Історія Нової Зеландії

Військові човни маорі. За переказами саме такі човни використовували перші переселенці з Полінезії. Малюнок XIX століття.

Відкривачами Нової Зеландії слід вважати вихідців з Східної Полінезії, що почали освоєння цих островів імовірно в XI—XIV століттях. Кілька хвиль переселень і послідовний розвиток на нових територіях створили дві багато в чому схожі культури й народи, які самостійно розвивалися і мали самоназви маорі (маор. Māori) та моріорі (маор. Moriori). Моріорі компактно мешкали на островах архіпелагу Чатем, а маорі заселяли Північний і Південний острови.

У маорі досі збереглися легенди про полінезійського мореплавця Ку́пе (маор. Kupe), що здійснив першу подорож до цих островів на легкому катамарані в середині X століття. Він першим зійшов на ці береги, які на той час були безлюдними. Відповідно до цих легенд, кілька поколінь по тому великий флот з океанських каное залишив ці острови, щоб колонізувати нові землі. Існування самого Купе й флоту колонізаторів заперечується деякими дослідниками, але археологічні знахідки підтверджують історію полінезійського освоєння.

Перших європейців, що потрапили на ці землі, зустрічали саме маорі.

Новозеландські земельні війни. Малюнок, 1868 рік.

Медаль — За службу Нової Зеландії в 1939—1945 роках

Голландський мандрівник Абель Тасман (нід. Abel Janszoon Tasman) був першим європейцем, який побачив береги Нової Зеландії 1642 року.

Британський мореплавець капітан Джеймс Кук (англ. James Cook) відвідав і обстежив острови 1768 року. Саме ця подорож поклала початок періоду активного освоєння островів європейцями, першими з яких стали китобої, місіонери й торговці, що облаштовували свої невеликі і нечисленні поселення в переважно вздовж берегової лінії.

Найчастіше Нову Зеландію відвідували британці, проте Британія довгий час відмовлялася оголошувати острови своїм володінням — один з прем'єр-міністрів якось відповів черговим прохачам, що «в Сполученого Королівства і так вистачає колоній». Торгівля з Новою Зеландією спочатку зводилася до продажу племенам маорі європейських рушниць, за допомогою яких тубільці вели між собою так звані «мушкетні війни». Щоправда, корабель, який маорі самі відправили до Австралії, був затриманий британськими чиновниками — оскільки не мав прапора.

Островитяни вирішили створити власну державу. В 1835 році ватажки маорі ухвалили складену британським представником Декларацію незалежності, яка проголосила створення союзу Сполучених племен Нової Зеландії[1].

В 1840 році в зв'язку зі зростанням інтересу Франції до колонізації Нової Зеландії британці призначили на острови свого лейтенант-губернатора. Ним став Вільям Гобсон (англ. William Hobson). Оскільки європейських переселенців на островах ставала все більше, і вони намагалися відібрати в тубільців їхні землі, маорі і самі вирішили звернутися до королеви Вікторії, сподіваючись, що хоча б своїм підданим вона допоможе захистити їхнє майно.

6 лютого 1840 року ватажки племен маорі підписали укладений Гобсоном «договір Вайтангі» (за назвою річки, на березі якої відбулася церемонія), за яким Нова Зеландія ставала британським володінням, натомість власність тубільців на землю оголосили недоторканною[2]. Попри те, що англійська версія договору та його переклад на мову маорі разюче відрізнялися один від одного і припускали значні різночитання, він став основою створення нової держави і його дотримуються досі.

Договір став базою для створення умов, що сприяли співпраці та розвитку відносин між європейськими поселенцями і племенами маорі. У той же час, розвиток торгівлі, поліпшення умов життя і доступність придбання вогнепальної зброї для маорі підвищили увагу до земельних суперечок (війн) (англ. New Zealand Land Wars), у результаті яких маорі втратили більшу частину своїх земель.

Наступним за Гобсоном губернатором Нової Зеландії став Роберт Фіцрой, протести проти стилю управління якого привели до його відставки (18 листопада 1845).

