Хамідогуллари

Утворення бейлику.
 • A. Трапезундська імперія
 • B. Візантійська імперія
 • D. Кілікійська Вірменія
 • E. Держава сельджуків
 • 1. Чобаногуллари
 • 2. Караманогуллари
 • 3. Інанчогуллари (Ладік)
 • 4. Сахіп-Атаогуллари
 • 5. Перванеогуллари
 • 6. Ментешеогуллари
 • 7. Ешрефогуллари
 • 8. Джандарогуллари
 • 9. Каресіогуллари
 • 10. Османогуллари
 • 11. Ґерміяногуллари
 • 12. Хамідогуллари

Станом на другу половину XIII століття на землях Малої Азії існувало дві великі держави, у кожної з котрих доба розквіту була вже позаду. Візантійська імперія, що після захоплення Константинополя 1204 року вже пережила розпад на Латинську, Нікейську і Трапезундську імперії, тимчасово відродилася 1261 року на зменшеній території. Конійський султанат, уламок Сельджуцької імперії, який свого часу відвоював у Візантії землі, піддавався набігам монголів, поступово здаючи позиції. Під натиском монголів в Анатолію та Сирію із Середньої Азії перекочували тюркські племена[1][2].

Хамід-бей належав огузькому племені йомуд або салир[3]. Він прибувши до Анатолії і вступив на службу до Алаеддіна Кейкубада[3][4]. Заслуживши довіру сина Алаеддіна Ґияседдіна Кейхюсрева[3][4], 1240 року Хамід отримав призначення в Испарту і Бурдур[3][4]. Саме Хамід 1250 року побудував на річці Єшілирмак, що розділяє Токат, міст Хидирлик для зустрічі й об'єднання трьох синів Ґияседдіна Кейхюсрева: Іззеддіна, Рукнеддіна і Алаеддіна[5]. 1291 року, коли влада сельджуків ослабла, Хамід спробував створити на керованих ним землях незалежний бейлик (емірат)[3][4]. Хамід викарбував монети від імені Алаеддіна, при цьому напис на них містить не лише стандартну формулу імені султана, але й незвичайний вислів, який раніше в ісламських монетах не зустрічався: «не дай бог» (тур. humiyet ani’l-âfât). Можливо, ця речення належав до небезпеки, що виходила від монголів. Коли Масуд II не зміг впоратися з учами, що стрімко відокремлюються, він попросив допомоги в ільхана. Гайхату прибув до Анатолії з великим військом. Караман, Ешреф, а потім і Хамід зазнали руйнувань і масових вбивств. Постраждали Егірдір, Испарта і Бурдур[3]. Під час цього набігу Гайхату Хаміду-бею довелося тимчасово відступити в гори[3][4]. 1299/1300 року Хамід-бей оголосив про свою незалежність і зробив своєю столицею Улуборлу, хоча поки він карбував монети від імені Газан-хана. Під керівництвом Хаміда були Испарта, Бурдур, Егрідір, Атабей, Ґйонен, Барле, Кечіборлу, Ялвач, Чаркарикашач, Авшар, С'ютчюлер, Інчірлі та Агласун. Хамід правил як «улубей» (старший бей) і називав себе султаном і падишахом, використовуючи всі титули сельджукських султанів[3][4]. Тим не менш, на монетах анатолійських беїв поки що вказувалося ім'я султана сельджука. 700 (1300/01) року в Улуборлу було викарбувано монету від імені Масуда II[3][4].

Після смерті Хаміда-бея йому успадковував його син Ільяс, який був, ймовірно, учбеєм сельджуків у Пісідії з центром у Ґйонені, а після Ільяса-бея управління бейлика перейшло до його старшого сина Фелекюддіна Дюндара-бея[3][4][6]. Точна дата події невідома, проте немає сумнівів, що це сталося пізніше 1314/15 року[7]. Жодних інших відомостей про сина Хаміда та батька Дюндара, Ільяса не виявлено[7].

За життя свого діда Хаміда-бея Дюндар керував Егрідіром і Бурдуром, маючи широкі повноваження, що підтверджується мавзолеєм, побудованим Дюндаром 700 (1300/01) року. У написі на мечеті Улуджамі Дюндара названо «меліку-умера» — чин головнокомандувача в добу сельджуків[3][4].

Близько 1307 року Дюндар переніс столицю до Егрідіра, який раніше використовувався як літній курорт для султанів-сельджуків, оскільки з Егрідіра можна контролювати шляхи між Кон'єю та Анталією. Місто Дюндар назвав на честь себе Фелекабад[3][4].

Дюндар-бей за короткий час захопив Асікараагач, Єшілова і Тефенні, розширивши територію до Денізлі та Ґерміяногулларів з одного боку і до Анталії з іншого. 1312 року він захопив Ґйолхісар і Коркутелі і стояв біля стін Анталії. Однак він був серед турецьких беїв, які засвідчили свою лояльність державі ільханів у липні 1314 року, коли Олджейту послав еміра Чобана до Анатолії[8].

