Південний Судан

Півде́нний Суда́н (англ. South Sudan, араб. جنوب السودان‎, офіційна назва Республіка Південний Судан; англ. Republic of South Sudan) — держава в Східній Африці. Південний Судан є найновішою державою на світі.

Республіка Південний Судан
англ. Republic of South Sudan
динка Paankɔc Cuëny Thudän
суах. Jamhuri ya Sudan Kusini

Прапор Герб
Гімн: South Sudan Oyee!
Розташування Південного Судану

Столиця
(та найбільше місто)		 Джуба
Офіційні мови англійська
Форма правління Президентська республіка
 - президентСалва Киїр
 - віце-президентРіек Мачара
 - спікер Законодавчих зборівДжеймс Вані Ігга
 
 - Мирна угода9 січня 2005 
 - Незалежність9 липня 2011 
Площа
 - Загалом 619 745 км² (45)
Населення
 - оцінка липень 2020  11 193 725 (84)
 - перепис 2008  8 260 490 (суперечливо)
 - Густота 19,44/км² (199)
ВВП (ПКС) 2019 р., оцінка
 - Повний 31 675 (115)
 - На душу населення 1,502 (178)
ВВП (ном.) 2018 рік, оцінка
 - Повний 3 929 (155)
 - На душу населення 303 (187)
ІЛР (2016) 0.418 ((низька)) (181)
Валюта Південносуданський фунт (Класифікація валют (ISO 4217))
Часовий пояс CAT (UTC+2)
Коди ISO 3166 SS / SSD / 728
Домен .ss[1]
Телефонний код +211[2]
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Південний Судан
   Східний фронт, терен після операції липня 2006
   Південний Судан (референдум у 2011)
   Аб'єй (референдум у 2011)
   Нубійські гори й Блакитний Ніл (всенародне опитування в 2011)

Столиця — Джуба.

Межує з Суданом на півночі, Ефіопією на сході, Кенією, Угандою й Демократичною Республікою Конго на півдні й Центральноафриканською Республікою на заході.

З 2005 по 2011 роки регіон мав автономний статус. Автономний статус краю був однією з умов мирної угоди між Народною армією (рухом) визволення Судану (НОА/М) і урядом Судану, представленого партією Національний конгрес — закінчення Другої суданської громадянської війни. Конфлікт був найтривалішою в Африці громадянською війною.[3][4]

9-15 січня 2011 року відбувся 6-денний референдум щодо незалежності краю.[5] За його результатами, майже 99 % учасників голосування висловилися за незалежність від Судану.[6]

Південний Судан став незалежною державою 9 липня 2011 року.[7]

8 липня 2011 року незалежність нової країни визнав уряд Судану. 9 липня Росія, Франція й Велика Британія.

12 липня 2011 р. речник МЗС України назвав проголошення нової держави логічним наслідком проведеного референдуму, на якому громадяни південних територій Судану остаточно підтвердили свій вибір на користь незалежного та демократичного розвитку[8][9]; 11 січня 2012 року Президент України підписав Указ про визнання Республіки Південний Судан як незалежної держави[10].

14 липня 2011 року Південний Судан став 193-м членом ООН.[11]

Географія

На півдні гірське пасмо Іматонг возвеличує найвища гора Кіньєті (Kinyeti Imatong) (3187 метрів над рівнем моря), що знаходиться недалеко від кордону з Угандою.

Значну частину регіону займає величезне болото області Судд, утворене Білим Нілом (арабська назва — Бахр-ель-Джебель).

За даними рейтингу «Неспроможних держав» на 2013 рік, Південний Судан посідає в ньому четверте місце[12].

Населення

Населення Південного Судану становить 11 193 725 осіб і сильно відрізняється від жителів Північного Судану. Попри те, що більшість жителів усіх частин Судану — негри (проте є також багато арабів на півночі, а чорношкіре населення поділяється на племена та роди, зокрема, більшість повстанців Південного Судану належали до племені дінка), існують серйозні релігійні й економічні розбіжності між північно-східним і південно-західним Суданом. Населення північного сходу країни — переважно мусульмани, на півдні і в західних провінціях Дарфур і Кордофан населення або сповідує християнство, або дотримується традиційних анімістичних релігій. На півдні країни містяться найбільші родовища нафти, що стало другим приводом для розбіжностей. Один великий об'єднуючий чинник для народів Південного Судану — фактично всі вони, за винятком нечисленних суданських арабів, належать до нілотів, як і населення Північної Кенії, на відміну від Північного Судану. Серед шарі-нільських народів Південного Судану — динка, нуери, шиллуки, ануак, барі. У прикордонні Південного Судану з ЦАР і ДР Конго також проживають абсолютно відмінні від нілотів народи амадуа — занде, сере, мба.

Офіційна мова регіону — англійська, хоча більшість населення нею не володіє. Основна маса населення розмовляє чисельними нілотськими, ніло-хамітськими мовами та діалектами. Мовою міжнаціонального спілкування надалі залишається арабська (її суданський варіант).

