Чирков Сергій Миколайович

Батько Микола Семенович (1927—1999) — сільський водій, мати Надія Василівна (1925—2002) — трактористка, продавець, пташниця. Дружина Валентина Миколаївна (1951) — філолог, заступник директора приватної видавничої фірми. Син Владислав (1975) — учасник бойових дій (2014—2015) у війні з Росією, молодший науковий співробітник Державної установи «Інститут громадського здоров'я ім. О. М. Марзєєва Національної академії медичних наук України». Дочка Ірина (1978) — менеджер-економіст, директор з виробництва приватної фірми.

Закінчив російське відділення філологічного факультету Ворошиловградського державного педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка (1968—1972 роки); навчався на заочному відділенні поезії Літературного інституту імені М. Горького у Москві (1971—1975).

Навчався у Новолимарівській восьмирічній і Біловодській середній школах (1957—1967). Після школи працював завідувачем Новолимарівської сільської бібліотеки і кореспондентом Біловодської районної газети «Маяк комунізму». Здобувши вишу освіту (1968—1972) і відслуживши у війську (1972—1973), зосередився на журналістській роботі. Був літературним працівником і заввідділу Луганської обласної газети «Молодогвардієць» (1973—1977); інструктором сектора преси ЦК ЛКСМ України (1977—1980); заввідділу газети «Молодь України» (1980—1983); заступником головного редактора Головної редакції літературно-драматичних програм Республіканського телебачення (1983—1984); відповідальним секретарем і головним редактором журналу «Однокласник» (1984—2003). Заснував два журнали — «Лель» (1992) і «Лель-ревю» (1994), які видавав до 2003 р. 1994 року заснував і очолив видавничу фірму. У 2003—2007 роках працював відповідальним редактором газети «Вісті», у 2008—2012 — першим заступником головного редактора «Селянської правди від Івана Бокого». Відтоді — на творчій роботі. Член Національної спілки журналістів України (з 1977 року), Національної спілки письменників України (з 1994 року).

Писати вірші почав у шкільні роки, друкувавсь у районній газеті. Російська школа визначила мову писання, відтоді й повелося: вдома розмовляв українською, віршував — російською. За орієнтири мав Олексія Кольцова, Івана Нікітіна і Сергія Єсеніна, книжки яких брав у сільській бібліотеці. Практично все написане у цей період пізніше знищив. У студентські роки потрапив під вплив московських шестидесятників. Єсенін, який жив у ньому, поєднався з Вознесенським, утворивши штучний симбіоз. Усвідомивши це, молодий поет почав витруювати з себе чужинців. Тоді ж потрапив у поле зору кураторів КДБ. Приводом стала участь у рукописному альманасі «Послушайте!», випуск якого спецслужбою було класифіковано як самвидав. На щастя тодішній ректор Пічугін В. Г. не дав своєї згоди на виключення успішного студента. Після третього курсу Сергій Чирков вступив на заочне відділення Літературного інституту імені М. Горького і весь наступний рік навчавсь одночасно у двох вишах. У Москві потрапив спочатку до творчої майстерні Миколи Сидоренка, а після армійської академвідпустки — до Олександра Жарова. З автором піонерського гімну стосунки не склались, і на знак протесту проти ідеологічного тиску Чирков кинув навчання. У «луганський період» він обмежується газетними публікаціями: статті, як і раніше, йдуть українською мовою, вірші — російською. По-справжньому дебютним для Чирков можна вважати 1988 рік, коли виходять збірка поезій «Майские метели», чорнобильська поема «Как козаки беду хоронили» і переклад російською мовою повісті Оксани Іваненко «Рідні діти» (разом з Георгієм Почепцовим), які знайшли відгук у критики. Попередні публікації у колективній збірці «Я люблю тебя, жизнь» (1979) і літературному альманасі «Вітрила» (1983) лишилися практично не поміченими. Сергій Чирков відомий як організатор видавничої справи: два десятиліття очолював журнал для підлітків «Однокласник», понад десять років був засновником, видавцем і незмінним керівником журналів «Лель» і «Лель-ревю», директором видавничої фірми «Деркул». У ці роки він видає книжку поезій «Все остается на земле» (1990), друкує для дітей «Повесть о ненайденном пистолете» (2000), бере участь у колективних збірках «Декалуг» (1994), «Споріднені творчістю» (1998), збирає і випускає книжку спогадів «Винахід Петра Біливоди» (2004), упорядкує і видає фольклорну збірку «Он меня любит и любит» (1994). Багато перекладає, зокрема — історичну повість Юрія Ячейкіна «Гості з греків», поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Руденка, Володимира Сосюри, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Степана Сапеляка, Петра Біливоди, Івана Малковича, Миколи Луківа, та інших. Підготував до друку унікальну шеститомну «Історію людського кохання в анекдотах», яка, на жаль, лишилася невиданою.

