Хачілаєв Надиршах Мугадович

Народився 10 липня 1959 року у селищі Кума. [6] Потім жив у Хасавюрті. За національністю лакець.[6] Батько — пастух, мати — домогосподарка. Брати — Магомед, Адам і Джабраїл. Дві сестри.

У 1977 році, після закінчення середньої школи, працював чабаном.[6]

Військову службу в Радянській Армії проходив у спортивній роті на території Білоруської РСР та Української РСР.[6]

У 1980 році переїхав до Ленінграда, де виступав за міську збірну з карате. Мав чорний пояс з карате.

У 1983 році протягом одного року навчався на денному відділенні перекладацького факультету Літературного інституту (курс Ігоря Волгіна та Євгена Долматовського), а потім перевівся на заочне відділення, яке закінчив у 1987 році. [6] Крім того навчався в Краснодарському державному інституті фізичної культури та в Державному двічі орденоносному інституті фізичної культури імені П. Ф. Лесгафта.[6]

У Москві працював у охоронній фірмі «Гермес», яка надавала колекторські послуги. Володів кількома фірмами, зокрема, магазином «Москвич» у Махачкалі та банком «Магріб».

19 лютого 1996 року за підтримки Абдул-Вахеда Ніязова очолив Союз мусульман Росії, змінивши муфтія Мукаддаса Бібарсова.[7] Пізніше ця організація була визнана Міністерством юстиції Росії екстремістською.[2]

У травні 1996 року спецслужби Азербайджану передали владі Дагестану список громадян республіки Дагестан, в'їзд яких на територію Азербайджану небажаний. У списку з 96 осіб опинилися деякі представники лезгінського національного руху «Садвал» («Єдність»), а також голова руху «Союз мусульман Росії» (СМР) Надір Хачалаєв та активісти БМР[8].

1996 року супроводжував секретаря Ради Безпеки Росії Олександра Лебедя під час його миротворчої поїздки до лідерів чеченських сепаратистів до Чечні.

8 грудня 1996 року балотуючись по Махачкалінському територіальному округу № 11 здобув перемогу під час виборів депутатів Державної думи РФ.[6] Був депутатом Державної думи другого скликання.[6] У 21 березня 1997 був прийнятий до фракції «Наш дім — Росія».

Брав участь у визволенні заручників, захоплених чеченськими сепаратистами наприкінці 1990-х років. За даними газети «Комерсант» звільнив понад 50 заручників [9]. Один із них — 73 річний москвич Віталій Козьменко, який провів у чеченському полоні понад рік[9]. У лютому 1999 року оглядач газети «Известия» Олег Блоцький писав:[10] «Мало хто знає про те, що за два останні роки Хачілаєв звільнив з чеченського полону десятки російських солдатів. Він не збирав преси і не красувався на тлі полонених перед телекамерами. Він просто вивозив хлопців до Махачкали, купував їм квитки та відправляв додому».

Хачілаєв неодноразово звинувачував найвище керівництво Республіки Дагестан у корупції та розкраданні грошей, що надходили з федерального бюджету, вимагаючи створення парламентської комісії для розслідування.

20 травня 1998 року в центрі Махачкали кортеж братів Хачілаєвих, які поверталися з Чечні, де вони вели переговори про звільнення заручників, зупинили для перевірки документів працівники міліції, які спробували роззброїти охорону Хачілаєвих, що призвело до перестрілки, в ході якої загинув один із міліціонерів. Після чого Хачілаєв, разом із частиною своїх прихильників, забарикадувався у себе вдома. 21 травня 1998 року на мітингу зібраному прихильниками Хачілаєвих на центральній площі Махачкали біля будівлі Державної ради знову сталася перестрілка зі співробітниками міліції, після чого мітинг переріс у масові заворушення і вилився в силове захоплення будівлі Уряду Республіки Дагестан, який брат Хачілаєва та його прихильники утримували поки що проводилися переговори. У ході зіткнень загинули працівники міліції, а четверо міліціонерів були захоплені прихильниками Хачілаєвих.[5] [6][11].

