Philantomba monticola

Philantomba monticola або Блакитний дуїкер - це невеличка антилопа, що мешкає в Центральній, Південній та Східній Африці. Це найменший з-поміж видів дуїкерів. Виявлено 12 підвидів.

?
Philantomba monticola

Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Інфраклас: Плацентарні (Eutheria)
Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)
Родина: Бикові (Bovidae)
Підродина: Дуїкерові (Cephalophinae)
Рід: Philantomba
Вид: P. monticola
Біноміальна назва
Philantomba monticola
(Thunberg, 1789)

Ареал поширення блакитного дуїкера
Посилання
Вікісховище: Cephalophus monticola
EOL: 328716
ITIS: 898239
МСОП: 4143
NCBI: 907742

Таксономія
Блакитний дуїкер
 
 

Cephalophus

 
Philantomba
 

Блакитний дуїкер (P. monticola)

 
 
 

Дуїкер Максвелла (P. maxwelli)

 
 

Дуїкер Вальтера (P. walteri)

 
 
 
 

Блакитний дуїкер належить до роду Philantomba разом з дуїкером Максвелла (P. maxwellii) і дуїкером Вальтера (P. walteri), а також до родини Bovidae Вперше вид був описаний шведським натуралістом Карлом Петером Тунбергом в 1789 році. Цей вид ще іноді відносили до роду Cephalophus,[1] , а не до Philantomba[2]. Деякі дослідники вважали дуїкерів Максвелла як підвид блакитних дуїкерів.[3] В 2012 році на основі матоходріальноих досліджень була створена кладограма підродини Cephalophinae (дуїкер), яка включає в себе три роди: Cephalophus, Philantomba і Sylvicapra. Рід Philantomba виявився монофілітичним. Він є сестриським до решти підродини, від якого він відділився біля 8,73 мільйонів років тому (в пізньому міоцені). Блакитний дуїкер віддалився від дуїкера Максвелла від 2,68 до 5,31 мільйонів років назад.[4] Ця кладограма, однак, не включала недавно відкритого дуїкера Вальтера. Були проведені доповнення кладограми, які визначили його місце.

Підвиди

Виділялося до 16 підвидів блакитного дуїкера. В 1997 році, Джонатан Кінгдон виділив сім основних популяцій.[5] В 2001, Гровс і Грабб виділили наступні підвиди, розділивши їх на дві групи на основі їх географічного поширення і кольору шерсті:[6][7]

Сіроногі, або північні підвиди

Рудоногі, або південні підвиди

Опис
Голова блакитного дуїкера

Блакитний дуїкер - це найменший з-поміж видів дуїкерів.[5] Довжина тіла (разом з головою) складає від 55 до 90 см, висотою в плечах він 32-41 см, важить 3,5–9 кг.[8] З усіх підвидів найбільшим є P. m. anchietae.[5] Виду притаманний статевий диморфізм; самки трохи більші за самців. Блакитний дуїкер має плаский лоб, великі очі, малі вуха з білою смужкою, великі ніздрі, широкий лоб і рухливі губи. Темний хвіст трохи довший за 10 см; на хвості є ряд білих хвилястих волосин. Вони добре відбивають світло в темряві і дуїкери використовують його для комунікації[5][8]. Дуїкер має короткі, шпильчасті роги довжиною близько 5 см, навколо яких є пасмо шерсті. Передочні залози виділяють непрозору рідину, в якій містяться до 45 летких сполук. Ці виділення, а також білі їдкі виділення педальних залоз (розташованих біля копит) самці дуїкерів використовують для мічення території.[9]

Підвиди сильно різняться за забарвленням. Колір може різнитися від рудого до майже чорного, від сірого до коричневого.

