Хорватсько-боснійська війна

Хорватсько-боснійська війна (19 червня 1992 23 лютого 1994) — збройне протистояння між Республікою Боснія і Герцеговина та самопроголошеною Хорватської республікою Герцег-Босна, підтриманою Хорватією.

Хорватсько-боснійський конфлікт
Боснійська війна
Дата: 19 червня 1992[1] 23 лютого 1994
Місце: Центральна Боснія
Привід: Бажання хорватських політиків анексувати «хорватські» райони Боснії і Герцеговини:
Результат: Безвихідь обох сторін, Вашингтонська угода, створення Федерації Боснії і Герцеговини
Сторони
Хорватія
Армія Хорватії
Хорватська республіка Герцег-Босна
Хорватська рада оборони
Республіка Сербська
Збройні сили Республіки Сербської[1]
Республіка Боснія і Герцеговина
Армія Республіки Боснії і Герцеговини
Хорватські оборонні сили
Мусульманські добровольці / моджахеди[2]
Командувачі
Франьо Туджман
Мате Бобан
Мілівой Петкович
Даріо Кордич
Валентин Чорич
Радован Караджич
Ратко Младич
Алія Ізетбегович
Сефер Халілович
Расім Делич
Ариф Пашалич
Блаж Кралєвич
Військові сили
~50 000 військовослужбовців[3] ~80 000 військовослужбовців[4]
Втрати
1606 загиблих (518 солдат ХСО, 1088 мирних жителів) (1997)[5]
около 150 000 хорватских беженцев[6]
невідома кількість загиблих
близько 50 000 боснійських біженців[6]

Міжнародному трибуналу з колишньої Югославії вдалося успішно розслідувати більшість злочинів, скоєних у ході цього конфлікту, про що говорять численні обвинувальні висновки щодо хорватських політиків і військових[7]. Хорватсько-боснійський конфлікт часто називають «війною у війні», бо вона була частиною великої Боснійської війни.

Точні статистичні дані щодо кількості жертв даного конфлікту відсутні. Документи, що знаходяться в Сараєвському архівно-дослідному центрі (босн. Istraživačko dokumentacioni centar) дають лише приблизну статистичну інформацію. Згідно з ним, на першому місці за кількістю жертв серед військових та цивільного населення в Центральній Боснії знаходяться боснійці (62 %), на другому хорвати (24 %), на третьому серби (13 %). Всього, за даними центру на 2007 рік, у конфлікті загинули 10 448 осіб.

Причому дані про жертви в громадах Горні-Вакуф — Ускопле і Бугойно, також географічно розташованих в Центральній Боснії, включені до іншої статистики — жертв на території Врбаської бановини. Приблизно 70-80 % жертв в Горні-Поврбасьє були боснійцями. В долині річки Неретви зі 6 717 жертв 54 % були боснійцями, 24 % сербами, 21 % хорватами. Незважаючи на велику кількість жертв, всі вони пов'язані з Хорватсько-боснійською війною, зокрема, а не з Боснійською війною в цілому. Так, наприклад, багато сербів було вбито в червні 1992 року в селі Чипуліч, розташованому в громаді Бугойно.

Передісторія

Розділ Боснії за угодою в Караджорджеві

Під час югославських воєн цілі націоналістів Хорватії підтримували також і хорватські націоналісти, що проживали в Боснії і Герцеговині.[8] Правлячою на той момент в Хорватії партією, «Хорватською демократичною співдружністю» (хорв. «Hrvatska demokratska zajednica»), було відкрито відділення в Боснії і Герцеговині. До кінця 1991 року управління територіями з переважанням хорватського населення повністю перейшло під контроль ХДС. Ключову роль в цьому процесі грали Мате Бобан, Даріо Кордич, Ядранко Прлич, Ігнац Коштроман, а також загребські керівники ХДС в особі Франьо Туджмана та Гойко Шушака.