У захопленні Державної ради в Махачкалі в травні 1998 року прокуратура звинуватила Надіршаха та його брата Магомеда, а після 11 вересня 1998 року, погодившись з її доводами, Державна дума позбавила Хачілаєва депутатської недоторканності[12]. Після цього Хачілаєв був оголошений у федеральний розшук, а його брат заарештований.[13]

Переховувався у Чечні та у ваххабітському анклаві у селі Карамахи. У липні 1999 року Надіршах перебував у селі Гіляни Ножай-Юртівського району Чечні. Він запросив у сусіднє село Зандак депутатів Держдуми РФ Дмитра Рогозіна, Тельмана Гдляна та двох російських генералів, включаючи заступника начальника ГУБОЗ МВС Росії, щоб у присутності великої групи журналістів з Москви передати їм двох російських православних священиків, раніше захоплених братами Ахмадовими чеченськими бандитами з Урус-Мартана. Урочиста церемонія зірвалася: коли гості чекали на приїзд автомобіля зі звільненими заручниками, раптово до села під'їхали кілька військових вантажівок, з яких висипали озброєні автоматичною зброєю та гранатометами люди. Це були бойовики дагестанського ваххабіта Багаутдіна Магомедова, які взяли в щільне кільце столичних гостей і залягли на поле по периметру. Банда Магомедова прославилася викраденням людей, яких вони крали в Дагестані, а потім утримували до отримання викупу на території сусідньої Чечні. За однією з версій, Магомедов був незадоволений активністю Надіршаха на території, яку вважав своєю. Іншою, у зриві передачі заручників безпосередньо була зацікавлена влада Дагестану, яким було невигідне зростання популярності Хачілаєвих. Надіршаху та його брату Магомеду довелося витратити кілька годин, щоб переконати Багаутдіна забратися разом з його бойовиками додому. Весь цей час озброєні сподвижники братів Хачілаєвих та бойовики Магомедова тримали один одного на прицілі. [14]

У жовтні 1999 року Надіршах Хачілаєв був заарештований.[13] Цьому передувала силова спеціальна операція, яку провели спецслужби. Проте, адвокати Хачілаєва заявляли, що він був затриманий у Москві, куди прибув на запрошення ФСБ Росії для проведення переговорів про його посередництво у звільненні генерала МВС Росії Геннадія Шпігуна, якого викрали в березні 1999 року і тримали в полоні у чеченців.[9]

У червні 2000 року був разом зі своїм братом визнаний винним в організації захоплення заручників та незаконному зберіганні зброї та засуджений Верховним Судом Дагестану до 1,5 років позбавлення волі, а Магомед — до 3 років позбавлення волі та 41 тисячі рублів штрафу. Проте обох було звільнено у залі суду у зв'язку з амністією Державної думи з нагоди 55-річчя Перемоги[13][11].

У січні 2002 року в Махачкалі був затриманий міліцією, а місцева прокуратура звинуватила у підриві вантажного автомобіля з військовослужбовцями 102-ї бригади Внутрішніх Військ, що стався 18 січня, через яке загинуло семеро людей.[13] Під час обшуку, проведеного в будинку Хачілаєва, оперативниками було зроблено вилучення виявлених там зброї та боєприпасів, а також касет з відеозаписами, на яких було знято знущання над військовослужбовцями російської армії.[13] При цьому офіційний представник Управління ФСБ за Дагестаном Мурад Гаджимурадов в інтерв'ю газеті «Известия» висловив здивування діями працівників міліції, які затримали Хачілаєва, заявивши, що ті не повідомили ФСБ, яка веде кримінальну справу за фактом вибуху, і не розуміє, яке відношення до цього вибуху має Хачілаєв[15]. 25 січня, перебуваючи в слідчому ізоляторі, Хачілаєв оголосив безстрокове голодування, виступивши з вимогою, щоб його звільнили з-під варти і провели неупереджене розслідування. [13] 11 березня 2002 року Радянський районний суд Махачкали повністю виправдав Хачілаєва.[13] [3].

У березні 2003 року висунув свою кандидатуру на виборах депутатів Народних Зборів Республіки Дагестан, але програв.[13]

У 1985 році написав повість «Хроніка виживання», яка у скороченому перекладі Ігоря Волгіна була під назвою «Спустився з гір» опублікована в грудневому номері журналу «Жовтень» за 1995 рік. У передмові Волгін назвав його «дагестанським Хемінгуеєм».