Блакитний дуїкер надзвичайно схожий на дуїкера Максвелла. Однак останній майже в два рази більший і важчий, з великим черепом. Тоді як дуїкер Максвелла майже однорідного кольору, блакитний дуїкер помітно двокольоровий. Ще одна відмінність-педальна залоза над копитом, у блакитного дуїкера вона менша.[5][10]

Порівняння близьких видів
Блакитний дуїкер
Дуїкер Максвелла

Екологія і поведінка

Блакитний дуїкер активний і вдень і вночі. Полохливий і обережний, блакитний дуйкер живе на окраїнах лісу. Територіальний; тварини утворюють пари, займають території розміром 0,4-0,8 га та мітять їх виділеннями передочної залози.[11] Доросла тварина може видавати звуки, схожі на цвірікання, що позначатимуть зацікавленість.[12] При небезпеці може видавати звуки, схожі на котяче нявчяння; самка, яка не хоче спарюватись свистом відганяє самця.[5]

Дієта
Блакитний дуїкер харчується палими фруктами і листям.

Блакитний дуїкер харчується палими плодами, листям, квітами та корою.[12] Гриби, смоли, зокрема смоли рослин Albizia [5] та речовини тваринного походження, такі як мурахи (яких злизують із землі)[13] також можуть бути включені в раціон. Блакитний дуїкер може перетравлювати мертве листя краще, ніж інші види дуїкерів.[5] У дослідженні 1990 року було проаналізовано вміст шлунків 12 дуїкерів, і визначено, що листя дводольних рослин складало 70%, тоді як плоди та насіння—23%. Однак інші дослідження показували перевагу фруктів: так дослідження 2001 року на основі вмісту 18 шлунків показало, що майже три чверті вмісту складали плоди, 15%- пагони, а насіння і гриби- по 5%.[8]

Розмноження

Рік, коли особини набувають статевої зрілості різниться в залежності від дослідження. Вільсон зауважив, що самки дозрівають у віці 13 місяців, а мінімальний вік виявився восьмимісячним. Він зазначив, що самці дозрівають довше, від 11 до 14 місяців.[5] Вид моногамний, причому пари залишаються разом протягом усього року.[14] Тривалість вагітності оцінюється від чотирьох до семи місяців.[15][16][17] Народжуються блакитні дуїкери протягом всього року,[18], хоча рівень народжуваності може падати в посушливий сезон.[5] Теля може почати рухатися самостійно протягом 20 хвилин після народження і вигодовується тричі на день. Більшість часу він тримається в схованці. Інтервали годування стають нерегулярними до відлучення, яке відбувається через 2,5-3 місяці. Самці час від часу відвідують своїх партнерів, хоча вони зникають приблизно на місяць після народження теляти, щоб, ймовірно, захистити теля. [14] Післяпологова тічка відбувається через три-п’ять днів після народження.[5]

Екологія і поширення

Мешкає в різноманітних лісах: як в пралісах, так і у вторинних і галерейних лісах. Їх також можна знайти в анклавах деградованих та відновлених лісів на висотах від рівня моря до 3000 м. Цього дуїкера можна знайти в багатьох країнах Західної, Південної та Східної Африки: в Анголі, Камеруні, ЦАР, ДР Конго, Екваторіальній Гвінеї, Габоні, Кенії, Малаві, Мозамбіку, Нігерії, Руанді, ПАР, Південному Судані, Танзанії, Уганді, Замбії та Зімбабве.[1][19]

Загрози і збереження

Блакитний дуїкер МСОП віднесений до категорії видів, що викликають найменше занепокоєння. Він вказаний у Додатку II конвенції СІТЕС. Хоча популяційна тенденція досить стабільна, блакитному дуїкеру загрожує екстенсивне полювання на бушміт по всьому ареалу проживання. Уілсон стверджував, що блакитний дуїкер має найбільше економічне, а також екологічне значення серед усіх африканських копитних. М'ясо блакитного дуйкера є важливим джерелом білку.[12] Однак блакитний дуйкер може вижити, незважаючи на втручання людини в його середовище проживання.[1][19]

