Чепілко Іван Йосипович

Іван Йосипович Чепілко народився 1880 року в Борисполі у родині військового[2]. Він закінчив Бориспільське вище початкове училище, а у 1898 році — Київське військове фельдшерське училище. Трудове життя Чепілко почав військовим фельдшером у Стародубському полку, а з 1901-го у Київському військовому шпиталі. Був засуджений за участь у боротьбі проти московського самодержавства. Відсидів один рік у Лук'янівській в'язниці, по тому був відправлений на заслання до північних районів Тобольської губернії та до Полоцьку. Узяв участь у подіях Лютневої революції 1917 року.

2 травня 1918 року Іван Чепілко повернувся до Києва, де почав навчання на медичному факультеті Київського університету. Одночасно з навчанням Іван Йосипович працював у Головному військово-санітарному управлінні Української Держави, а від кінця 1918 року — начальником відділу Головного військово-санітарного управління УНР.

6 травня 1920 року, в очікуванні наступу польсько-українського війська, почалося антибільшовицьке повстання в Борисполі, одним з організаторів якого став Іван Чепілко. Причиною повстання було несприйняття бориспільцями радянської влади. Сіренко, Семенко, Чепілко та Литовка підняли повстання проти більшовиків. Вони обстріляли ешелон і мали намір його роззброїти, але кількісна перевага, згуртованість та дисципліна червоних частин зробила своє діло – повстання було придушене. Сам Бориспіль на дві третини спалили і розстріляли кожного п'ятого чоловіка з його мешканців. Організаторам повстання та частині повстанців вдалося втекти.[3][4]

У 1921 році, вже у період російської окупації, Чепілко працював у Київському губернському відділі освіти і продовжував навчання у Київському університеті. Студент-медик приєднався до створеного Федором Наконечним у лютому 1921-го підпільного гуртка, члени якого ставили перед собою завдання підготовки кадрів для державних органів та установ на випадок повернення Уряду УНР[5].

18 березня 1921 року у Києві підпільниками було створено Всеукраїнський центральний повстанський комітет[6]. В його задачі входило забезпечення підготовки, початок та розвиток загальноукраїнського повстання проти більшовицького режиму, яке спочатку планувалося підняти 10 травня. Головою ВУЦПК було обрано Івана Йосиповича[7]. Іван Чепілко за короткий час організував роботу так, що і Симон Петлюра, і Юрій Тютюнник визнали ВУЦПК вищим військовим і цивільним органом націо­нальної влади в Україні, провідником ідей та виконавцем завдань закордонного повстанського штабу[8].

Проте через недостатню підготовленість початок повстання в Києві та окрузі неодноразово переносився. Спочатку за директивою Симона Петлюри його було перенесено з 10 на 28 травня 1921 року. Надалі він ще не раз відтягувався. Це дозволило НК виявити і ліквідувати військово-організаційні структури та загони, на які спирався ВУЦПК (зокрема, повстанські сили в Уманському, Звенигородському повітах Київської губернії, в районі Холодного Яру) та посилити морально-політичний розклад українського підпілля.

Перші відомості про ВУЦПК НК отримала у травні. 18 червня 1921-го чекісти схопили у Києві одного з членів повстанкому Миколу Комара, який допоміг знайти і схопити 21 червня в Ірпені Івана Чепілка. Цього ж дня при затриманні загинув комендант штабу ВУЦПК, його племінник, Микола Чепілко. Своє бажання боротися з радянською владою 13 липня 1921 року Іван Йосипович пояснював несприйняттям її національної політики, продовольчої розкладки і використання каральних експедицій[5]. 28 серпня 1921 року судова колегія НК засудила до страти Чепілка та ще 38 членів Всеукраїнського повстанського комітету[9].

• Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — К.: «Стікс», 2011. — с. 267 ISBN 978-966-96849-8-1
• Коваль Р. М. Отаман Орлик. Історичний нарис. — К.: «Стікс», 2010. — сс. 245-246 ISBN 978-966-96849-4-3