Коли емір Чобан залишив Анатолію наприкінці 1316 року, а Олджейту помер, Дюндар знову розпочав завоювання, скориставшись боротьбою за владу у державі Хулагуїдів. Того часу він захопив Анталію (у відрізок між 1316 і 1318 роками[8]) і, згідно з тюркською традицією, залишив правителем міста свого родича — брата Юнуса[4]. Тим самим було започатковано початок анталійської гілки Хамідолулларів — Теке[9]. За словами Узунчаршили, називати цю частину бейлику окремим бейликом Текеогуллари стали за часів Мюбарізеддіна Мехмеда-бея, також відомого як Теке-бей[10].

Після захоплення Анталії вплив Дюндара-бея виріс[11], він перестав визнавати владу ільханів, оголосив про свою незалежність[4] й визнав себе султаном[12][13]. 1321 року він почав карбувати монети, не згадуючи на них імені ільхана Абу Саїда Бахадура-хана[4]. Родичі Дюндара правили в підвладних Дюндару містах: Юнус в Анталії, інший брат Дюндара, Ферхад — у колишній столиці, Улуборлу; син Дюндара, Мехмед — у Ґйолхісарі[4]; один із синів Юнуса, Хизир — у Коркутелі[14][15].

Син Чобана, Тімурташ, був призначений бейлербеєм Анатолії[4]. Він здійснив набіг по бейликам, щоб домогтися покори беїв. Після нападу на Караманідів та Ешрефідів[3], Тімурташ оточив Фелекабад. Дюндар не зміг чинити опору і втік до Аланії. Племінник Дюндара і старший син Юнуса, Махмуд, видав дядька Тімурташу, що стратив Дюндара[3][4][16][11][17]. На початку 1327 року Дюндара вже не було серед живих[3][4][16][11][17]. Можливо, могила бея знаходиться біля брам Замку в Егрідірі[17].

Коли Тімурташ повстав проти ільхана і біг до Єгипту, Махмуду довелося сховатися у мамлюків разом із ним[15].

Після втечі Тімурташа і Махмуда, в Анталії став правити Хизир-бей[4][15]. В Егрідірі тимчасово управління перейшло до онука Дюндара — Хизира, який правив від імені батька, Ісхака. Сам Ісхак зі скаргою на Тімурташа вирушив до Каїра[4]. У серпні 1328 року вбивцю Дюндара було страчено[18][19]. Коли Ісхак повернувся до Егірдіра 1328 року, тимчасове правління його сина Хизира завершилося[18]. Історики вважають, що Ісхак владарював усіма землями свого батька[20].

Ісхак приєднав Акшехір, Бейшехір, Сейдішехір. Він, як і його батько Дюндар, використав титул султана і царював в Егрідірі як старший бей. У Ґйолхісарі панував його дядько Мехмед[3][4], а в Улуборлу — його син Хизир[4]; двоюрідний брат Ісхака та син Юнуса (теж Хизир) владарювали в Анталії[21]; ще один син Ісхака, Зекерія, урядував у Теке-Карахісарі[22].

Після смерті Ісхака до 1335 року[4] Хизир-бей вдруге став правити в Егрідірі. 756 (1364/65) року Хизир-бей здійснив хадж[3][4]. Під час паломництва Хизира бейликом керував його син Ібрагім-бей, який правив в Улуборлу[3]. Як випливає з напису Куббелі Масджіда, яка зведена 770 (1368/69) року, Хизир-бей помер за деякий час до будівництва цієї мечеті[3]. Він залишив управління князівством Хусамеддіну Ільясу-бею, синові свого племінника Мустафи[4].

Джерела повідомляли суперечливі свідчення про те, хто правив в Анталії після Хизира Юнусоглу. Згідно з Аль-Калкашанді після Хизир-бея новим еміром південної частини бейлика став Даді-бей, тоді як Алі називав брата Хизира, Махмуда, його спадкоємцем. І. Узунчаршили згадував, що Махмуд був правителем після або до Даді-бея, а до 1373 року син Махмуда-бея, відомий під прізвисько Кучук («Малий») Мехмед-бей, прийшов до влади в Анталії. Згідно з останніми даними, після Хизира владарював Даді-бей, а після нього син Махмуд-бея Мубарізеддін Мехмед або «Малий» Мехмед[23][24].

1361 року король Кіпру захопив Анталію[25]. Саме тоді Мехмед був в Істаносі[26]. Після того, як військо хрестоносців покинуло Анатолійське узбережжя, Мехмед-бей вирішив відвоювати місто[27]. Спроби Мехмеда повернути місто за допомогою Ільяса-бея і бея Караману до 1373 року були безуспішними[28][29]. Мехмед навіть запропонував викупити місто, але отримав відмову[29].