Після смерті Надиршаха Хачілаєва, в некролозі, опублікованому в «Літературній газеті» письменник та історик Ігор Волгін написав: [16]

(...) “Від уважного читача, – писав у передмові до “Спустившогося з гір”, – не сховаються потаємні сенси цього тексту, “наївність” якого лише підкреслює трагізм втіленого у ньому життя”. Це була скупа, аскетична та дуже жорстока проза. У ній було багато правди та не менше крові. Вже йшла перша чеченська (вона ж громадянська) війна, і російського читача не могла не вразити внутрішнє сполучення зображуваних Хачілаєвим вже порівняно давніх подій з теперішнім ходом речей. Північний Кавказ поставав під його пером не як область романтичних потягів, але як зона біди, як готовий будь-якої хвилини вибухнути котел. Це був світ, родоплемінним і нерідко кримінальним законам, чия ментальність ніяк не вписувалася в "усереднений" радянський пейзаж.

Проте сам Хачілаєв у 2001 році у своєму інтерв'ю зауважив:[2]

У журналі «Жовтень» 1995 року під моїм прізвище було надруковано повість «Спустившийся з гір». Але я її не писав. Це зробив письменник Ігор Волгін на підставі моїх щоденникових записів, надавши їм сюжету, якого в мене не було.

У тому ж році Хачілаєв заявляв про намір написати книгу «Наш шлях газзавату», в якій, за його словами, збирався розповісти читачам про те, як слід боротися із розкладанням моральних цінностей.

11 серпня 2003 року Надиршах Хачілаєв був убитий.[13] Це сталося біля його власного будинку в Махачкалі, коли виходив зі свого автомобіля Toyota Land Cruiser. Шквальний вогонь був відкритий з автомобіля «ВАЗ 21099», що проїжджав повз.

Через добу на вулиці Пархоменка в Махачкалі, де розташований особняк давнього опонента Хачілаєва мера Махачкали Саїда Амірова, було знайдено автомобіль, з якого вівся вогонь, а в ньому зброя — автомат Калашникова і пістолет-кулемет «Кедр».

Серед версій убивства: повернення Хачілаєва у велику політику, а також кровна помста — у травні 1998 року біля будинку Хачілаєва в перестрілці загинули п'ятеро ОМОНівців. Варто зазначити, що двох рідних братів Надіршаха також було вбито. У 1993 році загинув рідний брат Надіршаха Адам. Від куль у 2000 році загинув і Магомед Хачілаєв.

Командувач російськими військами 1995—2002 під час бойових дій у Чечні та Дагестані, генерал-полковник Геннадій Трошев писав про нього у своїх спогадах «Моя війна. Чеченський щоденник окопного генерала» як про ваххабітського лідера Дагестану, одного з командирів сепаратистів у Кадарській зоні.[17]

• Беррес Л. Братья Хачилаевы готовы взойти на эшафот // Коммерсантъ. — 2000. — № 84 (1969) (13 травня). — С. 3.
• Беррес Л., Голубев А. Хачилаев признался // Коммерсантъ. — 1999. — № 189 (1833) (15 жовтня). — С. 3.
• Волгин И. Л. «Спустившийся с гор» // Литературная газета. — . — № 34 (5937). Архівовано з джерела 3 серпня 2012.
• Герасимов А., Жеглов А. «У нас все знали что у него есть кровники» // Коммерсантъ. — 2003. — № 142 (2745) (12 серпня). — С. 1. Архівовано з джерела 11 серпня 2014.
• Измайлова В. Финансист Хаттаба // Новая газета. — 2004. — № 11 (16 січня).
• Магомедов А., Шаров А. У Хачилаева всегда хватало врагов // Российская газета — Федеральный выпуск. — 2003. — № 3274 (0) (13 серпня).
• Петрова Э. Смерть бунтаря // Новые известия. — 2003. — 13 серпня. Архівовано з джерела 28 травня 2017.
• Седельников С., Сапожников Б. Хачилаева опередили // Газета.ру. — 2003. — 12 серпня.
• Семина О. «Я приехал в Москву на разведку» // Время новостей. — 2001. — № 235 (24 грудня).
• Силантьев Р. А. Ислам в современной России. Энциклопедия. — М. : Алгоритм, 2008. — 576 с. — ISBN 978-5-9265-0467-2.
• Трошев Г. Н. Моя война. Чеченский дневник окопного генерала. — М. : Вагриус, 2001. — 211 с. — 15000 прим. — ISBN 5-264-00657-1.
• Челноков А. С. Кавказский клин // Совершенно секретно. — 1998. — № 6 (111) (1 червня). Архівовано з джерела 27 листопада 2016.
• Шерматова С. Операция «Гамзат-бек» // Московские Новости. — . Архівовано з джерела 6 серпня 2016.

• Профіль на сайті Державної Думи