Історія
Джон Ґаранґ лідер Народної армії визволення Судану до своєї загибелі 2005 року.
Салва Киїр, президент Південного Судану

Підписання 1972 року аддис-абебської угоди привело до припинення громадянської війни між ворогуючими Північчю та Півднем і наданням Півдню певної автономії в питаннях внутрішнього управління. Затишшя тривало близько 10 років, після чого збройний конфлікт відновила Суданська народно-визвольна армія. Приводом для цього послужила політика ісламізації країни, в рамках якої в 1983 тодішній президент Джафар Німейрі розділив південну провінцію Екваторія на 3 окремі провінції, а в кримінальне законодавство країни введено деякі види покарань, передбачених нормами шаріату (такі, як забивання камінням, публічне шмагання й відсікання рук). За американськими оцінками, за два десятиліття, що минули з моменту поновлення збройного конфлікту на півдні Судану, урядові війська знищили близько 2 млн мирних жителів. Внаслідок періодичних посух, голоду, нестачі палива, ескалації збройного протистояння, порушення прав людини понад 4 млн жителів краю були змушені покинути свої домівки й рятуватися втечею в міста або в сусідні країни — Ефіопію, Кенію, Уганду, Єгипет. Біженці позбавлені можливості займатися сільським господарством або іншим чином заробляти собі на життя, страждають від недоїдання, позбавлені доступу до освіти й охорони здоров'я. Тривала громадянська війна привела до появи т. зв. «втраченого покоління».

Мирні переговори між повстанцями Півдня й урядом в 2003–2004 рр. дали відчутні результати, але збройні зіткнення в ряді південних районів тривали. 9 січня 2005 в Кенії підписано угоди, що надали регіону широкі автономні права, а його лідер Джон Ґаранґ став віце-президентом Судану. Південний Судан отримав право на 6-річну автономію з наступним референдумом про свою незалежність. Крім того, відповідно до угод, прибутки від видобутку нафти в цей період повинні ділитися порівну між центральним урядом Судану та південною автономією. Це дещо розрядило напружену обстановку. Але 30 липня 2005 Ґаранґ загинув в аварії гелікоптера, і ситуація знову загострилася. Для врегулювання обстановки в вересні 2007 Південний Судан відвідав Генеральний Секретар ООН Пан Гі Мун.

Скандал із постачанням українських озброєнь до Південного Судану

2008 року виник скандал через підозри щодо постачань українських танків Т-72, пересувних ракетних установок BM-21 GRAD, вогнепальної зброї та іншого військового обладнання до Південного Судану через Кенію (зокрема, судном «Фаїна», захопленим сомалійськими піратами). Офіційний Київ заперечував цю інформацію. У грудні 2010 р. сайт WikiLeaks оприлюднив відповідні дипломатичні документи США на цю тему.[13]

Референдум 2011

22 грудня 2009 року парламент Судану схвалив закон, яким встановив правила проведення референдуму 2011 року. Південний Судан отримає незалежність, якщо за неї проголосує 51 % голосуючих за явки не менше 60 %.[14]

22 липня 2009 третейський суд у Гаазі вирішив суперечку щодо кордону біля міста Абіей в центрі Судану, що виник 2005 року, після початку перемир'я. Межі міста було скориговано, а мешканці отримали право визначити його приналежність до Південного Судану 2011 року.

Крім референдуму в Південному Судані повинен бути також визначений статус провінцій Нубійські гори (Південний Кордофан) і Блакитний Ніл. На відміну від Абіея, для цих провінцій референдуму про входження до складу Південного Судану не передбачено. Відповідно до договору 2005, передбачено, що статус цих теренів має визначитися шляхом «всенародного опитування». Проте час і механізм його проведення чітко не визначено[15][16].

9-15 січня 2011 року відбувся 6-денний референдум щодо незалежності краю[5]. За його результатами, майже 99 % учасників голосування висловилися за незалежність від Судану.[6]

Адміністративний поділ

Бахр-ель-Газаль
  • Авейль
  • Східний Авейль
  • Східні Озера
  • Гогріал
  • Гок
  • Лол
  • Тондж
  • Твік
  • Вау
  • Західні Озера

Екваторія
  • Амаді
  • Гбудве
  • Джубек
  • Іматонг
  • Мариді
  • Наморунянг
  • Терекека
  • Річка Єй

Великий Верхній Ніл
  • Бома
  • Східний Біе
  • Східний Ніл
  • Джонглей
  • Латйор
  • Північний Ліе
  • Рувенг
  • Південний Ліе
  • Західний Біе
  • Західний Ніл

Економіка

Економіка Південного Судану — одна з типових африканських слаборозвинених економічних систем. Південний Судан є однією з найбідніших країн у світі. Нафта — головний ресурс країни, на який спирається вся економіка Південного Судану.

Південний Судан експортує на міжнародній ринок деревину. Масиви лісового фонду тикового дерева знаходяться в Кавалі, Лійо, Лока-Вест та Нуні. Західні ресурси екваторіальної деревини знаходяться в Мвуба (Замоі). Регіон багатий природними ресурсами, такими як залізна руда, мідь, хромомісні руди, цинк, вольфрам, слюда, срібло, золото. Є можливості для розвитку гідроенергетики.

