Ані народ, ані провідні релігійні мислителі ніколи не припускали можливості цілковитого знищення того, що колись почало існувати. Смерть вважалась переходом до іншого життя»[20].

Спасіння душі

У християнстві поняття «душа» нерозривно пов'язане з поняттям порятунку[джерело?]. Спасіння душі людини розуміється як порятунок самої сутності людини і від смерті, яка теж вважається наслідком гріха і від вічного покарання за гріх (у пеклі або геєні вогненній)[джерело?]. Більшість християн вважає, що після воскресіння померлих душі врятованих возз'єднаються з тілами і в цих тілах врятованим буде гарантоване вічне життя[джерело?].

Дохристиянське вчення про душу на території України

Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні[11]. Після смерті людини світла душа — по сорока днях прощання зі світом та фізичною плоттю своєю — лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа, яка за життя творила кривду направляється в Нав і стає її мешканцем. Богом та покровителем Наві є Велес[джерело?].

Ведичні твори вказують, що кожна людина несе у собі дві душі водночас — світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви). За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі — це стосується душ діяльних (невсипущих), тих, які «рвуться на землю», до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.[11]

Душі відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо[11]. Кожна душа переживає близько 8 млн втілень, перш ніж, вона стане людиною[джерело?]. Люди, які творять Кривду, можуть перевтілитися знову в тілі тварини[джерело?]. Стаючи людиною, душа проходить 4 ступені розвитку та народжується в чотирьох станах — варна трудівників, варна хазяїнів, варна воїнів, варна відаючих[джерело?]. Дозволяється використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. І бережливо ставитися до кожної живої істоти[джерело?].

Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо)[11].

З душею пов'язували загадкові явища в житті[джерело?]. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака — не жени його геть, а приведи додому і нагодуй — то душа твого померлого родича чи ближнього тужить за тобою, хоче бути біля тебе[джерело?]. Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку — мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе[джерело?].

Роздавати милостиню чи робити якесь добро — то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо[21]. У вченні волхвів про душу відбилися первісні гуманістичні основи української народної моралі, філософії, міфології, космогонії[джерело?].

Жіноча та чоловіча душі є двома половинами однієї душі[джерело?]. Коли такі душі зустрічаються в Яві, це має назву «зіркової пари»[джерело?].

Вчення волхвів про душу було втрачене після 988 року із запровадженням християнства[джерело?]. Проте ще приблизно до 1800-их років в деяких місцях України (найбільше на Вінниччині) ще були послідовники древньої (дохристиянської) релігії[джерело?].

Див. також

Джерела

Література

Посилання

Примітки
  1. Философская энциклопедия (в 5 томах, 1960-1970). ДУША. philosophy.niv.ru. Процитовано 28 травня 2021.
  2. Философский энциклопедический словарь (1983). Статьи на букву "Д" (часть 4, "ДИЭ"-"ДЮЭ"). philosophy.niv.ru. Процитовано 28 травня 2021.
  3. Етимологічний словник української мови: В 7 т. – Т. 2: Д–Копці / Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко. - АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. Київ: Наукова думка. 1985. с. 150.
  4. Новікова Т. Визначення терміна «душа» у словниках української мови// Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. — 2020. — № 1. — С. 69.
  5. Мацюк З., Фенко М. Концепт «душа» в ареальній фразеології// Studia Ukrainica Posnaniensia. — 2020. — Вип. 1. — Том.8. — С. 131.
  6. Арістотель: душа як сутність тіла // Махній М. М. Історія психології : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М. М. Махній. – К. : Слово, 2016. – С. 103–111. – ISBN 978-966-194-227-0
  7. Мельник, Антон (2016). Анімологія або Душезнавство. Animologia (українською). Ужгород: Карпати. с. 418. ISBN 978-966-671-421-6.
  8. Новікова Т. Визначення терміна «душа» у словниках української мови// Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. — 2020. — № 1. — С. 72.
  9. [a] Christmas Humphreys (2012). Exploring Buddhism. Routledge. с. 42–43. ISBN 978-1-136-22877-3.
    [b] Brian Morris (2006). Religion and Anthropology: A Critical Introduction. Cambridge University Press. с. 51. ISBN 978-0-521-85241-8., Цитата: «…анатта — це доктрина не-Я, до крайнощів емпіристська доктрина, за якою поняття незмінного перманентного Я є фікцією, а не реальністю. У буддизмі особа свкадається з п'яти скандх (куп)— тіла, почуттів, відчуттів, імпульсів та свідомості. Віра в існування Я або душі, на додаток до цих п'яти скандх є ілюзією й спричиняє страждання.»
    [c] Richard Gombrich (2006). Theravada Buddhism. Routledge. с. 47. ISBN 978-1-134-90352-8., Цитта: «…Будда навчає, що істоти не мають душ, не мають постійної сутності. Цю доктрину відсутності душі (анатта-вада) він розвиває у своїй другій проповіді.»
  10. Анімізм // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 34-35.
  11. Метемпсихоз і реінкарнація: мандри душі // Махній М. М. Історія психології : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : Слово, 2016. – С. 26–28. – ISBN 978-966-194-227-0
  12. Insight in the Scriptures, том 2.— C. 1004
  13. Appendix to the companion Bible[недоступне посилання з липня 2019] (англ.)
  14. «New Catholic Encyclopedia», 1967, т. XIII, с. 449, 450
  15. Церковнослов'янський текст, Олександр Бачинський, «Святе Письмо Старого і Нового Завіта» (1900—1908)
  16. «Нова католицька енциклопедія», 1967, т. XIII, с. 452, 454.
  17. «Dictionnaire Encyclopedique de la Bible» за редакцією Александра Вестфаля, Баланс, Франція, 1935, т. 2, с. 557.
  18. «Presbyterian Life», 1 травня 1970 року, с. 35.
  19. Платон, «Федон», ч. 64, 105; цит. за: Платон, «Діалоги», Київ, 1995, с. 240, 282.
  20. М. Ястров молодший, «The Religion of Babylonia and Assyria», Бостон, 1898, c . 556
  21. Потапенко О. І. Лінгвокультурологія. Українська душа: монографія. — Корсун-Шевченківський: Всесвіт, 2016. — С. 22.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.