Після оголошення парламентом Соціалістичної Республіки Боснія і Герцеговина підготовки до проведення референдуму про відокремлення республіки від СФРЮ (відбувся 29 лютого і 1 березня 1992 року), серби, що складали третину населення республіки, почали формування паралельних органів влади в місті Баня-Лука. Сараєвський уряд перестав контролювати ситуацію і в регіоні, де, в основному, проживали хорвати. Тодішній лідер Хорватії Франьо Туджман планував приєднати цей регіон до Хорватії. За півроку до цього, у березні 1991 року, у воеводинському селі Караджорджево пройшли таємні переговори між Франьо Туджманом і президентом Сербії Слободаном Милошевичем, на яких йшла мова про можливість анексії сербських і хорватських районів Боснії і Герцеговини Сербією та Хорватією відповідно[8].

Народи Республіки Боснія і Герцеговина в 1991 році:
   Серби — більше 66 %
   Серби — 50—65 %
   Серби — меньше 50 %
   Боснійці — більше 66 %
   Боснійці — 50—65 %
   Боснійці — меньше 50 %
   Хорвати — більше 66 %
   Хорвати — 50—65 %
   Хорвати — меньше 50 %

18 листопада 1991 року в Мостарі боснійське відділення ХДС під керівництвом Мате Бобана і Даріо Кордича проголосило незалежність Хорватської республіки Герцег-Босна як окремої «політичної, культурної та територіально цілої» держави[9]. За тиждень до цього, 12 листопада, між Бобаном і Кордичем відбулася розмова, зафіксована документально. Згодом фрагмент цієї розмови увійшов до обвинувального висновку відносно одного з командувачів Хорватської ради оборони полковника Тихомира Блашкича:

Хорвати Боснії і Герцеговини повинні нарешті провести активну і рішучу політику, що вимагається для реалізації їх багатовікової мрії — об'єднаної хорватської держави.

Оригінальний текст (хор.)
Hrvatski narod u Bosni i Hercegovini mora konačno povesti aktivnu i odlučnu politiku koja treba dovesti do realizacije [njegovog] vjekovnog sna – zajedničke hrvatske države[10].

10 квітня 1992 року президент Хорватської республіки Герцег-Босна Мате Бобан оголосив незаконною на території республіки будь-яку діяльність сил Боснійської територіальної оборони, створеної днем раніше. 11 травня полковник Хорватської ради оборони Тихомир Блашкич оголосив незаконною діяльність БТО на території громади Киселяк[8].

До червня 1992 року центр протистояння між республіканською владою і керівництвом невизнаної Герцег-Босни перемістився до Нові-Травника і Горні-Вакуфа, де силам Хорватської ради оборони чинився опір з боку БТО. 18 червня 1992 року відділенню Боснійської територіальної оборони в Нові-Травнику був пред'явлений ультиматум з боку ХСО, який вимагав протягом 24 годин закрити всі державні установи Республіки Боснії і Герцеговини, визнати владу президента Бобана, підпорядкувати місцеві відділення БТО Хорватській раді оборони, а також вислати за межі Герцег-Босна всіх боснійців. 19 червня розпочався наступ, в ході якого були пошкоджені місцеві початкова школа, поштове відділення. 20 червня відбулася атака хорватами Горні-Вакуфа, однак вона була відбита боснійцями.

Підписання 6 травня 1992 року Грацької угоди між Мате Бобаном і Радованом Караджичем про перемир'я і фактичний розподіл території, поки ще займаної боснійцями, викликав далеко не однозначну реакцію в хорватському суспільстві, як у республіці, так і за її межами. По суті, конфлікт відбувався між прихильниками двох правих партій і їх бойових крил: ХДС (бойове крило Хорватська рада оборони) повністю підтримувала свого лідера Мате Бобана, «Хорватська партія права» (бойове крило — «Хорватські оборонні сили» (хорв. »Hrvatske obrambene snage«)) визнавала можливість союзу з боснійцями проти сербів. Командувач «Хорватськими оборонними силами» генерал-майор Блаж Кралевич навіть встиг отримати пропозицію від Алії Ізетбеговича увійти до Генерального штабу Армії Республіки Боснія і Герцеговина. Проте вже через тиждень, 9 серпня 1992 року кортеж, в якому знаходився Кралевич, розстріляли 20 солдати Хорватської ради оборони на дорозі в районі села Крушево південніше Мостара[11]. Після вбивства командира, «Хорватські оборонні сили» (серед бійців яких були як хорвати, так і боснійці) припинили своє існування[12].