На рідну мову перейшов після загибелі поета Петра Біливоди (1954—1997), з яким товаришував багато років. Української мови вимагав і журнал «Лель» (1992—2003), який замислювався як суто національний проект. На сторінках «Леля», зокрема, у перекладах Сергія Чиркова з'явилися проза Аркадія Аверченка, Віктора Астаф'єва, Костянтина Вагінова, Володимира Войновича, Михайла Веллера, Метью Булла, Сільвії Бурдон, Анаїс Нін, Анн-Марі Вільфранш, поезія Олександра Блока, Валерія Брюсова, Олександра Вертинського, Леоніда Вишеславського, Андрія Вознесенського. Давніх авторів Азії та Близького Сходу він перекладає з ритмізованих підрядників, серед них, зокрема, Абу-ль-Атахія, Абу-Нувас, Аль-Мааррі, Аль-Ахталь, Агафій, Антіпатр Фессалонікієць, Аш-Шарзіф та інші світові класики. Створює Сергій Чирков і власні поезії. Значна частина з них увійшла до збірки «На Місяці не ходять по землі», роботу над якою було завершено 2008 року. Друком книжка не вийшла і вважається втраченою. Останніми роками зосередився на прозі — видав двотомний роман-подорож «Ковчег. Колискова для смерті» (2012), написав повість «Дім-Дом» (2013). Під час і після Революції Гідності активно виступає з публіцистичними статтями і політичними коментарями.

• «Повість про незнайдений пістолет» (2000)
• «Історії» (2010)
• «Ковчег. Колискова для смерті» (2012)
• «Дім-Дом» (2013)
• «Герой Росії» (2014)

• «Вітрила» (1983)
• «По белу свету» (1986)
• «Хроники хутора Крейдяного» (1987)
• «Майские метели» (1988)
• «Как казаки беду хоронили» (1988).
• «Час сплати всіх боргів» (1991)
• «Так редко говорим с друзями» (1994)

• «Зліплю собі сніговика…»
• «Йде душа по Господній стерні…»
• «Каміння, хліби і ножі…»
• «Куди іде любов, коли вона іде…»
• «Не їм з ножа і не гострю вночі…»
• «Прокинувся — промінчик на плечі…»
• «Співають гноми номи…»
• «Світ засинає. Тихо і журно…»
• «У хаті оселилась німота…»
• «Ще крок. А може й три. А там — нічого…»
• «Я знову приміряю самоту…»
• «Я існую — не існую…»
• «Який холодний квітень…»
• «Захисникам Януковича — моє щире прокляття»
• «Вистояв Київ. в столиці світає!»

• П'ять приводів для каяття (2004)
• Дорога додому (2004)
• З одного кореня (2010)
• Юрій Іллєнко. Відтерміноване прощання (2010)
• У пошуках праведника (2010)
• Дороги Мусія Шуліки (2010)
• Дорога у безвість (2011)
• Рожева ластівка Миколи Мірошниченка (2011)
• Камінчик у чоботі (2012)
• Від війни до любові (2012)
• Всеросійський «Sieg Heil!» (2014)
• В очікування Гітлера (2014)
• Пані знову на панелі (2014)
• У світовій енциклопедії Путіна шукатимуть на букву «Х» (2014)
• Майстри культури Росії також майстрували війну з Україною (2014)
• На Донецьк і Луганськ упала кара за біблійний гріх (2014)
• На Донбасі йде Вітчизняна війна, а не антитерористична операція (2014)
• Чому збожеволів рядовий Мальцев (2014)
• Як з Путіна ліплять кулю (2014)
• За підбитий російський танк треба доплачувати (2014)
• Солдат Росії: без честі, без доблесті, без слави (2015)
• Зброя, якою Росія вбиває українців (2015)
• Годі нам відзначати свята за російським календарем (2015)
• Гібридну війну запущено. На черзі хрестовий похід? (2015)
• Онуфрій — син Кирила. Вірнопідданий ворога України (2015)
• Путін установлює на Донбасі гібридний мир (2015)
• Я — націоналіст не тому, що ненавиджу, а тому, що люблю (2015)
• У минулому житті Путін був апостолом Павлом (2015)
• Путін вчиться у Сахарова (2015)
• Росія втратила ядерний щит, який колись викувала для неї Україна (2015)
• Путінський режим слід замінити технічним урядом, а країну — роззброїти (2015)
• Господь ніколи не колисав росіян в одній колисці з українцями (2015)
• Вона перемогла. Він — програв (2016)
• Патріарх Кирило підштовхує Росію до катастрофи (2016)
• Росія на теренах України має іменуватися Московією (2016)
• Країна виглядає втомленою і трохи зневіреною

• Розмова Всеволода Нестайка і Сергія Чиркова: «Пионерия» становится «Одноклассником». — Москва, журнал «Детская литература» № 12, 1990. С. 16-19.
• Воспитание чувств. — Газета «Взгляд», № 20 (34) 1994.
• «Лель-ревю» — отличный журнал От других тоже. — Газета «Киевские ведомости», 26.05.1994.
• «Лель» має працювати з повним навантаженням. — Газета «Молодь України», 10.11.1994.
• А я люблю любов. — Газета «Літературна Україна», 21.12.2000.
• Сергій Чирков: «Плейбой» і «Пентхауз» у кіосках з'явилися вже після того, як зник «Лель». Газета «Друг читача». — 17.01.2013.