Інокентій Херсонський

Світське ім'я Іван Борисов. Походив з сім'ї священика. Закінчив Воронезьке повітове училище, Орловську духовну семінарію (1819), Київську духовну академію зі ступенем магістра (1823). Ще з часів навчання в академії проявив себе талановитим проповідником. За даними митрополита Мануїла (Лемешевського), майбутній архієрей вже в юності виявляв свої видатні здібності:

Крім слухання лекцій він дуже багато займався самоосвітою і іноді викладав перед своїми товаришами вчення того чи іншого філософа з такою ясністю і простотою, що перевершував лекції професорські. Всі науки йому давалися легко. Він одноголосно був визнаний першим студентом академії.

Доктор богослов'я (1829).

З 28 серпня 1823 — інспектор і професор церковної історії та грецької мови Санкт-Петербурзької духовної семінарії.

З 1823 року, одночасно, був ректором Санкт-Петербурзького Олександро-Невського училища.

10 грудня 1823 був пострижений у чернецтво і висвячений у сан ієродиякона.

З 29 грудня 1823 — ієромонах.

З 10 грудня 1824 — бакалавр богослов'я Санкт-Петербурзької духовної академії.

З 2 вересня 1825 — інспектор Санкт-Петербурзької духовної академії.

З 6 січня 1826 — екстраординарний професор богослов'я Санкт-Петербурзької духовної академії.

16 березня 1826 возведений у сан архімандрита.

З 27 серпня 1830 — ректор і професор богослов'я Київської духовної академії.

З 3 жовтня 1836 року — єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії, керуючий Києво-Михайлівським монастирем. При цьому залишився на посаді ректора Київської духовної академії.

З 1 березня 1840 року — єпископ Вологодський і Устюжський.

З 31 грудня 1840 — єпископ Харківський і Охтирський.

З 15 квітня 1845 — за заслуги перед церквою возведений у сан архієпископа.

1847 року Інокентій Херсонський викликаний для присутності в Святійший Синод РПЦ МП.

З 24 лютого 1848 — архієпископ Херсонський і Таврійський.

Під час викладання в Санкт-Петербурзі і Києві владика Інокентій проявив себе видатним професором. У його біографії, опублікованій в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона йдеться про те, що

він ввів новий метод викладу богослов'я — історичний та історико-порівняльний, широко користуючись посібниками західної богословської літератури, переважно протестантської, самобутньо працюючи за першоджерелами. Упродовж 16 років професорства він викладав, у самостійній обробці, всі головні галузі богослов'я. Володіючи блискучим даром викладу, він оживив інтерес до вчених занять серед учнів. У Києві він досяг скасування викладання богослов'я латинською мовою, який тримав російське богослов'я у рабській залежності від богослов'я католицького. Ним введені нові предмети викладання, відповідно до рівня наукового розвитку на Заході. Він утворив ціле покоління російських богословів і вчених, і брав діяльну участь у перебудові духовно-навчальних закладів, у складанні нових програм академічних та семінарських курсів.

Був керівником групи професорів Київської духовної академії, що займалася складанням «догматичного збірника», в якому була дана характеристика православного віровчення з часу виникнення церкви — ця праця використовувався як навчальний посібник для студентів. Наукова діяльність владики Інокентія викликала негативне ставлення з боку найконсервативніших церковних діячів, що спричинило за собою «секретне дізнання» про його спосіб думок, що закінчилося, проте, його повним виправданням. Одна з його найвідоміших книг — «Останні дні земного життя Ісуса Христа» — була визнана занадто «ліберальною», у зв'язку з чим не перевидавалася протягом 30 років (в 1991 вона стала першою книгою святителя, перевиданої в сучасний період вітчизняної історії).

За словами митрополита Мануїла (Лемешевского),

можна сказати, що не наука була його справжнім покликанням, а мистецтво людського слова. Він був не тільки відмінний знавець, але і геніальний художник вітчизняного слова. Світлий розум, велика пам'ять, творча уява, всебічна вченість, захоплююче красномовство, величний і благоліпний вид — ось риси, якими характеризували сучасники прославленого Інокентія.