Економіка країни, як і в багатьох інших країнах, що розвиваються, значною мірою залежить від сільського господарства. Найважливішими сільськогосподарськими культурами Південного Судану є: бавовна, арахіс, сорго, просо, пшениця, гуміарабік, цукрова тростина, тапіока, манго, папая, банани, батат та кунжут.

До 1992 року валютою в країні був динар, який замінив Суданський фунт. З 9 липня 2011 року на території Південного Судану був запроваджений Південносуданський фунт, повноцінний обіг якого на всій території країни почався з серпня 2011 року.

Транспорт

У країні є залізничне сполучення на лінії Бабануса-Вау.

Туризм

Південний Судан має потенціал для розвитку туризму, зокрема завдяки трьом національним паркам країни, проте відповідна інфраструктура перебуває лише на стадії планування.

Культура
Модель Алек Век з Південного Судану

Культура Південного Судану охоплює релігію, мови, етноси, мистецтво, традиції харчування різних етнічних груп країни. Основну групу населення становлять представники нілотських народів, найчисельнішими з яких є динка, нуер, азанде, барі, сурма та шиллуки[17].

Офіційний канал Південно-Суданського телебачення — Ебоні ТБ.

Спорт у Південному Судані представлений низкою національних спортивних команд (футбол, баскетбол), які виступають за Південний Судан як на міжнародній спортивній арені, так і всередині країни.

Мови
Чоловіки, що танцюють

Офіційною мовою країни є англійська, хоча більшість населення її не знає і мовою міжнаціонального спілкування і далі лишається арабська. Більшість жителів Південного Судану розмовляють численними Адамава-убангійськими, нілотськими, нубійськими, центральносуданськими та іншими мовами й діалектами, найбільшою з яких є мова дінка.

Релігія

Більшість населення Південного Судану сповідує або християнство, або традиційні африканські анімістичні релігії.[18] Релігійні відмінності поглибили конфлікт з мусульманською Північчю. У південній частині країни переважають як язичницькі, так і Християнські впливи, відображені в житті місцевого населення, хоча існує й невелика ісламська громада. У країні є нечисельні англіканські парафії.

Освіта

Освіта в Південному Судані представлена як мережею державних, так і приватних (переважно католицьких) навчальних закладів. Рівень грамотності населення Південного Судану один з найнижчих у світі. За даними ЮНІСЕФ лише 1 % дівчат має закінчену початкову освіту.

З вищих навчальних закладів у країні діють Університет Джуби, Католицький університет Судану, Університет Верхнього Нілу та Університет Бахр-ель-Газаля.

Спорт

Збірна Південного Судану з баскетболу була створена у травні 2011 року.

Примітки
  1. Южный Судан получил национальную доменную зону, сайты будут иметь окончание .ss // Газета.Ru, 12.08.2011(рос.)
  2. Новому государству Южный Судан присвоен международный телефонный код 211(рос.)
  3. Fisher, Jonah (23 жовтня 2005). South Sudan gets new government. BBC News, United Kingdom. Процитовано 7 грудня 2008.
  4. News, Reuters (27 травня 2008). Southern Sudan fragile peace. Thomson Reuters Foundation. Процитовано 7 грудня 2008.
  5. Закінчився референдум з самовизначення Південного Судану[недоступне посилання з липня 2019]
  6. Results for the Referendum of Southern Sudan
  7. Південний Судан став 54-ю країною Африки
  8. Коментар речника МЗС України у зв'язку з проголошенням незалежності Південного Судану
  9. Україна визнала Південний Судан[недоступне посилання з жовтня 2019]
  10. Указ Президента України № 10/2012 від 11 січня 2012 року «Про визнання Республіки Південний Судан»
  11. Південний Судан — член ООН
  12. The Failed States Index 2013. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 30 вересня 2013.
  13. WikiLeaks: Україна продавала зброю в Південний Судан // Kyiv Post. Архів оригіналу за 11 грудня 2010. Процитовано 21 січня 2011.
  14. Парламент Судану встановив правила проведення референдуму про незалежність південних провінцій. Архів оригіналу за 5 серпня 2016. Процитовано 21 січня 2011.
  15. The Nuba Mountains — straddling the north-south divide
  16. Will Sudan's Nuba Mountains be left high and dry? // BBC
  17. Sudan: One country or two? (англійською). bbc.co.uk. 04.01.2011. Архів оригіналу за 03.03.2012. Процитовано 2011-1-16.
  18. В Судане 4 миллиона человек примут участие в референдуме о независимости (російською). rus.ruvr.ru (посилання на «Бі-бі-сі»). 03.01.2011. Архів оригіналу за 03.03.2012. Процитовано 2011-1-3.

Див. також

Посилання
 Судан
 Центральноафриканська Республіка  Ефіопія
ДР Конго  Уганда  Кенія
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.