Хорвати Боснії і Герцеговини

Стародавнє королівське місто Яйце

Хорватський народ у Боснії і Герцеговині походить зі слов'ян, які оселилися в Боснії і Герцеговині в ході слов'янських переселень у ХІІ сторіччі. На думку більшості істориків, слов'янські племена були представлені або й переважали у більшій частині стародавньої Боснії і нижньої течії басейну Неретви, насамперед у місцевості між водозборами Уни, Сави, в пониззі Дрини та в долині Неретви. Деякі історики вважають, що хорватський етнічний елемент переважав до межі, що сполучає річки Неретву та Босну.

Населення середньовічної боснійської держави було слов'янське, належачи за своїми етнічними та релігійними особливостями до того самого етнічного субстрату, що й хорвати. Окрім самої згадки імені хорватів це помітно в численних етнокультурних особливостях, як от мова, глаголичне і західнокириличне письмо, яким були писані грамоти, твори релігійного та художнього змісту, що відповідало хорватській кирилиці, яка вживалась у Далмації і на північнохорватському узбережжі, належність до західної цивілізації, що знаходило своє відображення в західній католицькій гілці християнства і формах мистецтва західного походження (романський стиль). Політично більшина нинішньої Боснії і Герцеговини (з короткими перервами за правління сербського жупана Часлава Клонимировича) належала хорватській державі або за правителів династії Трпимировичів (IX-XII ст.), або як частина Хорватсько-угорського королівства. Один із символів політичних зв'язків Хорватії та Боснії це виключно хорватська політична назва бан, яку носили і боснійські правителі з найдавніших часів. Всі боснійські королі були католиками, і часто (хоча і не завжди) належали до родоводу хорватських династій.

У часи Османської імперії та безупинних воєн, які тривали близько 300 років, Хорватія втратила більше половини населення (переселення, воєнні втрати, відведення в турецьку неволю, пошесті, ісламізація), а хорватський народ у Боснії і Герцеговині з більшості став переслідуваною меншістю. Зокрема, у той час кілька сотень тисяч хорватів-католиків навернулися в іслам. Наслідки турецького нашестя видно з такого порівняння: якщо 1528-1529 рр. у теперішній БіГ було приблизно 360 000 або 57% католиків, близько 220 000 або близько 34% мусульман і близько 55 000 або 9% православних, то 1624 року вже було приблизно 300 000 або 67% мусульман, близько 100 000 або 22% католиків та тисяч 50 або 11% православних.

З 1878 до 1918 року Боснія і Герцеговина перебувала під австрійським управлінням. У цей період однією з найвизначальніших рис була остаточна кристалізація боснійсько-герцеговинських хорватів з етнічно-релігійної групи у сучасних політичних суб'єктів, або з народності в націю, інтегровану в одне національне ціле разом зі своїми співвітчизниками з-за меж Боснії і Герцеговини.

З 1918 до 1941 року хорвати Боснії і Герцеговини опинилися у складі Королівства сербів, хорватів і словенців, пізніше названого Королівством Югославія. Головною особливістю цього періоду були намагання сербів, використовуючи військове і політичне домінування та відносну чисельну перевагу (близько 38-40% від загальної чисельності населення Боснії і Герцеговини), виступати в ролі панівної нації в країні з метою насильницької «сербізації» несербських народів. Але після багатьох років диктатури, політичних вбивств, корупційних скандалів і насильства, зіткнувшись з безуспішністю централізаторської політики, сербські правлячі кола у 1939 р. погодилися на компроміс, і утворена внаслідок цього Хорватська бановина включала близько 30% території теперішньої Боснії і Герцеговини (до неї увійшла більшість районів Боснії і Герцеговини, де хорвати чисельно переважали).[1].

У добу соціалістичної Югославії устрій Боснії і Герцеговини набув вигляду триступеневої піраміди: привілейований клас з незаперечним пануванням від поліції до освіти і економіки утворювали серби завдяки своїй відносній чисельній перевазі, «мучеництву» за часів Незалежної Держави Хорватія (ще більш підсиленому через маніпуляції зі статистикою), панівному становищу в комуністичному апараті, а також ролі «руки» белградського централізму своїх одноплемінців із Сербії. Друге місце посіли боснійські мусульмани, яких центральний уряд підтримував як носіїв державних ознак у БіГ та антитезу сербській і хорватській національній ідеології, які розглядали Боснію і Герцеговину як частину своїх національних держав, та як спільноту з високою народжуваністю, яка хоч і зреклася багатьох східних ісламських принципів, тим не менш віталася як місток в ісламські країни в рамках Руху неприєднання. Хорвати як найменш чисельний і найпідозріліший елемент носили тавро «реакційного» католицького народу, їм, звинуваченим у геноциді і звірствах Незалежної Держави Хорватія (від провин у яких мусульман люб'язно звільняли, а серби як основні комуністичні кати все ще користувались привілеями злочину), була уготована доля громадян другого сорту. Вони постійно підозрювались і переслідувалися поліцією, їхні етнічні землі у економічному відношенні свідомо занехаювались, тому вони були змушені емігрувати (серед економічних емігрантів із БіГ боснійські хорвати, на частку яких припадало близько 1/5 населення, становили більш ніж дві третини емігрантів). Окрім утисків хорватської мови та нав'язування сербської від сфери освіти до засобів масової інформації хорвати Боснії і Герцеговини особливо потерпали від тоталітарного поліційного режиму з метою скорочення їхньої чисельності та ліквідації хорватської нації як «ракової» пухлини, яка перешкоджала досягненню справжнього соціалістичного суспільства в Боснії і Герцеговині.

Скульптура Діви Марії на місці її явлення у місті Меджугор'є.

Отже, хорвати Боснії і Герцеговини внутрішньо давно були готові до опору, і, коли вслід за проголошенням незалежності Боснії і Герцеговини від Югославії 1 березня 1992 р. серби розв'язали проти цієї колишньої югославської республіки війну, хорвати першими спромоглися дати гідну відсіч сербським агресорам (див. також Історія Боснії і Герцеґовини).