Проповіді владики Інокентія в надрукованому вигляді розповсюджувалися по всій Російській імперії, частина їх переведена на французьку, німецьку, польську, сербську, грецьку, вірменську мови. При цьому в своїй творчості він орієнтувався як на проповідницьку спадщина святого Іоанна Златоустого, так і на досвід таких видатних католицьких церковних ораторів як Жак Беніні Боссюе та Жан Батист Массільон.

Як правлячий архієрей владика Інокентій дбав про поліпшення як матеріального побуту, так і освіти сільського духовенства. За нетривалий час керування Вологодською єпархією він займався поліпшенням роботи духовної консисторії і духовних училищ, оновленням архієрейського будинку і соборного храму, займався вивченням місцевих пам'яток історії та культури. Відновив Тотемський, Охтирський, Святогірський та Георгіївський-Балаклавський монастирі, відкрив в Криму кілька чернечих скитів, заснував в Одесі дві нові урочисті хресні ходи, керував будівництвом і реконструкцією храмів.

В 1842 році Інокентій, після публікації дисертації Миколи Костомарова «О значении унии в западной России», повідомив російську владу про обурливий зміст книги з точки зору Російської Православної Церкви. Після доносу петербурзький професор Н. Г. Устрялов, який за дорученням Міністерства народної освіти вивчав працю Костомарова, написав вкрай негативний відгук і книгу було доручено спалити[1][2].

Був ініціатором опису монастирських бібліотек та передачі їх рукописів в наукові центри — духовні академії, а також опису та реставрації пам'яток історії та культури Криму і Кавказу й інших регіонів, де він був правлячим архієреєм. Заснував в Одесі «болгарське настоятельство», яке до звільнення Болгарії з-під влади Османської імперії, давало притулок і освіту сотням болгарських юнаків.

Під час Кримської війни архієпископ Інокентій виявив велику мужність, незважаючи на небезпеку, відвідуючи місця боїв (у тому числі в Севастополі, де під обстрілом їздив на буксирі по бухті), часто перебував під вогнем противника, здійснюючи богослужіння в похідних храмах, надихаючи солдатів своїми проповідями та втішаючи вмираючих. Після закінчення війни він здійснив об'їзд єпархії, проводив богослужіння в містах, які зазнали руйнувань, знаходив кошти для відновлення пошкоджених в результаті військових дій храмів. Під час поїздки захворів, був змушений повернутися до Одеси, де і помер.

У 1997 році архієпископ Інокентій був причислений до лику місцевошанованих святих Одеської єпархії Української православної церкви Московського Патріархату. Тоді ж відбулося набуття мощей святого.

• Храм на честь Святителя Інокентія Одеського у м. Одеса (нижній храм Спасо-Преображенського собору).
• Храм Святителя Інокентія Одеського у м. Роздільна Одеської області[3].
• Храм Святителя Інокентія Херсонського у м. Херсоні (на території Херсонського юридичного інституту)[4].

• Багалей Д., Миллер Д., История города Харькова за 250 лет существования (с 1655 p.), тт. І — II. — Харьков, 1905, 1912.(рос.)
• Борис (Бален де Балю), Иннокентий, архиепископ Херсонский и Таврический // «Журнал Московской Патриархии». 1967, № 5.(рос.)
• Зубов В. П., Русские проповедники: Очерки по истории русской проповеди — Эдиториал УРСС, 2001. — 232 с. — ISBN 5-8360-0292-4.(рос.)
• Мельникова Л. В., Патриотическая деятельность архиепископа Иннокентия (Борисова) в годы Крымской войны (1853—1856 гг.) // Вестник церковной истории. 2007. № 4(8). — С.73-88.(рос.)

• Інокентій // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Иван Алексеевич Борисов // Русский Биографический Словарь
• Иннокентий (Иван Алексеевич Борисов) // из «Библиологического словаря» священника Александра Меня
• Біографія
• Патріотична діяльність свт. Інокентія (Борисова) в роки Кримської війни
• Святитель Інокентій Херсонський
• https://web.archive.org/web/20070928042245/http://www.svit.ksportal.net/index.php?c=inokentiy