Нереконструйований будинок у Травнику

У жовтні 1992 року хорвати атакували Прозор: місцеві боснійські мирні жителі були вбиті, а їхні будинки спалені. Згідно з обвинувальним висновком міжнародного трибуналу щодо Ядранко Прлича, одного з керівників Герцег-Босна, сили ХСО очистили від боснійців не тільки Прозор, але й прилеглі села[9]. До грудня 1992 року більша частина Центральної Боснії була в руках хорватів, які взяли під контроль громади в долині річки Лашвыи. Серйозний опір хорватам чинили боснійці лише в Новому Травнику і селі Ахмичі.

Село Граховчичі, в громаді Травник

В обвинувальному висновку МТКЮ щодо Кордича і командувача бригадою ХСО Маріо Черкеза говориться, що всі зібрані докази явно вказують на переслідування боснійських мирних жителів зайнятих силами Хорватської ради оборони у громадах Бусовача, Нові-Травник, Вареш, Кіселяк, Витез, Крешево і Жепче. Однакова в усіх випадках схема розвитку подій показує запланованість кампанії проти боснійців у розрахунку на відділення Хорватської республіки Герцег-Босна від Республіки Боснія і Герцеговина з подальшим її приєднанням до Хорватії.

До 1993 року Хорватська рада оборони і армія Республіки Боснія і Герцеговина проводили спільні операції проти Армії Республіки Сербської. Незважаючи на початок збройного протистояння і викрадення боснійцями начальника військової поліції ХСО у Зениці Живко Тотича, ХСО і Армія Республіки Боснія і Герцеговина продовжували спільно утримувати Бихацьку кишеню на північному заході Боснії і Боснійську Посавину (північ країни).

Коротка хронологія

Обстріл Горні-Вакуфа

У січні 1993 року хорвати атакували Горні-Вакуф для з'єднання Герцеговини з Центральною Боснією[9]. Розташоване на перетині доріг Центральної Боснії на південь від долини річки Лашви, місто має стратегічне значення, бо знаходиться за 48 кілометрів від Нови-Травника, що складає годину їзди автомобілем від Витеза. Оволодіння містом дозволяло зв'язати між собою дві частини самопроголошеної Герцег-Босна — долину річки Лашви і Герцеговину. Хорватська обстріл перетворив на руїни більшу частину османської архітектури міста.

10 січня 1993 року командувач силами ХСО у районі Лука Шекерія направив секретний запит Даріо Кордичу і полковнику Тихомиру Блашкичу (пізніше звинуваченими міжнародним трибуналом у військових злочинах, злочинах проти людяності і в етнічних чистках) видати його підлеглим заряди для мінометів на військовому заводі у Витезі. Обстріл почався вночі 11 січня після того, як за допомогою заздалегідь закладеного вибухового пристрою було підірвано штаб Армії Республіки Боснія і Герцеговина в Горні-Вакуфі, що розташовувався в місцевому готелі.

Під час переговорів про перемир'я в штабі британських миротворців UNPROFOR у Горні-Вакуфі полковник Андрич, представляв ХСО, зажадав від боснійців негайного припинення вогню і здачі міста, погрожуючи в іншому випадку, вщент зруйнувати Горні-Вакуф. Через те, що армія Республіки Боснія і Герцеговина вимог не прийняла, мінометний обстріл продовжився. Паралельно з ним відбувалася різанина боснійських мирних жителів у прилеглих до міста селах: Бистріце, Узрічьє, Душі, Здримчах і Храсниці. Весь цей час (протягом 7 місяців) долина річки Лашви була оточена силами Армії Хорватії та Хорватської ради оборони. Крім мінометів використовувалися танки і снайперські підрозділи. Хорватська сторона пояснювала подібні дії наявною інформацією про скупчення в долині Лашви моджахедів, проте командувач батальйоном британських миротворців UNPROFOR стверджував, що ні він, ні його солдати нікого з моджахедів в районі Горні-Вакуфа не бачили. В результаті обстрілів і нападів в долині Лашви були вбиті і поранені сотні людей, головним чином, з числа боснійського мирного населення.