Мамлюцький султан надіслав листи анатолійським беям з пропозицією вступити в антикіпрську вісь, у тому числі Ільясу-бею і Мехмеду-бею (останній переніс столицю в Коркут після падіння Анталії)[30][15]. Вони вступили у вісь і у лютому 1367 року прибули до Караманоглу Алаеддіна-бея[4]. Військо з 40 000 чоловік під командуванням Ільяса-бея та Іси-бея Айдиніда підійшла до Корікоса, що знаходився під владою короля Кіпру. П'єр де Лузіньян надіслав на допомогу свого брата Жана, який 28 лютого 1367 разом з військом на шести галерах висадився на берег[3][4], незважаючи на вмілу і точну стрілянину лучників Ільяса-бея[3]. Хрестоносці, які зазнавали великих втрат, були змушені сховатися в замку. Проте 7 березня 1367 року беї згорнули свій табір, зняли облогу і пішли від Корікоса. Причиною цього стала звістка про смуту в Каїрі[3].

Після кампанії в Корікосі відносини Ільяса-бея й Алаеддіна-бея зіпсувалися. Між ними почалася боротьба, під час якої Алаеддін-бей напав на Фелекабад і зруйнував місто, а Ільяс-бей утік до Сулеймана Ґерміяноглу. Відновити бейлик Ільяс зміг лише майже через два роки за допомогою Сулеймана і османського султана Мурада I[3][4].

Мінарет Ївлі

У квітні 1373 року почалася Кіпро-генуезька війна. Для Кіпру було надто затратно тримати в Анталії залогу. 14 травня 1373 року Мехмед-бей зайняв Анталію. За різними джерелами це сталося або внаслідок штурму, або ж завдяки домовленості з королем Кіпру[31][32][33][34][35]. Дата смерті Мехмеда є невідомою, але він помер після грудня 1377 року[15][10].

Дата смерті Ільяса-бея є невідомою, але, ймовірно, це сталося до 1375 року. Після його смерті беєм став його син Кемаледдін Хюсеїн-бей[4]. 1381/82 року, коли Мурад I приїхав до Кютах'ї, він викликав Хюсеїна, який був стурбований прагненням Караманоглу Алаеддіна-бея захопити бейлик Хамідідів. На зустрічі з султаном Хюсеїн домовився щодо продажу Мураду колишніх земель Ешрефідів за 80 000 золотих[4]. Хюсеїн-бей визнав себе васалом османів й одержав дозвіл правити у регіонах Испарти, Улуборлу, Кечіборлу, Бурдура і Ґйолхісара[4]. 2000 лучників, посланих Хюсеїном до османського війська брали участина у Косівській битві 1389 року та відіграли важливу роль у перемозі османів[4]. Після смерті Мурада I у битві османський престол зайняв його син Баязід I. Частина анатолійських беїв вирішила скористатися зміною влади та розірвала домовленості, відмовившись підкорятися султанові. Баязіду довелося вирушити з армією до Анатолії і привести беїв до покори. Через війну беї Айдиногуллари, Саруханогуллари, Ментешеогуллари і Ґерміяногуллари було захоплено у полон[4]. 1392 року Баязід відторгнув землі Джандарогуллари[36]. Караманоглу Алаеддін-бей був незадоволений тим, що Хамідіди продали частину бейлику османам. 1390/91 року він напав на колишні володіння Хамідідів. В османських джерелах згадується, що внаслідок кампанії придушення Алаеддіна всі землі, що належали північним Хамідідам, було захоплено османами і перетворено на санджак, яким став керувати син Баязіда I, Іса Челебі. Можливо, Хамідоглу Хюсеїн-бей помер 1391 року, а його син Мустафа вступив на службу до Баязіда[4][30]. Північна частина бейлику припинила існування[37].

В Анталії після смерті Мубарізеддіна Мехмеда-бея його наступником став його син Осман. За часи правління Османа Анталія втратила своє колишнє значення. Коли 1387 року Мурад I переміг Алаеддіна-бея Караманіда і захопив Бейшехір, він не відправився в район Теке. Йому повідомили, що бей Теке налаштований вороже, але він бідний чоловік всього з двома містами, тож не варто витрачати на нього сили[15][38].

Приблизно 793 року (1391) Баязід захопив Теке-елі і передав управління в ній Фіруз-бею[15].

У битві при Анкарі загін з колишнього бейлика Хамід (включно з Теке) брав участина під командуванням сина Баязіда, Мустафи Челебі[39]. Під час битви солдати з Айдина побачили у війську Тамерлана своїх беїв і перекинулися. За ними пішли загони з інших бейликів, зокрема і з бейлика Хамідогулларів[3]. Після поразки і полону Баязіда у цій битві 1402 року південний емірат було відновлено, беєм знову став Осман[30]. 1423 року[40] Осман був убитий під час спроби захопити Анталію в союзі з Караманідами. Врешті останні землі бейлику Хамідогуллари було захоплено османами[15].

Серед сил, посланих на Кіпр мамлюцьким султаном Барсбеєм, був Текеоглу, який 7 липня 1426 був убитий. Мабуть, то був Мустафа, син Османа[15].