Імстичово

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[8]

Імстичівський монастир (1930-ті рр.)

Греко-католицький монастир Василіян розташований у селі Імстичово на горі Бокочовиця на висоті 220 м над рівнем моря. Першою згадкою про монастир є дарча грамота селянина Улашина, датована 16 червня 1654 року. Цією грамотою селянин заповів під будівництво монастиря землі, які йому належали. Монастир засновано 1661 року уродженцем села єпископом Йоаникієм Зейканом[9], шляхтичем, який був місцевим парохом, а впродовж 1651–1687 років — мукачівським єпископом. Також із грамоти Улашина відомо, що ігуменом обителі був син цього владики. Згодом, у 1664 році княгиня-вдова Юрія ІІ Ракоці Софія з роду Баторі ставить на єпископський престол в Мукачеві Партенія Петровича, а єпископа Зейкана змушує перебратися до Імстичовського монастиря. 1665 року Імстичівський монастир прийняв Унію. 1676 року завершено будівництво монастиря. 8 листопада 1686 року Йоаникій Зейкан помер в Імстичові і після його смерті ігуменом монастиря обрали ієромонаха Доротея. Відомо, що у рік смерті Зейкана в монастирі було четверо ченців.

Спершу монастир складався з дерев'яного корпусу келій, малої церкви і господарських споруд. 1748 р. там було три монахи. У XVIII ст. до монастиря в приєднали обителі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Бороняві, а у 1750 р. — Зарічанський монастир святого Миколая. Станом на 1767 р. Імстичовський монастир належав до восьми найбільших василіанських чернечих осередків Мукачівської єпархії. У 1756 році в монастирі перебували п'ятеро ченців на чолі з отцем Боніфацієм Грецулою, у 1775 — дев'ятеро, 1795 — семеро.

У червні 1756 року проведено візитацію монастирів Мараморощини, серед яких фігурує й Імстичовський монастир. За результатами обстеження відомо, що в монастирі були три старі келії та трапезна, які перебували в занедбаному стані та потребували ремонту. Дерев'яна церква та дзвіниця, на якій знаходились чотири дзвони, перебували в доброму стані[10].

Монастир утримував велике господарство, мав наділи у чотирьох селах та 33 селянських господарства. Підтримувався великими пожертвами. Так, 6 липня 1765 року Гриць Попович-Зейкан подарував монастирю дві ниви у «Волоській долині», а 1781 року граф Шенборн передав монастирю ділянку землі згідно з угодою, укладеною із єпископом Андрієм Бачинським. 1772 року за ініціативою єпископа Андрія Бачинського почав споруджуватися сучасний монастирський комплекс. Цегляну Михайлівську церкву побудовано впродовж 1797–1798 років.

Імстичівський монастир (1930-ті рр.)

1816 року в монастирі перебували семеро монахів, у 1821 році — п'ятеро, 1837 році — шестеро, 1856 році — четверо, 1866 році — п'ятеро і 1870 році — шестеро.

Впродовж 1931—1939 років — настоятелем монастиря був ієромонах-василіянин Петро Котович. У 1931 році відбулось відродження чернечого життя в Імстичові у зв'язку з реформою Василіянського чину, оновлено монастирську церкву. Розписи у синьо-жовтих тонах у ній виконав професор Василь Королів-Старий.

Монастир був сильно пошкоджений під час Другої світової війни. Після донесення на ігумена Імстичівського монастиря, що він нібито переховує січових стрільців, 17—19 березня 1939 року угорські війська напали на Імстичовський монастир. Монастир був підданий артилерійському обстрілу та закиданий гранатами. За свідченнями очевидців, один танк виїхав на монастирську гору, заїхав на подвір'я монастиря і, обертаючись, по черзі обстрілював усі вікна[11].

Після приходу радянської влади, у 1945 році, у монастиря конфіскували 50 га землі, сад, сільськогосподарський реманент, а також коней, корів та кіз. У березні 1947 року монастир перетворили у в'язницю для ченців василіан. Першими сюди перемістили 32 ченця із Чернечої Гори, а згодом — із Малого Березного, Бороняви та Середнього.