Солдати UNPROFOR виносять тіла вбитих боснійців в селі Ахмичі

20 січня 1993 року хорватами був висунутий ультиматум про здачу боснійської частині міста Бусовачи. Після відмови боснійців, 25 січня розпочався наступ, підтримуваний артилерією з навколишніх пагорбів. У гучномовець пропонували боснійцям здаватися. Поліцейський звіт показує, що в січні і лютому 1993 року в Бусовачи було вбито 43 людини. Решта 90 боснійців були оточені в районі міської площі. Жінкам і дітям (близько 20) було дозволено вийти з оточення, чоловіки (70 осіб), деяким з яких було від 14 до 16 років, були вивезені на автобусах в концтабір «Каонік».

Етнічні чистки в долині Лашви

План етнічних чисток в долині річки Лашви розроблявся політичним і військовим керівництвом Герцег-Босна з травня 1992 по березень 1993 року, і почав реалізовуватися у квітні 1993 року[8]. Боснійці, що мешкали в Долині, були піддані переслідуванням з політичних, расових і релігійних мотивів, а також умисного упередженого ставлення[13], вбивств, згвалтувань, ув'язнення в концентраційних таборів, позбавлення приватної власності. Часто це супроводжувалося анти-боснійською пропагандою, особливо в громадах Витез, Бусовача, Нові-Травник і Кіселяк. Кульмінаційним моментом чисток стала різанина в селі Ахмичі, в ході якої всього за кілька годин було вбито 120 боснійців.

Міжнародний трибунал з колишньої Югославії визнав ці події злочинами проти людяності і засудив багатьох політичних і військових керівників, а також деяких солдатів до різних термінів тюремного ув'язнення. Найбільше покарання, 25 років позбавлення волі, отримав керівник Хорватського ради оборони Даріо Кордич, визнаний розробником плану етнічних чисток. Згідно з даними Сараєвського архівно-дослідного центру, близько 2 000 боснійців, що раніше проживали в долині Лашви, були вбиті або зникли безвісти.

Бойові дії в Герцеговині

Сили Герцег-Босна взяли під свій контроль багато громад у Герцеговині, виганяючи або фізично ліквідуючи місцевих боснійських лідерів. Також під контроль були взяті ЗМІ, в яких була розгорнута анти-боснійська пропаганда. Повсюдно вводилися хорватська валюта і державні символи, навчання в школах почало проводитися виключно хорватською мовою. Багато боснійців і сербів було витіснено з органів місцевого самоврядування, бізнесу. До розподілу міжнародної гуманітарної допомоги допускалися тільки хорвати. Також проводилась депортація сербів і боснійців у концентраційні табори «Геліодром», «Дретель», «Габела», «Войно» і «Шуньє».

Згідно з обвинувальним висновком міжнародного трибуналу щодо командирів ХСО Младена Налетилича «Тути» і Вінко Мартиновича «Штели», вранці 17 квітня 1993 року хорвати атакували села Совичі і Доляни за 50 кілометрів від Мостара. Атака була частиною масштабної операції із захоплення Ябланіци, основного боснійського міста в цьому районі, що почалася 15 квітня. За прогнозами хорватського командування, на взяття Ябланіци мало піти 2 дні. Контроль над Совичами мав стратегічне значення для взяття Ябланіци. Для боснійців ж Ябланіца була ключем до плато Рісовац, оволодіння яким давало перевагу при просуванні до Адріатичного узбережжя. Хорватської артилерією була зруйнована верхня частина Совичів. Після декількох спроб опору, близько 17:00 командувач боснійських сил в Совичах прийняв рішення здатися. У полон було взято близько 70 солдатів, близько 400 боснійських мирних жителів були затримані. Наступ на Ябланіцу було зупинено у зв'язку з початком переговорів про припинення вогню[14].