Європейські колоністи і надалі усіма можливими способами позбавляли маорі їхніх земель. Зрештою суперечки переросли у справжню війну між «рівноправними» британськими підданими — тубільцями і переселенцями. Маорійські війни тривали кілька десятиріч — аж до самого початку XX століття[3].

Втім завдяки грамотній політиці новозеландської влади, і не в останню чергу — зусиллям прем'єр-міністра Р. Седдона й політика-маорі Дж. Керролла, сепаратистський рух втратив підтримку. Припиненням активного сепаратизму умовно вважається дата розпуску Парламенту маорі 1902 року.

У середині 1850-х років Нова Зеландія отримала права обмеженого самоврядування, а до кінця 90-х років того ж століття фактично стала незалежною державою. 1893 року Нова Зеландія стала першою країною в світі, яка надала рівні виборчі права жінкам.

1901 року Нова Зеландія відмовилася від можливого приєднання до Австралійського Союзу, а 1907 року, слідом за Канадою й Австралією була проголошена самостійним домініоном. Попри те, що протягом тривалого часу, як і всі домініони Британської Імперії, країна мала незалежне управління, розвинену економіку, власну внутрішню й зовнішню політику, формально вона стала цілком самостійною державою лише 1947 року. 25 листопада 1947 року було ухвалено Закон про ухвалення Вестмінстерського Статуту (Statute of Westminster Adoption Act 1947). Саме тоді країна формально погодилася на запропоновану Великою Британією відповідно до Вестмінстерського Статуту 1931 року (Statute of Westminster 1931) повну самостійність. Процес закріплення самостійності держави отримав своє завершення лише 1986 року, коли в результаті конституційної кризи було ухвалено Конституційний Акт 1986 року (Constitution Act 1986).

Нова Зеландія брала активну участь у Першій світовій війні. У період 1914—1918 років близько 103 000 новозеландців входили до складу бойових підрозділів новозеландської й британської армії (з них близько 3000 складали маорі й представники інших тихоокеанських народів). Багато жінок попрямували на європейський фронт як медичні сестри. 16 697 новозеландців загинули в боях, а ще 41 317 отримали поранення. Під час бойових дій Нова Зеландія окупувала Німецьке Самоа (пізніше Західне Самоа і нині Самоа), і аж до отримання незалежності 1962 року ці острови перебували під управлінням Нової Зеландії.

Після війни Нова Зеландія підписала Версальський договір (1919), вступила в Лігу Націй і проводила незалежну зовнішню політику, у той час як її оборона все ще контролювалася Великою Британією. У 1920-х і 1930-х роках Нова Зеландія залежала від Королівського флоту Великої Британії в питаннях військової безпеки.

Чиновники в Веллінгтоні довіряли урядам Консервативної партії в Лондоні, але не лейбористам. Коли британська лейбористська партія прийшла до влади в 1924 і 1929 роках, уряд Нової Зеландії відчув загрозу від зовнішньої політики лейбористів через свою залежність від Ліги Націй. Ліга Націй не вселяла довіри, тому Веллінгтон не очікував побачити мирний світовий порядок під егідою Ліги.

Уряди партії реформ та об'єднаної партії в період з 1912 по 1935 роки дотримувалися «реалістичної» зовнішньої політики. Вони зробили національну безпеку одним з головних пріоритетів, скептично ставилися до міжнародних інститутів і не виявляли інтересу до питань самовизначення, демократії та прав людини. Проте опозиційна лейбористська партія була більш ідеалістичною і запропонувала ліберальний інтернаціональний погляд на міжнародні відносини[4].

У 1927 році лейбористська партія відмовилася від своєї підтримки соціалізму, оскільки вона розширила свою діяльність серед представників середнього класу. Результатом стало зростання популярності цієї політичної сили: 35 % у 1931 році, 47 % у 1935 році і 56 % у 1938 році[5]. Прийшовши до влади в 1935 році, перший лейбористський уряд проявив певний ідеалізм у зовнішній політиці, наприклад, виступивши проти умиротворення Німеччини і Японії.