Монастир було закрито 1951 року, а в його приміщеннях відкрито інтернат для дітей з розумовими вадами. Згодом монастир було відновлено.

1 липня 1994 року василіанський монастир в Імстичовому було внесено в Реєстр пам'яток архітектури та містобудування України національного значення.

Нині в монастирі є 4 монахи. При ньому діє загін скаутів. Настоятель монастиря — отець Клементій, з 2012 року настоятелем є отець Михайло.

У селі на потічку Бистрий функціонує давній водяний млин. Наприкінці XIX — на початку XX століття в верхів'ях побудовано ряд гідротехнічних споруд — 3 водяні млини, 1 пилораму з використанням енергії води та «олійницю» — виробничі приміщення, де виробляли соняшникову олію за спеціальною технологією. Пилорама згоріла у 1982 році, останню олійницю розібрали на будівельні матеріали у 2001 році. До наших часів зберігся старий водяний млин, у якому мешканець села Імстичово Биба Михайло працював мірошником з 1947 року до листопада 2010 року. Будівля млина складається з двох приміщень — виробничого, де знаходяться механізми млина, та житлового, у якому раніше проживав мірошник з сім'єю. До млина веде спеціальний канал з потоку Бистрий довжиною 500 метрів — він забезпечував перепад висоти води та її подачу на колесо млина. Швидкість обертання колеса регулюється спеціальною заслонкою дерев'яного лотка, з якого потік води падає на колесо. Сумарна потужність водяних гідротехнічних споруд становила приблизно 1 кВт на один об'єкт — разом майже 5 кВт/год.

Нині правий та лівий берег річки Боржава з'єднують 30 мостів довжиною від 10 до 220 метрів. Стосовно найстаршого мосту, який зберігся до наших часів, то ним є міст поблизу села Імстичова, споруджений майже 100 років. Конструкція мосту, довжиною 50 метрів має чотири опори — дві проміжні «бики» та дві берегові «засади». На бетонному фрагменті огорожі викарбувана дата — 1913 рік. Цю дату можна вважати датою народження мосту. Існує багато версій причин спорудження цього мосту: за однією з версій причиною став особливий статус мешканців села Імстичова — серед них були «нямеші» — вільні люди; за іншою — заснований у XVI столітті чоловічий монастир о. Василіан; і ще за переказами місцевих старожилів ймовірно його будівництво стало наслідком «Верховинської акції» Едмунда Егана — за часів Австро-Угорської імперії.

Відповідь більш практична — якщо головний торговий шлях з Верховини до Притисянської низовини проходив по правому березі Боржави, то лівий берег залишався тривалий час ізольований. Перейти на лівий берег Боржави можна було тільки влітку по заростях декількох річок. Найближчий дерев'яний міст знаходився нижче течії на відстані 15 км. Торговельні шляхи для мешканців сіл Імстичова, Луково, Малого та Великого Раківця пролягали скоріше через гори до міста Хуст, який належав до Мараморошського жупанату.

Особливістю такої торгівлі було те, що в Березькому жупанаті існували заборони на певні види торгівлі, зокрема сливовиці, на той час в Мараморошському — вона вільно продавалася. Якщо в селі Білки розташовувалися королівський маєток та державні представники, то село Імстичово з сусідніми селами були прихистком вільнолюбивих людей. Річка Боржава та гори були ідеальним природними захисниками. Топоніміка назви села Імстичово тому може бути підтвердженням — його назва і в угорській, і в чехословацькій назві ідентична: Misztice.

Спорудження бетонного мосту мало на меті посилення адміністративного впливу на жителів лівого берегу річки Боржава — сіл Луково, Імстичово, Малий Раковець та Великий Раковець. Окрім того, будівництву мосту передувало введення в експлуатацію в 1908 році вузькоколійної залізниці Берегово — Кушниця.