Облога Мостара

Зруйнована будівля банку в Мостарі

Мостар був оточений хорватськими військами протягом 9 місяців, велика частина історичних споруд, включаючи знаменитий Старий міст, була знищена артилерією[9]. Командувач силами ХСО у районі Мостара генерал Слободан Праляк був звинувачений МТКЮ, крім іншого, у віддачі наказу на руйнування мосту, який мав велику історичну цінність (у 2005 році відновлений Старий міст був включений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО).

Західний Мостар у 1996 році

Місто було поділено на дві частини — західну (хорватську) і східну (боснійську). Однак у Армії Республіки Боснія і Герцеговина був штаб і в Західному Мостарі, в комплексі «Враніца». Вранці 9 травня 1993 року, використовуючи артилерію, міномети та інше важке озброєння, з'єднання Хорватської ради оборони почали наступ на боснійську частину. Всі дороги до Мостара були оточені хорватами і міжнародні організації не мали доступу до міста. По місцевому радіо боснійцям пропонувалося вивісити білі прапори над своїми будинками. Наступ на Мостар було сплановано і добре підготовлено[14].

Зайнявши західну (хорватську) частину міста, ХСО вигнав близько 1 000 боснійців до східної частини[9]. Вигнання супроводжувалося вбивствами і зґвалтуваннями. Оточений Східний Мостар піддавався постійному артилерійському обстрілу. Пізніше, 9 листопада 1993 року був знищений Старий міст — єдиний на той момент міст через Неретву (інші — Царинський, Титов і Луцький — були зруйновані ще Югославською народною армією, яка покинула місто незадовго до настання хорватів). Втратами від дій Хорватської ради оборони стали кілька тисяч убитих і поранених.

Захоплення «Конвою радості»

«Конвой радості» (англ. Convoy of Joy) складався з кількох сотень вантажівок загальною довжиною 7 кілометрів з гуманітарною допомогою від Європейського Союзу жителям Тузли та навколишніх сіл. 7 червня 1993 року представники ЄС, що супроводжували конвой, звернулися до штабу Місії спостереження Європейського співтовариства (англ. ECMM) у Зениці з побоюваннями за збереження конвою, який досяг до того моменту Травника і Витеза. Побоювання були викликані погрозами з боку Мате Бобана, з яким представники ЄС зустрічалися напередодні. ECMM було вирішено контролювати конвой. На під'їзді до Нови-Транику, в селі Ранковичі дорогу конвою перегородив натовп хорватських жінок. Згодом вісім водіїв застрелили, а вантажівки відігнали на спеціальну стоянку, де їх розграбували солдати і цивільні особи. Для звільнення конвою британському батальйону UNPROFOR довелося вступити в сутичку з силами Хорватської ради оборони, в результаті якої двоє солдатів ХСО були вбиті. МТКЮ встановив, що захоплення конвою проводився людьми, які підпорядковувалися Даріо Кордичу і полковнику Тихомиру Блашкичу.

Контрнаступ боснійців у червні 1993 року

Нові-Травник під час Боснійської війни

У червні 1993 року основні бойові дії відбувалися в Центральній Боснії. Армія Республіки Боснія і Герцеговина атакувала позиції ХСО у Травнику в перший тиждень червня. До 13 червня боснійці зайняли як сам Травник, так і прилеглі до нього села. Деякі свідки стверджували, що це призвело до втечі близько 20 000 хорватських мирних жителів і руйнувань. Однак, згідно з дослідженнями ECMM, ці дані сильно перебільшені. Так, наприклад, перевіряючи інформацію про знищення католицької церкви і вигнання декількох тисяч хорватів у результаті заняття 8 червня села Гуча-Гора, представникам ECMM стало відомо, що католицька церква незруйнована. Також було встановлено, що відхід мирного населення був організований ХСО. Заняття Травника стало першим випадком в Хорватсько-боснійському конфлікті в Центральній Боснії, коли боснійській армії вдалося взяти ініціативу в свої руки. У Горні-Вакуфе, Витезе і Мостарі боснійці лише продовжували оборонятися.