Як і більшість інших країн, Нова Зеландія сильно постраждала від Великої депресії 1930-х років, яка вплинула на країну через її міжнародну торгівлю, після чого експорт сільськогосподарської продукції продовжував позначатися на грошовій масі і, в свою чергу, на споживанні, інвестиціях та імпорті. Пік депресії припав на 1930—1932 рр., коли середні доходи фермерів за короткий час опустилися нижче нуля, а рівень безробіття досяг максимуму. Хоча фактичні цифри безробіття не були офіційно підраховані, економіка особливо сильно постраждала на Північному острові[6].

3 лютого 1931 року о 10:47 ранку за місцевим часом на Північному острові стався землетрус магнітудою 7,8 бала. Епіцентр землетрусу знаходився за 15 км на північ від міста Нейпір. У результаті землетрусу загинуло 256 осіб[7], місто Гастінгс було зруйновано, місто Нейпір було практично повністю знесено з лиця землі, а регіону Хокс-Бей було завдано значних матеріальних збитків.

Однією з перших, вже 3 вересня 1939 року, Нова Зеландія оголосила про свій вступ у Другу світову війну. Сформований у перші дні війни 2-й новозеландський експедиційний корпус отримав бойове хрещення вже у лютому 1940 року в Єгипті і до кінця війни входив до складу 8-ї армії Великої Британії. Близько 140 000 новозеландців взяли безпосередню участь у боях в Європі, у Північній Африці, на Близькому Сході й на Тихому океані, а ще близько 100 000 чоловік служили в складі підрозділів національної оборони на території країни. Частини новозеландської армії брали участь в окупації Японії, а авіаційні підрозділи брали участь у авіамості з постачання Західного Берліна під час його блокади радянськими військами у 1948—1949 роках.

Набережна центральної частини Окленда.

Розвиток світу в повоєнні роки хоча й зберіг традиційно дружні відносини Нової Зеландії з Великою Британією, тим не менш призвів до того, що США стали основним економічним, політичним і військовим партнером. Відображенням нових реалій світового устрою стало створення у 1951 році Тихоокеанського пакту безпеки (АНЗЮС), до якого увійшли Нова Зеландія, Австралія і США. Первинним завданням цього пакту стала координація співпраці з безпеки в Тихому океані, а пізніше сфера його діяльності розширилася й на Індійський океан.

1954 року Нова Зеландія спільно з Австралією, Францією, Пакистаном, Філіппінами, Таїландом, Великою Британією і США увійшла до Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), основним завданням якої стала протидія військовому впливу СРСР і країн соціалістичного табору в Південно-Східній Азії.

Маючи унікальне регіональне й економічне становище в Тихоокеанському регіоні, 1984 року Нова Зеландія кардинально змінила свою військову доктрину, участь в оборонних ініціативах і свою військову політику. Враховуючи потенційну небезпеку, Нова Зеландія ввела заборону на перебування у своїх територіальних водах кораблів з ядерним озброєнням і ядерними енергетичними установками. Оскільки таке рішення, перш за все, відбивалося на військово-морському флоті США, то у 1986 США оголосили про відмову від зобов'язань щодо забезпечення безпеки Нової Зеландії. Протягом усіх наступних років це питання продовжує впливати на новозеландсько-американські відносини, але в той же час Нова Зеландія і США продовжують зберігати міцні партнерські відносини.

Продовження активної участі Нової Зеландії у розвитку антиядерної політики в регіоні і заклик до введення заборони на здійснення Францією ядерних випробувань на атолі Муруроа й у цілому на Тихому океані, послужили причиною підриву агентами зовнішньої розвідки Франції в липні 1985 році в порту Окленда судна Rainbow Warrior, що належало організації Ґрінпіс.

1987 року Нова Зеландія вперше у світі законодавчо проголосила свою територію без'ядерною зоною.

Сьогодні Нова Зеландія продовжує розвиватися як незалежна демократична країна і активний учасник міжнародних економічних і політичних відносин, приділяючи особливу увагу розвитку і зміцненню взаємин серед країн Тихоокеано-Азійського регіону.