Посилання
  1. IUCN SSC Antelope Specialist Group (2008). Philantomba monticola. с. e.T4143A10469452. doi:10.2305/IUCN.UK.2008.RLTS.T4143A10469452.en.
  2. Philantomba. Інтегрована система таксономічної інформації (ITIS). (англ.)
  3. Philantomba maxwellii. Інтегрована система таксономічної інформації (ITIS). (англ.)
  4. Johnston, A. R; Anthony, N. M (2012). A multi-locus species phylogeny of African forest duikers in the subfamily Cephalophinae: evidence for a recent radiation in the Pleistocene. BMC Evolutionary Biology 12 (1): 120. PMC 3523051. PMID 22823504. doi:10.1186/1471-2148-12-120.
  5. Kingdon, J.; Happold, D.; Hoffmann, M.; Butynski, T.; Happold, M.; Kalina, J. (2013). Mammals of Africa. London, UK: Bloomsbury. с. 228–34. ISBN 978-1-4081-2257-0.
  6. Groves, C.; Grubb, P. (2011). Ungulate Taxonomy. Baltimore, Maryland (USA): Johns Hopkins University Press. с. 267–9. ISBN 978-1-4214-0093-8.
  7. Philantomba monticola. Інтегрована система таксономічної інформації (ITIS). (англ.)
  8. Kingdon, J. (2015). The Kingdon Field Guide to African Mammals (вид. 2nd). Princeton, New Jersey (USA): Princeton University Press. с. 530. ISBN 9780691164533.
  9. Burger, B.V.; Pretorius, P.J. (1987). Notes: Mammalian pheromone studies, VI. Compounds from the preorbital gland of the blue duiker, Cephalophus monticola. Zeitschrift für Naturforschung C 42 (11–12): 1355–7. ISSN 1865-7125. doi:10.1515/znc-1987-11-1238.
  10. Kingdon, J.; Happold, D.; Hoffmann, M.; Butynski, T.; Happold, M.; Kalina, J. (2013). Mammals of Africa. London, UK: Bloomsbury. с. 224–7. ISBN 978-1-4081-2257-0.
  11. Skinner, J.D.; Chimimba, C.T. (2005). The Mammals of the Southern African Subregion (вид. 3rd). Cambridge: Cambridge University Press. с. 669. ISBN 9780521844185.
  12. Mills, G.; Hes, L. (1997). The Complete Book of Southern African Mammals (вид. 1st). Cape Town, South Africa: Struik Publishers. с. 259. ISBN 9780947430559.
  13. Dubost, G. (1984). Comparison of the diets of frugivorous forest ruminants of Gabon. Journal of Mammalogy 65 (2): 298–316. JSTOR 1381169. doi:10.2307/1381169.
  14. Boehner, J.; Volger, K.; Hendrichs, H. (1984). Breeding dates of blue duikers (Cephalophus monticola). Zeitschrift für Saugetierkunde 49 (5): 306–14.
  15. Aeschlimann, A. (1963). Observations sur Philantomba maxwelli (Hamilton-Smith): une antilope de la Forėt éburnéenne. Acta Tropica 20: 341–68.
  16. Dittrich, L. (1972). Gestation periods and age of sexual maturity of some African antelopes. International Zoo Yearbook 12 (1): 184–7. doi:10.1111/j.1748-1090.1972.tb02322.x.
  17. Alden, Peter (1995). National Audubon Society: Field Guide to African Wildlife. New York: Alfred A. Knopf. с. 459–60. ISBN 978-0-679-43234-0.
  18. Brand, D. J. (1963). Records of mammals bred in the National Zoological Gardens of South Africa during the period 1908 to 1960. Proceedings of the Zoological Society of London 140 (4): 617–59. doi:10.1111/j.1469-7998.1963.tb01991.x.
  19. East, R. (1990). Antelopes: Global Survey and Regional Action Plans. Gland: IUCN. с. 305–8. ISBN 978-2-8317-0016-8.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.