У відповідь на контратаку, 9 червня 1993 року ХСО (в цей раз спільно з сербами) почав наступ на позиції боснійців у громаді Нові-Травник. 12 червня хорвати атакували село Туліца в громаді Кіселяк: після артобстрілу, що почалося о 10:00, село було практично повністю зруйновано. В результаті загинули близько 12 чоловіків і жінок. Чоловіки, що вижили, були посаджені у вантажівку і вивезені в хорватські казарми в Киселякі. Вцілілі будинки були підпалені солдатами ХСО.

Слідом за заняттям Туліци було атаковано сусіднє село Хан-Плоча-і-Граховци: після закінчення терміну ультиматуму до боснійців про складання зброї, силами Хорватської ради оборони та Армії Республіки Сербської був проведений артобстріл, який призвів до руйнування села. Увійшовши в село, солдати ХСО поставили до стіни одного з будинків і розстріляли 3 боснійських чоловіків. В казарми ХСО у Киселякі на цей раз були відвезені місцеві жінки і діти. Всього в ході захоплення Хан-Плоча-і-Граховцев загинули 64 людини, включаючи жінок і дітей. Слідством було встановлено, що події 12-13 червня були заздалегідь сплановані і підготовлені.

Операція «Неретва 93»

Для розблокування Мостара і повернення під республіканський контроль районів Герцеговини, включених до самопроголошеної Герцег-Босни, у вересні 1993 року Армія Республіки Боснія і Герцеговина почала операцію, відому як «Неретва 93». Операція була зупинена владою Боснії і Герцеговини після того, як з фронту надійшли повідомлення про різанину мирного населення села Грабовиця та важкі бої за село Уздол, що призвели до великих втрат з обох сторін.

Закінчення конфлікту

Лінія фронту після укладення Вашингтонської угоди в березні 1994 року:

Хорватсько-боснійський конфлікт офіційно закінчився 23 лютого 1994 року підписанням у Загребі угоди про припинення вогню командувачем Хорватською радою оборони генералом Анте Росо, з одного боку, і командувачем Армією Республіки Боснія і Герцеговина генералом Расімом Деличем — з другого. У березні 1994 року домовленості були закріплені на більш високому рівні: згідно з підписаною прем'єр-міністром Республіки Боснія і Герцеговина Харісом Сілайджичем, міністром закордонних справ Хорватії Мате Граничем і президентом Герцег-Босна Крешимиром Зубаком Вашингтонською угодою, території, утримувані хорватськими і боснійськими військовими формуваннями, об'єднувались у Федерацію Боснії і Герцеговини, яка складалася із 10 автономних округів. На початку хорватсько-боснійського конфлікту ХСО контролювала більш ніж 20 % території Республіки Боснія і Герцеговина, проте до березня 1994 року під контролем ХСО залишилося лише близько 10 %[15].

Конфлікт призвів до появи великої кількості етнічних анклавів і подальшого кровопролиття в і без того зруйнованій війною Боснії. Особливо руйнівним він виявився для міст Мостар і Горні-Вакуф.

До багатьох хорватських військових і політичних керівників (Ядранко Прлича, Бруно Стоїча, Слободана Праляка, Мілівоя Петковича, Валентина Чорича і Берислава Пушича) Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії висунув звинувачення у злочинах проти людяності і порушенні Женевських конвенцій. Керівник Хорватської ради оборони Даріо Кордич був визнаний винним у злочинах проти людяності і організації етнічних чисток та засуджений на 25 років позбавлення волі. Стосовно начальника Генерального штабу Армії Республіки Боснія і Герцеговина генерала Сефера Халіловича МТКЮ також були висунуті звинувачення в порушенні правил ведення війни, допущених в ході операції «Неретва 93», однак у результаті він був визнаний невинним[16].

Примітки

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.